Класика Проза Усяка всячина Прислів'я, приказки Перевiр себе! Хихітня Відгуки

Любовно-eротична лірика



Hosting Ukraine


*

Олена КАРПЕНКО

Олена КАРПЕНКО


Не лякайся.
Стрибай.
Я ловитиму.
Вір собі.
Вір мені
й тяжінню.
Вір у вир неосяжно-синій
та у крила,
що тебе носитимуть.
Ну а в інше —
не вір, не треба,
бо зневіритися —
так просто.
Вір у себе —
і цього —
вдосталь.
Ну а я
ловитиму тебе…
9 листопада 2015 р.

Де, ну скажіть,
де живе натхнення?
Я би, забувши сором дівочий,
босою бігала би щоночі,
в кишенях носила б йому печеню,
вдень вишивала б йому словотвори,
ввечері слухала би Гріга,
смакуючи запах старої книги…

Де ті ліси? Де високі гори?
Де ти, натхнення моє голодне?

— Та де завгодно.
11 січня 2016 р.

На вікнах — відбитки пальців,
на серці — від слів шви.
А кратери, що на місяці, —
то, певно, мої молитви…
11 січня 2016 р.



Світе-пройдисвіте,
вдосвіта — щезнути,
досвід — навпомацки
до наготи.
Вдосвіта крикнути:
«Висвяти, Господи,
з висоти Всесвіту,
з глибини серденька
чути і мислити!
Досить слів,
дослідів, —
досить вже!
Досита,
досита!
Досі та —
я…»
До-сі-ля…
16 січня 2016 р.



Ні. Вже не алі —
криваві твої вітрила:
знати,
чекати,
вірити
і животіти —
несила.
Між полюсами-магнітами,
злетами,
латами,
лíтами
ТИ
з безкінечного світу
перетворився на літери:
«Т»,
«И» —
за-
бу-
ТИ;
«Т»,
«И» —
бу-
ТИ…
15 березня 2016 р.



Відкрай мені трохи неба:
у ладанку щоб —
і на серце.
Чіпляю на місяць подумки
з-під лівого ока відерце,
наповнене наполовину,
а інше —
з-під правого ока
(всього лиш на чверть порожнє) —
несу собі крок за кроком…
І озирається кожен,
і кожен питає:
«Де друге?
Це ж дисбаланс,
нестача…»
Відкрай мені трохи неба —
бо з ладанкою
якось краще…
15 березня 2016 р.



Contra spem spero.
Ставлю на «зеро».
І, поки крутиться червоно-чорний світ,
і, поки заревом палає Схід,
і розриває небо на шматки
безперебійний,
дикий
та чіткий
реп вибухів,
прямі кардіограм
згинають
спини
й долі
матерям…
Я на «зеро» зелене ставлю знов,
а випадає
смерть червона
й чорна кров.
15 березня 2016 р.



Небо в долоні
дощем накрапає.
Плачемо вдвох.
І так — трохи легше.

«Небо, ой, Небо,
чи хочеш чаю?» —

Небо мовчить.
Небо не бреше.
11 січня 2016 р.

Амазонка

Твої обійми затісні для мене,
твої цілунки засолодкі, любий.
Як свідчать навгамовні гени,
я — амазонка.
Тож, кинджал мій грубий,
підступні стріли
й випалені груди —
все доведеться тобі брати з боєм:
за п'яддю — п'ядь,
по-іншому не буде,
якщо ти хочеш,
як ти справді,
любий,
бажаєш,
щоби я була з тобою.
17 квітня 2014 р.



З-за обрію,
де на півнеба —
дим,
з-за обрію,
що близько,
за дахами,
злітали душі в небокрай
птахами —
я бачила.
І дітям розповім…
17 квітня 2014 р.



Поводи мене, мій Боже,
по воді
поводи.
Ти не Батька Свого схожий,
тільки Ти —
молодий.
Ти візьми мене, Боже,
за руку —
міцніш тримай —
і народу моєму долю
й свободу дай.
А коли настануть, Господи,
холоди,
і бруньками візьмуться сльози
в Твоїй бороді,
як укриється сірим льодом
вода стрімка,
ми вже йтимемо всім народом —
в руці рука…
21 липня 2014 р.



Як же хочеться, Господи, бути дитиною,
щоби там — у самісінькім сні — було тепло;
щоби квіти й птахів малювати годинами
та не знати, як жити дорослим нестерпно:
коли зло — не в драконах казкових, а в людях;
коли гріх — не цукерочку з'їсти, а вбити;
коли м'яч вибивний — то є постріл у груди
та розплющені очі, дощами умиті.
14 серпня 2014 р.



Колискова

Боїшся?
Ну не плач,
то просто грім,
а зарево —
смерека зайнялася;
від неї ж дим,
цей сіруватий дим,
який — повір мені —
розтане з часом.
Гроза мине,
погляне сонце скоса,
нанизуючи тіні на проміння, —
то просто грім.
Або тобі здалося.
Спи.
Засинай спокійно,
любий сину.
14 серпня 2014 р.



У паралельній реальності — гаряче,
все так заплутано, все так загострено;
в непаралельній — гуляють парочки
та коньяки підіймають із тостами.
Вечір, кальян, сукня кольору м'яти,
слово несказане, очі примружені —
й не розбереш, про що стогнуть солдати
там, біля станції, в полі з калюжами.
14 серпня 2014 р.



У небо можна видивитись очі,
у це повітря — видмухати душу
і, якщо музика политися захоче,
то їй також віддатися я мушу.
Бо як інакше — не вживаючись у миті,
не відслуховуючи кожне слово в серці —
інакше як — не розумію — жити?
А хтось уміє. І не помічає смерті.
9 жовтня 2014 р.



Не чекай мене
кращої,
не шукай в мені
іншої:
чимдалі я
старшаю,
більше мовлю я
віршами.
Прірва, сповнена тиші,
межі нами
все глибша,
бо я гірша
за вірші,
за свої власні вірші…
1 січня 2015 р.

Відпусти мене, місто,
відпусти,
та вуста мої
густо медом
намасти.
Намасте тобі, Земле,
намасте:
не проситиму для себе —
то пусте, —
хай лиш буде в моїм серці
висота,
що літа
щоліта —
ота!
19 серпня 2015 р.



Це місто-чаша:
кров-вино — на дні,
навколо ж —
золото й смарагди,
як на гріх;
це чаша для причастя,
а у ній —
не тіло Господа,
а вічні душі тих,
хто тут любив,
хто тут вмирав і ріс,
хто на світлинах залишився
чорно-білих;
це місто-чаша,
де по вінця сліз…
Тож, хай мине ця чаша,
в Ім'я Сина…
23 серпня 2015 р.



Коли любов проходить наскрізь —
до німоти,
до тремтіння й сліз,
до спазму сухого під кадиком,
до тексту очей —
без тире і ком, —
коли любов струмом проходить наскрізь,
що аж полюси,
що аж вісь — навскіс,
недопалком сірим —
осяжний світ
і крихітне серце, що вже не болить, —
тоді —
мов ударом —
адреналін:
«Це — не вона», —
або:
«Це — не він»…
І прямо по лінії вже не пройти:
«Не він» —
то є ти,
найпотрібніший
ти…
11 жовтня 2015 р.



Рука в руці.
а іншого й не треба:
ковток на двох,
печаль на двох одна
І шлях один —
Від мене і від тебе —
до нас обох:
у височінь без дна,
у позачасся слів і довгих пауз,
у вічність дотиків
і чистокрилих снів…
Рука в руці —
в гармонію крізь хаос —
до істинного «Ми»,
до нас самих.
7 грудня 2015 р.



Я — олівець
із серцем графітовим:
уже не вуглем,
але ще не алмазом, —
серцем, що зовсім не в такт світові
б'ється
лише від падінь —
щоразу.
Я — олівець.
Від рутини тупішаю:
цифри,
слова,
обриси літер —
то звивиста путь
від жаги — до відчаю,
путь, що сама ж її
ластиком витру я.
Хронічне загострення —
карма і кредо:
шкіру здираю —
з єством,
із м'ясом:
я — олівець,
я не вмію "недо-".
Я — олівець:
сама проти часу.
7 січня 2016 р.



Поступатися мріями —
майже не страшно.
Лише інколи —
холод ковзне по стегнах.
А так — зовсім не страшно,
вони ж — недосяжні,
а реальність — м'яка,
наче груша печена:
надкуси, посмакуй,
облизни злиплі пальці —
бач, —
усе невимовно,
довершено-просто.
Мріям зовсім не боляче.
Зовсім.
Знай це.
Там, де ти їх полишиш,
мрій уже вдосталь.
10 січня 2016 р.


ВИБРАНІ ПОЕЗІЇ ЗІ ЗБІРКИ «ДІАЛОГИ З ТИШЕЮ» (2014)

Години, мов пісок.
І сповнені піску.
Крізь пальці сіється
життя за вітром…
Годинник, сповнений піску,
переверну
і поверну
час
навпаки
у світі.
Обличчя друзів,
сповнені себе,
раптово зміняться і стануть,
як раніше,
обличчями, що сповнені небес…
І я,
напевно,
буду
зовсім інша…
26 вересня 2013 р.



**
Тепло і світло
ллються, мов сонати,
з єдиної безсонної кімнати.
А місяць заздрить,
зеленіє,
голомозий,
виводить візерунки на дорозі.
А світло ллється
і течуть молитви,
й пасажів бризки
сиплються щомиті
ось тут, де тепло
й хочеться писати,
аж доки сни
не увійдуть
у хату.
28 серпня 2013 р.

**
Тихше…
Це дощ
сипло
казочку
на ніч
шепоче.
Бачиш? —
З віконця світло
зістрибнути
в трави
хоче.
Чуєш? —
Це сон м'яколапий
моститься
на антресолі.
Тихо так
дощ
сипле
краплі
на плечі
голі…
13 липня 2013 р.

**
Босоніж — просто у нічній сорочці —
з'являється натхнення зазвичай.
Тиняється по хаті де захоче,
на кухню йде заварювати чай,
хрумтить печенею та вмощується в крісло,
за день котом і гостями нагріте,
а встигаю лиш підписувати числа
під загадковими наборами із літер…
24 серпня 2013 р.

**
Ніч у спідниці,
стразами розшитій,
дивилася у люстерка річок.
Аж раптом якось
місяця гачок
подолом зачепила —
й тої ж миті
розсипалися по усьому світі
зірки,
казки
та полум'я свічок.
29 вересня 2013 р.

**
Хтось літо не дограв на флейті Пана
і зник так загадково й непомітно,
прим'явши трави понад берегом духмяні
й мелодії в них розгубивши літні.
Хтось не дограв. Лишились напівзвуки,
напівтони й напівбуття осіннє;
і схематичні, мов театр кабукі,
слова заплуталися в павутинні…
3 жовтня 2013 р.



**
Народження музики

Щось ледь майнуло — й зникло.
Тиша…
Шкода: не встигла,
а така прозора…
Аж ось — з'являється
і, ніби, сміливіше.
З хвостом.
І кольорова.
Як учора.
Дозволь поглянути на тебе, диво.
Іншим боком…
Ну що, знайомимося?
Чи підеш у руки?
Відчутні, наче дощ в обличчя,
звуки —
то різнобарвна
незбагненна
злива
Мелодії,
якою думаю, живу,
якою дихаю…
Ми вже одне
із райдужним потоком.
Ти чуєш?
Відтепер
одне
навіки
ми!
Ідуть години
невагомим кроком
і ранок
із припухлими повіками.
20 липня 2013 р.

**
Цей світ —
зрозумілий,
цей світ —
чорно-білий:
без дихання,
фальші,
тіней.
Це світ
ідеально
горизонтальних
і
паралельних
ліній.
Та досить
і миті,
аби все розбити
і світ враз
прибрати до рук.
Й, руйнуючи мури
клавіатури,
вивільнити
звук.
24 липня 2013 р.

**
Лише поцілований ілюмінатор
і склом розплющений ніс
знають, як я люблю літати
і дивитися вниз.

Сонце морозне в моїх крилах,
у серці я вітер несу.
В небі — все те, чого я просила,
а найдорожче — внизу.
15 вересня 2013 р.

**
"Моє ліжко — центр Всесвіту", —
на цю тему
світську бесіду
щоранку веде мій кіт.
Але вечір,
і кіт спить
на своєму
центрі
Всесвіту.

А я тихо веду бесіду
із собою,
папером,
Всесвітом...
І розмова виходить
не світська,
бо не знаю я,
(як моя кицька) —
де
центр
Всесвіту.
12 травня 2006 р.



**
Де ми? Навіщо ми? І хто ми?
Свідомість звикла до більма:
вигнанцем вмер Овідій в Томах,
над Моцартом — хреста нема.

Як важко жить у зламі мови,
коли в історії — розрив...
Це знав і Той, хто якось Словом
галактики в спіраль скрутив.
6 серпня 2005 р.



**
Перекотиполем,
перекотигорем
прокотило сонце,
зашипіло море;
влучило у серце
перекотилихо
і, розкривши дзьоба,
всілося на стріху.

Вже немає сміху.
Сни — до запитання.
перебуде спокій
в приймах до світання.
Розправляє крила
смерть на висоті —
перекоти, боле,
ой, перекоти...
16 липня 2006 р.

**
Крізь відчинене вікно — пісня осені
із розпущеними світлими косами,
а крізь душу розкриту, розкраяну —
ті ж молитви, ті ж мрії та марення.

Кожне з них, наче «Отче наш», завчене,
кожне слово самотністю сплачене.
Та чи, Господи, вистачить сили
мені винести те, що просила?
10 вересня 2007 р.

**
Дай мені лиш хвилинку —
і я покажу тобі Всесвіт:
у нього твої очі
та голос твого сина;
дай мені трохи Вічності,
розбивши годинник точний, —
і крізь тихий серця шепіт
почуєш, як мовить Всевишній.
23 серпня 2013 р.

**
Руки розкину —
і небо
в обіймах —
тепле, вологе,
майже осіннє...
Часу нема...
Тільки десь невпинно
відстукує серце
й мовчить
годинник.
16 вересня 2007 р.



**
Зими крижані скрижалі
розіб'ю без суму, без жалю,
бо весна вже звучить у серці
невгамовним пташиним скерцо.

Поки сонце і серце гарячі,
поки з крил моїх віск не плаче,
поки маю я віру і вдачу, —
налітаюсь на всі, без здачі!
11 травня 2006 р.

**
На паличці —
відблиски світла:
розчерк,
дуга,
змах, —
ось-ось
над самим пюпітром
злетить переляканий птах.
Укол,
серпантин,
коло —
і серце —
не в пульс, а в такт —
рве фортепіанне соло.
Вдих,
знову вдих… —
антракт.
5 жовтня 2013 р.

**
Замість неба —
стеля два сімдесят,
замість мрій —
сорок вісім робочих тижнів,
а три тисячі знаків,
що треба набрать, —
це дві гривні рядок,
без розмов із Всевишнім.

Сьома рівно —
і день починається знов,
сотня Цельсія —
чашка розчинної кави,
тридцять вісім —
хвороба,
двоє — любов,
дев'яносто —
життя,
перебуте
на славу.
24 жовтня 2005 р.

Незагоєне моє серце,
незагоєне,
і молитвами невсипущими
не знеболене.
Серце сумом-самотою
знеструмлене...
Цю мене
одне тримає:
і це мине.
12 серпня 2007 р.

**
Мовчиш?
Тоді мовчатимемо разом.
Хай янголи злітаються
і час
хай розсипає ночі стрази
й крізь призми їхні
дивиться на нас.
Вслухаючись
у таємничу тишу,
ми одне одного
і світ
почуємо
крізь це безсоння віще,
допоки місто гостроверхе спить…
31 жовтня 2013 р.

**
Я заблукала у струнких алеях,
відкритих небу
і прихованих від ока,
де листя глушить метрономні кроки
та часом я й сама не знаю, де я;
де розкривається таїна існування —
проста й циклічна,
наче звична мантра, —
що я тепер:
ні вчора і не завтра,
а тут і нині.
І, напевно, не востаннє.
1 листопада 2013 р.

**
Цунамі звуків, коловерті площ,
Мілизни звалищ, рифи хмарочосів —
Харибда міста безкінечна вздовж
І впоперек невиміряна досі.
Тут Босх і Кафка — супер реалісти,
А формула часу — квадрат утоми.
Дні тут минають без повітря й змісту —
І тут я маю бути як удома...
23 серпня 2006 р.



**
У погодинному щоденному бутті
розкривши небу серце і долоні,
ти часом чуєш звук прозорих дзвонів
у сивій неосяжній висоті.
І так стає спокійно і безмежно,
наповнено і тихо, мов у вічі
вдивляється хтось мудрий і одвічний,
тримаючи за руку обережно.
31 жовтня 2013 р.



Цикл «Галерея»

Клімт. Поцілунок

Розсипаний бісер
Всесвіту,
мозаїка
форм розхристаних.
Надихатись кольору —
presto! —
і знову дивитися
з віддалі.

Заряд першовибуху
вперто
тримає,
тримає малюнок:
в самісінький
епіцентр
вгвинтив
деміург
поцілунок!
13 серпня 2005 р.

Роден. Вічна весна

Ми — одне.
Ми округле
глибинне
невпинне
ненароджене в піні,
не поглинене тінню —
ми — одне:
початково-первопричинне
нерозлучне
космічне
одвічне й довічне —
ми — одне…
І нема поза нами нічого,
крім хіба що різця
Творця
і Бога…
25 вересня 2013 р.

Матісс. Танець

За межами ритму,
руху й танцю
ми всі чужі,
ми всі — вигнанці:
кожен по-своєму,
кожен потроху,
ледь відійшовши
на крок від порогу.
Тільки пірнувши
у магію звуків,
сплівши,
сплутавши
долі та руки,
планету цю дивну
навскіс і боком
ми розганяємо
з кожним кроком,
щоразу швидше,
щоразу вище,
криками
розбиваючи тишу —
і обертом йде
Земля під ногами,
навколо вісі
розкручена
нами.
26 вересня 2013 р.

Шагал. Прогулянка

Як добре, що ти є,
що ти є на цій Землі,
що ти на оцій Землі —
обома ногами.

А я не така, як ти,
з Повітря я та з Води,
ми з Небом оцим на «ти»
роками.

За руку ми:
я і ти.
Немає страху висоти!
Як хочеш іти —
іди.
А хочеш —
тримайся міцніше —
й лети!
20 липня 2013 р.

Мікеланджело. Pieta

Ти мовчиш.
За тебе плаче мармур:
складки,
заломи,
вигини,
опік,
вакуум,
жах карми —
Ти мовчиш…
Ні сліз, ні слів немає.
Вони, мов дощ у пустелі,
не дістаються поверхні:
все випалюють
аж до самого дна неба.
Це виразка болю
до самого раю —
Ти мовчиш.
Я ридаю.
2 вересня 2007 р.

Піросмані. Портрет актриси Маргарити

У білій сукні
білонога панна:
до міри гарна
і до міри ставна.
На неї дивишся,
немов чекаєш чуда,
а вона біла
плоскостопа
пласкогруда…
І чудо не у ній,
а в ньому:
в миті,
коли на площі під вікном —
мільйони квітів.
А за годину —
вже ні потягу,
ні диму,
лиш очі,
що залишились
пласкими…
22 серпня 2013 р.

Мунк. Крик

Стиснена,
скручена,
змучена,
озвучена
реальність зашкалює,
мов компас
у магнітну бурю.
Без кисню
та вдиху
крик,
наче вихор,
мовчить ультразвуком,
знімаючи
заживо
шкуру…
23 серпня 2013 р.

Моне. Водяні лілеї

Крізь темряву замуленого ставу
із сонної густої глибини
росте лілея чистоока й ставна
і бачить імпресіоністські сни
про те, що хтось також на цій планеті
іде крізь сон у пошуках себе
й знаходить світло — всміхнене й безсмертне, —
розкрившись пелюстками до небес.
9 жовтня 2013 р.

Цикл «На відстані небокраю»

Звідси до тебе —
тридцять тисяч слів,
дві абетки сповідей і марень,
звідси до тебе —
дотик моїх снів,
від яких прокинутися — кара,
звідси до тебе —
мрій п'янке пиття,
та ні звуку звідти, від тебе...
Звідси до себе —
майже півжиття,
та й дорогу знов шукати треба.
29 серпня 2007 р.



Посипаю салат перцем,
а до м'яса кладу чабер:
що ж мені робити із серцем,
у якому мій крик завмер,
у якому неонові смуги
розкроїли життя навпіл,
у якому немає друга
і вже майже немає сил?..

За смаком — пару дрібок солі,
ореган, коріандр, базилік —
я готую собі долю,
із якої ти раптом зник.
24 жовтня 2005 р.

Чаша дня
випита до дна,
з неба — пів лиця
місяця-млинця.
Ще
вина!
Бо я знов
одна,
я одна по вінця,
до кінця!

Сни — в мотку,
ліжко — у кутку,
у нічній воді —
холоди.
У
ковтку,
в думці,
у рядку
на усі лади:
"Не йди!"
8 серпня 2005 р.



Здається, я колись уже жила,
здається, я колись уже любила
і келихи натхнення — не вина —
пила щоночі, щогодини.
У тім напівзабутім до-бутті
з тобою поруч я була багата.
Я випірнула в іншому житті,
а ти де зараз? Як тебе впізнати?
10 листопада 2012 р.

Ультракороткі хвилі самоти
в ефір свідомості
поезією мовлять.
Чи, милий, чуєш ти,
чи знаєш ти,
що ці слова —
неприбрані та голі,
скуйовджені,
розкидані в хаосі,
неначе речі у кімнаті зранку, —
тебе чекають одного і досі,
вдивляючись
у небокрай
із ґанку.
21 жовтня 2013 р.

Хлопнули двері.
Секунда, друга...
Кожна наступна —
крок у прірву...
П'ять, шість...
У роті сухо.
Серце заходиться.
В масть.
У чирву.
Вісім, дев'ять...
Тихіше…
Дванадцять.
Зараз увійде... —
Хіба це одяг?..
Тільки не душ, сусіди!..
Двадцять...
Тихше!..
Ось хлопнуло...
Знову...

Протяг...
11 вересня 2006 р.



Тобі мовчалося.
Одному серед сотень
у вариві столичного вокзалу.
Тобі мовчалося.
А в мене сходи
пливли убік.
І цю німу виставу
дивилися десятки сірих спин,
скрутився кільцями підступний час,
мов кобра.
Тобі мовчалося.
А дівчинка в мені
читала «Отче наш»
за обрієм
укотре…
2 листопада 2013 р.



Цикл «Дороги»

Рига

На річці — крига,
на березі — Рига,
у Ризі — казка,
немов у книзі:
пряничні вулиці,
пряничні стріхи,
вкриті глазур'ю
або снігом.
Тут взимку — не зимно,
по буднях — повільно,
на площах —
червоно-оранжево-синьо.
Усміхнений, ситий
вертаєшся звідти —
й несила ту книжку казкову
закрити.
11 вересня 2013 р.

Чикаго

Ларець із клубками вітрів
розбито:
на північ — вітер,
на захід — вітер;
і вигинає Мíчиган хвилі
впереміж із бризками
та
пилом.

Стихією зігнані
до епіцентру,
(де вітер дає приріст стопроцентний),
гудуть хмарочоси
тихо і низько,
наче голодне
і втомлене
військо.
7 серпня 2013 р.


Теотіхуакан

На піраміді Сонця —
тиша…
На самому вершечку,
там,
де Всесвіт.
Там,
де молитви —
чисті,
хмари —
ближчі;
там,
де думки,
стереотипи
й досвід
обнулені,
затерті
та забуті,
немов і не було
нічого в світі,
крім тебе вічного
та мовчазної
суті.
7 серпня 2013 р.

Крит

Ми цілувалися із синьооким морем,
мулат-пісок від ревнощів шкварчав,
а серпантин-сліпець блукав по горах,
намацуючи вдалині причал.
Обіймами розімкненими обрій
іржаве сонце ввечері стрічав.
Народжений тут Зевс сказав: «Це добре», —
й церковна спалахом відповіла свіча.
19 липня 2013 р.

Афіни

Розпечений мармур.
Жилаві оливи.
Бульйон
розкислих
думок.
Спека, мов кара,
зсмагла і хтива,
н відстає
ні на крок.
Розморені звуки.
Півсонні колони.
Обличчя
стікає
з лиця.
Афіни вже звикли,
я звикнув би кожний
до слів
без початку й кінця.
28 серпня 2005 р.

Бейрут

Рив'єра.
Пальми.
Захід сонця пряний
та кардамону присмак у повітрі.
У східній розкоші,
посеред площі прямо —
готель,
крупнокаліберним розбитий.
Навколо — люди,
сміх, коктейлі, анемони —
усе як завжди —
так, як має бути.
Крик мулли, джаз
і християнські дзвони
щосили глушать
стогони Бейрута.
11 вересня 2013 р.

Москва

Проспектно. Стрімко. Вширину та вгору
потоки люду, слів, автомобілів
безособово, голосно й бадьоро
священну тишу споконвічну вбили.
Її уламки — у старому храмі,
що ледве дихає між гаражем і хмарочосом,
в арбатських двориках, де чути фортепіано,
й понад ставами — там, де верби миють коси.
12 листопада 2013 р.

Париж

Скажи, ти спиш?
Невже ти й справді спиш,
коли на вулиці — Париж,
коли весна з акордеоном на Монмартрі —
як можна спати?
Сон того не вартий,
аби лежати в темряві мансарди
та плести макраме напівбуття…
Ось він, Париж, — із мармуру й лаття,
з тісних бістро з відбитками помади,
з гаркавих голубів на балюстраді,
з платанів голих —
голих до безстидства —
й палаючої вежі понад містом,
із нотр-дамських демонів,
цілунків,
високих подіумів
і запилених лаштунків. —
Ось він, Париж! —
Сидить на підвіконні
та, як і ми, п'яніє від безсоння.
29 вересня 2013 р.


Флоренція

Смугаста доля,
смугастий il Duomo
і геніями стоптана дорога,
що від Сеньйорії
та й до самого Бога
над помаранчевими стріхами Тоскани
високо в вир,
слідом за голубами.
3 вересня 2013 р.

Венеція

Там пахне пліснявою та солоним вітром
настільки сильно, що здається непомітним,
як швидко море прибуває з кожним роком,
як зорі тонуть прямо під порогом
і як століттями не штукатурений Сан-Марко
у дзвони б'є так гучно, рвійко й палко
й благає за останню з Атлантид —
гнилу зсередини та чарівну на вид.
3 вересня 2013 р.

Львів

Тут добре із кимось за руку
сидіти в маленькій кав'ярні
з вином і старим фортепіано,
вбираючи запахи й звуки
та видихаючи швидкість.
І так — просто з кимось за руку —
незчутися і забути
хто ти і звідки…
25 вересня 2013 р.

Косить хатка лівим оком.
Бур'яни по самі вікна
і поганки під порогом
бачити я ще не звикла.
Провалилося горище
череп'яною лускою,
гнилозуба всілась тиша
над самою головою.
А за тином — вулиця
до калюжі тулиться
і летить кирилиця
пошепки в потилицю.
27 серпня 2005 р.

Сім пагорбів. Один із них — той самий.
Під ними — річка в тайну глибиною.
Сюди весь сивий, з босими ногами
прийшов апостол якось з новиною.

До міста, що засноване братами,
де повно загадок, богів і чародіїв,
де є сім пагорбів, а з них один — той самий.
О ні, не Авентин. Не Рим. А Київ.
7 серпня 2013 р.

Цикл «Ескізи»

Пахке різнотрав'я.
Розкину руки! —
І час
на миттєвість завмре у повітрі...
Відчути — і досить.
Кінець.
Титри.
12 серпня 2009 р.

Миші, що на горищі,
дірку прогризли у тиші.
Тепер у кімнаті свище
За-тишшя…
11 вересня 2013 р.

У Задзеркалля із alter-Всесвітом
потрапив дощ удосвіта
і впав
на небо.
24 січня 2009 р.

Сила духу не розмахує мечами.
Вона просто ходить на пуантах.
13 липня 2013 р.

Кохання

Розкриті долоні літа
пахнуть полином і снами.
Чи просто:
нами...
11 серпня 2009 р.



Я та сама,
та сама й досі,
з прядками вигорілого волосся.
Я так само шукаю
тебе та слова,
і щоразу здається,
ніби знайшла…
26 вересня 2013 р.



Це — небокрай.
Це — лінія життя.
Колись вони повинні перетнутись.
Єдина точка їхнього злиття,
напевне, варта,
щоб на ній заснути.
26 серпня 2007 р.

Шахова дошка днів і ночей.
Мрії та дії — по різні боки.
З кожного боку — по кроку.
Котрий із кроків —
мій справжній шлях?
Шах.
12 серпня 2009 р.

Я — дівчинка на кулі.
На земній.
Я падаю по задній орбіті.
Політ і невагомість —
лиш у сні,
бо вміти падати —
це значить вміти жити.
12 серпня 2009 р.


Цикл «Віддзеркалення»

Молитва Жанни

У мої шістнадцять неповні
ти послав мені, Боже, бажання —
молитовно-невиліковне:
Орлеан.
Перемога.
Жанна.
Маю віру,
харизму і впертість,
щоб монархам
шах
ставити
махом.

Та боюся...
О ні, не смерті,
а чужого,
чужого страху...
7 серпня 2005 р.

Вечір Пілата

Похмуре сонце вилізло з-під хмари,
поглянуло на місто хтивим оком,
провулки висмажило, виїло базари
та протягнуло тіні кособокі.

Скінчилась п'ятниця.
Попереду — безсмертя,
безсиле, як омиті вранці руки.
ЦЕ
і гроза
скінчилося.
Не стерти,
не викричати
і
не повернути.
2 вересня 2005 р.

Цикл «Безтінне»

День розгорівся від одного сірника…
Думки зім'яті та щока.
У дзеркалі —
невиспана й слабка
людина
та її рука.
Дотик до шиї, відкидаючи волосся —
не знаю…
Я себе не знаю й досі…
У книзі тайн, що не закрита з ночі,
копирсаюся довго й неохоче,
а коли зрештою відшукую сторінку —
вона порожня
і цнотливо-біла,
мов не було ні помислів,
ні вчинків,
ні тих, кого любила…
26 вересня 2013 р.

Ані гудків,
ані дзвінків —
ні звуку:
дав телефон
обітницю мовчання.
Колись
я віддала би серце й руку
за мить
між першим поглядом й останнім,
а нині —
що дала б?
Хіба що вітер
і трохи слів,
застиглих у сонетах.
Цей час навчив мене
складати з нот і літер
життя несамовиті піруети.
8 вересня 2013 р.

На полюсах свідомості
все біле,
чисте
і світ податливий:
міси, мов тісто.
Під снігом білим —
жовто-сірий лід
з того,
що відболіло
й не болить.
А там,
ще глибше, —
щит материковий,
а попід ним —
твоє єдине Слово.
Те слово,
що уже й не пригадаю:
забулося
на півдороги з раю…
10 вересня 2013 р.

Ми ходимо по колу:
я і Місяць.
Він — з маскою,
я — просто горілиць.
За ці роки
ти так і не помітив
скільки для тебе
ми змінили лиць.

Я стала іншою,
а Місяць — анітрохи.
Я стала старшою,
а Місяць тільки зблід.
Він стиснув щелепи,
а я спинила кроки:
лише один з нас
має дозвіл
на політ.
16 липня 2013 р.

Стерильне небо,
чисті сторінки,
прозорий вітер,
полудень без тіней.
Годинник відраховує віки
без циферблата й літер.
Безупинно.

Ні, це не страшно.
Просто це — безсмертя,
одвічнеє to be
поета з небом.
Мій сивий Гамлете,
шукаючи тебе,
здається, я натрапила на себе...
25 серпня 2007 р.

© Олена Карпенко

Поодинокі поезії
https://www.youtube.com/watch?v=Av3ZdoSREoU
https://www.youtube.com/watch?v=roxPk6mf36U
https://www.youtube.com/watch?v=4Fv2k_ajsvM
https://www.youtube.com/watch?v=r81YftC3o9E
https://www.youtube.com/watch?v=F5hjfsVyBCY
https://www.youtube.com/watch?v=e-RgVFYWcoQ
https://www.youtube.com/watch?v=k9HdjPIgZ94

 

Добірки поезій
https://www.youtube.com/watch?v=IY1_hGKYk1g
https://www.youtube.com/watch?v=KX9yfdOfaEk
https://www.youtube.com/watch?v=KgpWVcYoNh0
https://www.youtube.com/watch?v=KMI1QIcp3C8

 

Передачі та інтерв’ю
https://www.youtube.com/watch?v=sZGTkPZGV4o
https://www.youtube.com/watch?v=NxDMeOJ7g2k
https://www.youtube.com/watch?v=P6DyX1hmwIc

https://www.youtube.com/watch?v=KJsvELUOlT8

Олена Карпенко

Олена Карпенко (Solomia) – співачка, композитор, поет і ведуча. Пише й виконує музику в багатьох стилях, зокрема: джаз, блюз, рок, етно.
Її голосом насолоджувалися монархи, президенти й топ-дипломати світу.
Впізнаваний тембр, глибокі тексти й стильні фортепіанні аранжування створюють вишукану й неповторну атмосферу, гідну найвибагливішої публіки.

Nota Bene
Під час святкування 20-ї річниці Незалежності України Solomia дала сольний концерт у Страсбурзі на запрошення Головуючого Ради Європи (2011).
Спеціально для об’єднаного показу українських дизайнерів вона написала пісню «Оранта», яку виконала на Нью-Йоркському тижні моди (2015).
Створена на текст Т.Шевченка «Русалка» з’явилася у документальному фільмі «Серце мами. Гонгадзе» (реж. Сл.Бігун, 2015).
Авторська композиція «Канатоходець» була однією зі знакових пісень Помаранчевої революції (2004).
Пісня «Зроби свій крок!» стала гімном київського конкурсу краси (1998).
Олена Карпенко – член Національної спілки письменників (2013) і Національної спілки журналістів України (2014).
Пише українською, англійською та російською мовами.
Виступає з концертами за кордоном та в Україні.

Нагороди
У 2007 р. на Всесвітньому конкурсі Toronto Exclusive Magazine Awards (Канада) Solomia перемогла у номінації Best International Adult Contemporary Female Artist (Найкраща зарубіжна виконавиця Adult Contemporary). На тому ж конкурсі композицію «I Realize» було номіновано в категорії Найкраща зарубіжна пісня у стилі Adult Contemporary.
Чотири рази отримувала почесні відзнаки Всесвітнього Конкурсу Біллборд (Billboard World Song Contest, США) за пісні «I Realize» (2007), «Кохання моє!» (2007), «Not Perfect» (2009) та «Inner Voice» (2009).
У 2007 стала фіналісткою міжнародного конкурсу Пісня Року (Song of the Year International Songwriting Competition, США) та перемогла на Всеукраїнському фестивалі «Шевченко-Фест» (Україна).
У 2009 р. вийшла у півфінал національного відбору на Євробачення.
У 1996 стала лауреатом Всеукраїнського вокального конкурсу «Таланти твої, Україно» і дипломантом Міжнародного вокального фестивалю «Сладкопойна чучуліґа» (Болгарія).
Серед літературних нагород – лауреатства на Всеукраїнських літературних конкурсах «Смолоскип» (2004 і 2006) та «Рукомесло-2005». Роботу, яка здобула перемогу в конкурсі «Смолоскипа», було опубліковано під назвою «Троянські коні телереклами. Мовні маніпуляції» (2007).
 
Сольні альбоми:

  • Solomia (2007),
  • Rondo (2011),
  • День народження (2011).

Пісні, які увійшли до міжнародних аудіодобірок:

  • Канатоходець («Молоді зірочки України», 2005);
  • My Alphabet («Just Talents», США, 2007);
  • I Realize («Positive Music», США, 2007).

Книжки:

  • Прикосновение (Київ, 1998) – поетична збірка;
  • Намисто (Київ, Видавничи дім «КМ Академія», 2005) – поетична збірка;
  • Діалоги з тишею (Київ, Дніпро, 2014) – поетична збірка;
  • Троянські коні телереклами. Мовні маніпуляції (Київ, Смолоскип, 2007) – науково-публіцистична робота з маніуляції свідомістю;
  • Підручник янгола – роман-фентезі.

Поетичні публікації в антологіях і альманахах:

  • 100 молодих поетів України: Антологія (Київ, 2005);
  • Творчі сили України + (Київ, 2011);
  • Нова українська поезія (у перекладі болгарською, Софія – Варна, 2012);
  • Terra poetica (у перекладі англійською, Київ, 2014).

Авторські проекти:

  • Solomia – сольний акустичний проект (з 2007).
  • ARATTA – міжнародний рок-гурт (з 2009).
  • Дитяче Радіо – україномовні пісні для дітей (з 2010).
  • Angel’s Schoolbook – американо-український джазовий проект (з 2012).

Участь у міжнародних проектах
Запис альбому англомовного рок-проекту ARATTA на студії Айвана Морено Аріетти – володаря титулу «Найкращий продюсер Мексики» і нагород Grammy та MTV Awards (Мексика, 2010).
Концертний проект зі співаком Седатом Юдже, який представляв Туреччину на Євробаченні (Туреччина, 2007).
Членство у журі міжнародного літературного конкурсу «Коронація Слова» (2015).
Участь у дизайнерському проекті «Найулюбленіша» (Україна-США, 2014-2015).

Освіта

  • Гуманітарний факультет Національного університету «Києво-Могилянська Академія» (1998-2002);
  • Маґістерська програма «Журналістика» Національного університету «Києво-Могилянська Академія» (2002-2005);
  • Вокальний факультет Національної музичної академії ім. П.І. Чайковського , класи проф. Г.Сухорукової та доц. Л.Гармаш (2003-2007).
*
Нагору