Класика Проза Усяка всячина Прислів'я, приказки Перевiр себе! Хихітня Відгуки

Любовно-eротична лірика



Hosting Ukraine


*

Сергій ЗЛЮЧИЙ

Сергій ЗЛЮЧИЙ

***

грім останні абрикоси позбивав
перших яблук понатрушував чимало
нам не вірилося щойно у дива
та земне тяжіння враз у небо впало

нам не вірилось однак усе довкіл
всі дахи дерева вежі огорожі
миттю ринулись у вись і нетривкі
їхні душі дощ прожогом відволожив

не минуло й нас у посуху ламку
проти грому ще сумну і безшелесну
я ловив тебе в дощі таку легку
часом легшу невагомості шаленства

потім тишею повітря довгий час
йшло навшпиньки ледь тримаючи ослаблу
нашу віру у дива й водило нас
між упалих абрикосів мли і яблук


Нічна брость

знов тріщать гілки бузкові
після дощику в четвер
і летять зірки за комір
здавна зимні як тепер

брость бузкова ллє розкутість
десь сипне щасливий сміх
і — несила дотягнутись
до найкращої з усіх

небо скарб свій рясно сіє
там у зорянім Візку
світ крізь темряву ясніє
бростю білого бузку

я тягнусь у ніч до скону
ночі — аби хоч на мить
у сльозах дощу бузкову
гілку неба прихилить


Обітниця

тиша у серці замлоїть —
вересень стрінувся в серпні
поки Ти будеш зі мною
я не боятимусь смерті

мовчки постануть виною
сльози на порох розтерті
поки Ти будеш зі мною
я не боятимусь смерті

не захлинуться маною
півні співаючи втретє
поки Ти будеш зі мною
я не боятимусь смерті

слово здійняте любов’ю
плине в повітрі відвертім —
поки Ти будеш зі мною
я не боятимусь смерті

***

заспівай мені чорної пісеньки
чорної ніби джаз
та водночас прозорої пісеньки

заспівай отакої
немов закіптюжене скельце
щоб крізь неї
я міг подивитись
на сонечко твого серця

та якщо я примружу повіки —
то звичка — всього лише звичка
заспіваєш — співай

Німа

мов протяг в тиху
випрану білизну
німій влетів метелик
під спідницю

до литок дотик
стегон стогін
і літо — з лементом
і лоскіт — вище лету

спокійне лише спіднє на мотузці

суши себе матеріє сама
допоки аполлон
цнотливицю наділить
безсмертним даром
сонячним оброком —
у пахощах шовкової травиці
стрибки збирати
в пестощі й слова

Скрижаль

вздовж сходів
на поручнях дерев’яних
долонями шорсткими
— день по дню —
діди з бабами
зашліфовують неквапно
іще дитинством
вирізьблені знаки

коло сучка
лишається — любов

там завжди було
скалок більш за все

***

як десять років тому
сріблясту і дзвінку
свою відчує втому
і втішиться цвіркун

всю ніч він без упину
на дрібки краяв час
і степову латину
озвучував для нас

і оминало лихо
його речитатив
для нас напнутих тихо
жагою двох тятив

зірки перекладав він
на мову вуст і рук
і серед красноталів
то був єдиний звук

що нас вертав безсонних
у втрачений на мить
притулок тимчасовий
обчислених століть

він тишу ввів у простір
мов душу без прикрас
як десять років поспіль
як вічність після нас

Гілка

поки не знає втоми гілка гойдати цвіт
в чистім вікні світанку й поки ще не остигла
знаджена і пестлива множена кров’ю сила —
втілений в коливання світить безсмертям світ
поки ще пахне медом випростання і хтива
сходить зоря в обличчі млосно й несамохіть
поки тобі сміється хтозна з якого дива
шал твій і цілий всесвіт — гілкою хить та хить

 

Застуда 1980 року

тепер
понад тридцять років по тому
можна сміливо казати що
мене ніколи не було у Львові
ніколи у березні я не ходив
роз’юшеним снігом його хідників
і не відчував що вода у чоботях
говорить по-іншому
скупо й про інше
змовницькі промовляючи
нечуване доти —
церата і ратуша

нині
сумнівно щоби
десь на Маріяцькій 
стояв собі стовп і Міцкевич
тримав одним жестом
всю площу і ним же
її відпускав у провулки
у вулички мокрі й холодні
а геній поезії чемно
терпляче й окрилено
п’яти студив у чеканні —
коли вже до лютні
пан Адам візьметься

 

напевно
ці понад три десятиліття
уся звірина і потвори
всі янголи й демони
всі безіменні фігури
тоді весняного та зимного Львова
посівши думки  мої і почування
ніколи за мною не входили
в вузьку прохідну безугавного ЛАЗу
щоби запросити до мнимого почту
сколошкані запахи фарби й бензину
гуркіт новенького двигуна
мерзлий солон у котрому
варені яйця почистити
від шкаралущі
пальцями вкрай закоцюблими —
то вже майстерність
якою й не снив Фаберже

не може
реальністю бути
моє назирання крізь напівдрімоту
із майже притомного стану
за копирсанням у механізмах
двох прототипів
фігур барокових карнизів
що окрім обценьків
ключів молотка і ганчір’я
добре справлялися
із євразійським матюччям

та час переконував
мляві його аргументи
згодом ставали міцніше заліза
посеред сніжного поля
завмерлого космосу поршнів
зубчастих коліс клапанів
новенького двигуна
в якім бракувало
чи кеби чи чмиху малого
чи іскри чи може півоберта
кулі земної чи профілю світлого
поміж березневих зірок

схоже
що час за собою виводив
зграю химер і примар
із моєї застуди
котра приходила щоби затерти
рейки трамвайні
що різали полиск бруківки
неприпустимо вузької
вулички  із нечастими
ліхтарями збляклими у тумані
настільки щільному
що вони згорблено придивлялися
до поодиноких сновид
й лише місцевий сліпець
міг прислужитися вам
й стати проводирем
до сліпучої вітрини фармації
що дивом застрягла у часі
у цьому місті
у цьому світі
понад століття тому

навряд
що усе це було
і навряд
що воно було Львовом —
швидше заплутаним
вуличним лабіринтом
спогадів про застуду
давню і незбагнену
але усе це тривання
не заважало мені
прокручувати стрічку
покладену на полицю
понад тридцять років тому
забуту навіть цензурою
але не спалену часом

 

Раптом з’ясується

раптом з’ясується місто навколо — чуже
день голуби ненажерливі пси безпритульні
парк і повітря такі ніби щойно з цирульні —
спить свіже віття довіку обрізане вже

мідноголосий десь мусить здійнятись оркестр
але натомість лиш пікколо злої синиці
місто чужої весни мов накладений хрест
кинути — важко нести далі — теж не годиться

неба побільшало шалу реклами і лже-
архітектури кіосків і яток іржавих —
щирого стилю простого паскудства держави
тих кому будь-яке місто навколо — чуже

вклякнеш розгублено — де я? в якому це сні?
вітер  кружляє достоту хмільний пролетарій
сміття юродства несе і на вухо мені
на здичавілій гуркоче чимдуж на гітарі

 

 Морячка

ти проводиш неспішний вітрильник до Смирни
й зігріватимеш довго у мушлі вушній
тихе дзенькання ринди в рипінні сумирнім
щогл і хвилі неспинне згортання в сувій —

ти чекатимеш довго з егейських просторів
не тютюн контрабандний чи прянощів пак
не турецьких прикрас не солоних історій
не фіналу ходінь на безсонний маяк —

ти чекатимеш довго — найнявши чекання
за прислугу для рухів повільних і слів
для далекого серця свого — повертання
і гойдання не палуби — втішених снів

 

***

день ламкий мов архівний аркушик паперу
на якому нам сонце розгладжує цедру

і пилок від бриніння джмеля в контрабасі
і посохлий бурштин абрикосів на таці

небо світить з площини ріки і латаття
крізь прозорий рукав твого літнього плаття

блідо-жовтий аркушик як шкіра без сонця
тимчасовість кумира і міра безсоння

мітять обручі в нім денця склянок з-під чаю —
нам подібних відзнак вочевидь вистачає

ми лишаємо осуд і опусів осип
але цього не досить не досить не досить

 

Час туманів

розбивши зранку слоїк з молоком
весь день збирати день в імлі туману
і знов ділити зібране разом —
на зріджену й застиглу порцеляну
зі складених шматків на площині
читати ліс у нагості безлистій
як молоко туману в його змісті
сотає час відпущений мені

***

Сергій Злючий, народився 1953 р. в м. Кам’янському (окупаційна назва — Днєпродзєржінск). Поет, перекладач, громадський діяч. За освітою інженер-механік. Писав російською мовою. Друкувався в Москві, Ленінграді, Києві, Дніпропетровську. Вийшли друком книжки «Білий час» (Дніпропетровськ, 1999р.), книга перекладів поезій Й. Бродського «Мовою дітей» (Дніпропетровськ, 2000р.), книга перекладів поезій Ч. Мілоша «Небо народжених щойно» (Київ, 2011р.). Окремі поезії і переклади входять до багатьох альманахів і антологій. Головний редактор часопису ДОО НСПУ «Січеслав». Сайт http://zlyj.blogspot.com

*
Нагору