Класика Проза Усяка всячина Прислів'я, приказки Перевiр себе! Хихітня Відгуки

Любовно-eротична лірика



Hosting Ukraine


*

Сергій ЗЛЮЧИЙ

Сергій ЗЛЮЧИЙ

***

грім останні абрикоси позбивав
перших яблук понатрушував чимало
нам не вірилося щойно у дива
та земне тяжіння враз у небо впало

нам не вірилось однак усе довкіл
всі дахи дерева вежі огорожі
миттю ринулись у вись і нетривкі
їхні душі дощ прожогом відволожив

не минуло й нас у посуху ламку
проти грому ще сумну і безшелесну
я ловив тебе в дощі таку легку
часом легшу невагомості шаленства

потім тишею повітря довгий час
йшло навшпиньки ледь тримаючи ослаблу
нашу віру у дива й водило нас
між упалих абрикосів мли і яблук


Нічна брость

знов тріщать гілки бузкові
після дощику в четвер
і летять зірки за комір
здавна зимні як тепер

брость бузкова ллє розкутість
десь сипне щасливий сміх
і — несила дотягнутись
до найкращої з усіх

небо скарб свій рясно сіє
там у зорянім Візку
світ крізь темряву ясніє
бростю білого бузку

я тягнусь у ніч до скону
ночі — аби хоч на мить
у сльозах дощу бузкову
гілку неба прихилить


Обітниця

тиша у серці замлоїть —
вересень стрінувся в серпні
поки Ти будеш зі мною
я не боятимусь смерті

мовчки постануть виною
сльози на порох розтерті
поки Ти будеш зі мною
я не боятимусь смерті

не захлинуться маною
півні співаючи втретє
поки Ти будеш зі мною
я не боятимусь смерті

слово здійняте любов’ю
плине в повітрі відвертім —
поки Ти будеш зі мною
я не боятимусь смерті

***

заспівай мені чорної пісеньки
чорної ніби джаз
та водночас прозорої пісеньки

заспівай отакої
немов закіптюжене скельце
щоб крізь неї
я міг подивитись
на сонечко твого серця

та якщо я примружу повіки —
то звичка — всього лише звичка
заспіваєш — співай

Німа

мов протяг в тиху
випрану білизну
німій влетів метелик
під спідницю

до литок дотик
стегон стогін
і літо — з лементом
і лоскіт — вище лету

спокійне лише спіднє на мотузці

суши себе матеріє сама
допоки аполлон
цнотливицю наділить
безсмертним даром
сонячним оброком —
у пахощах шовкової травиці
стрибки збирати
в пестощі й слова

Скрижаль

вздовж сходів
на поручнях дерев’яних
долонями шорсткими
— день по дню —
діди з бабами
зашліфовують неквапно
іще дитинством
вирізьблені знаки

коло сучка
лишається — любов

там завжди було
скалок більш за все

***

як десять років тому
сріблясту і дзвінку
свою відчує втому
і втішиться цвіркун

всю ніч він без упину
на дрібки краяв час
і степову латину
озвучував для нас

і оминало лихо
його речитатив
для нас напнутих тихо
жагою двох тятив

зірки перекладав він
на мову вуст і рук
і серед красноталів
то був єдиний звук

що нас вертав безсонних
у втрачений на мить
притулок тимчасовий
обчислених століть

він тишу ввів у простір
мов душу без прикрас
як десять років поспіль
як вічність після нас

Гілка

поки не знає втоми гілка гойдати цвіт
в чистім вікні світанку й поки ще не остигла
знаджена і пестлива множена кров’ю сила —
втілений в коливання світить безсмертям світ
поки ще пахне медом випростання і хтива
сходить зоря в обличчі млосно й несамохіть
поки тобі сміється хтозна з якого дива
шал твій і цілий всесвіт — гілкою хить та хить

 

Застуда 1980 року

тепер
понад тридцять років по тому
можна сміливо казати що
мене ніколи не було у Львові
ніколи у березні я не ходив
роз’юшеним снігом його хідників
і не відчував що вода у чоботях
говорить по-іншому
скупо й про інше
змовницькі промовляючи
нечуване доти —
церата і ратуша

нині
сумнівно щоби
десь на Маріяцькій 
стояв собі стовп і Міцкевич
тримав одним жестом
всю площу і ним же
її відпускав у провулки
у вулички мокрі й холодні
а геній поезії чемно
терпляче й окрилено
п’яти студив у чеканні —
коли вже до лютні
пан Адам візьметься

 

напевно
ці понад три десятиліття
уся звірина і потвори
всі янголи й демони
всі безіменні фігури
тоді весняного та зимного Львова
посівши думки  мої і почування
ніколи за мною не входили
в вузьку прохідну безугавного ЛАЗу
щоби запросити до мнимого почту
сколошкані запахи фарби й бензину
гуркіт новенького двигуна
мерзлий солон у котрому
варені яйця почистити
від шкаралущі
пальцями вкрай закоцюблими —
то вже майстерність
якою й не снив Фаберже

не може
реальністю бути
моє назирання крізь напівдрімоту
із майже притомного стану
за копирсанням у механізмах
двох прототипів
фігур барокових карнизів
що окрім обценьків
ключів молотка і ганчір’я
добре справлялися
із євразійським матюччям

та час переконував
мляві його аргументи
згодом ставали міцніше заліза
посеред сніжного поля
завмерлого космосу поршнів
зубчастих коліс клапанів
новенького двигуна
в якім бракувало
чи кеби чи чмиху малого
чи іскри чи може півоберта
кулі земної чи профілю світлого
поміж березневих зірок

схоже
що час за собою виводив
зграю химер і примар
із моєї застуди
котра приходила щоби затерти
рейки трамвайні
що різали полиск бруківки
неприпустимо вузької
вулички  із нечастими
ліхтарями збляклими у тумані
настільки щільному
що вони згорблено придивлялися
до поодиноких сновид
й лише місцевий сліпець
міг прислужитися вам
й стати проводирем
до сліпучої вітрини фармації
що дивом застрягла у часі
у цьому місті
у цьому світі
понад століття тому

навряд
що усе це було
і навряд
що воно було Львовом —
швидше заплутаним
вуличним лабіринтом
спогадів про застуду
давню і незбагнену
але усе це тривання
не заважало мені
прокручувати стрічку
покладену на полицю
понад тридцять років тому
забуту навіть цензурою
але не спалену часом

 

Раптом з’ясується

раптом з’ясується місто навколо — чуже
день голуби ненажерливі пси безпритульні
парк і повітря такі ніби щойно з цирульні —
спить свіже віття довіку обрізане вже

мідноголосий десь мусить здійнятись оркестр
але натомість лиш пікколо злої синиці
місто чужої весни мов накладений хрест
кинути — важко нести далі — теж не годиться

неба побільшало шалу реклами і лже-
архітектури кіосків і яток іржавих —
щирого стилю простого паскудства держави
тих кому будь-яке місто навколо — чуже

вклякнеш розгублено — де я? в якому це сні?
вітер  кружляє достоту хмільний пролетарій
сміття юродства несе і на вухо мені
на здичавілій гуркоче чимдуж на гітарі

 

 Морячка

ти проводиш неспішний вітрильник до Смирни
й зігріватимеш довго у мушлі вушній
тихе дзенькання ринди в рипінні сумирнім
щогл і хвилі неспинне згортання в сувій —

ти чекатимеш довго з егейських просторів
не тютюн контрабандний чи прянощів пак
не турецьких прикрас не солоних історій
не фіналу ходінь на безсонний маяк —

ти чекатимеш довго — найнявши чекання
за прислугу для рухів повільних і слів
для далекого серця свого — повертання
і гойдання не палуби — втішених снів

 

***

день ламкий мов архівний аркушик паперу
на якому нам сонце розгладжує цедру

і пилок від бриніння джмеля в контрабасі
і посохлий бурштин абрикосів на таці

небо світить з площини ріки і латаття
крізь прозорий рукав твого літнього плаття

блідо-жовтий аркушик як шкіра без сонця
тимчасовість кумира і міра безсоння

мітять обручі в нім денця склянок з-під чаю —
нам подібних відзнак вочевидь вистачає

ми лишаємо осуд і опусів осип
але цього не досить не досить не досить

 

Час туманів

розбивши зранку слоїк з молоком
весь день збирати день в імлі туману
і знов ділити зібране разом —
на зріджену й застиглу порцеляну
зі складених шматків на площині
читати ліс у нагості безлистій
як молоко туману в його змісті
сотає час відпущений мені

***

НА СВІТІ

на світі цім окрім
цих двох – іще нікого
зустрілись дві зорі
вечірня й світанкова

не треба ні чеснот
ні золотого хліба
ні клекотіння нот
ні Брамса ні Евкліда

торкатися торка-
тися і ще торкати
ся мова – не тривка
ся музика – стакато

на язиці від слів
лиш снів прозора ноша
лиш сік шалених слив
лиш м'якоть найсолодша

ВОГОНЬ

зненацька нас минуле промине
загубить тінь тебе і тінь мене
і відкладе шукати нас на потім
і тиша нам об'явиться нова
і в ній нові віднайдуться слова
мільярди раз обернені на попіл

скажу тобі так далі більше не
і це тебе у полум'я вжене
й палитиме рум'яна на обличчі
горітиме наш одяг обіч нас
горітиме наш простір і наш час
а нам вогонь гасити буде нічим

СКАЖИ ЇЙ

скажи їй – нехай вона спить
у сні неймовірно простою
хай музикою золотою
ще трохи моєю звучить

скажи хай вгамує блакить
цей світ нині сонячно синій
ну що тобі боже всесильний
скажи їй – нехай вона спить

скажи їй – хай вріже цю нить
хай пристрасть загорне у чемність
безсоння луги нескінченні
нехай не обходить – хай спить

скажи їй спиняючи мить
посеред прозорої ночі
нехай моїх снів не лоскоче
цілунками – хай вона спить

скажи тайкома не при всіх
скажи їй крізь перші черешні
нехай засинає нарешті
в обіймах невічних моїх

ДОПОКИ ТИ СПИШ

допоки ти спиш і допоки не спиться мені
міняється вітер спливають зірки пори року
допоки ти спиш я молю тебе знов – пломеній
на всю свою усмішку світлу і ніжність широку
допоки у сон твій по лезах зелених трави
збігає роса заколисана вітром вечірнім
з лугів тих - молю – хоч травинку для мене зірви –
в усмішку затисни губами у снінні нічийнім

СХІДНА АКВАРЕЛЬ

можливо що нас лише двоє
у цьому німому світі
де наше червоне каное
з поверхні водойми світить
у небо легке літачкові
червоному як годиться
де збіги вже не випадкові
де тиша вже нам не сниться

і лише червоне каное
пульсує на люстрі воднім
єдиної крові - надвоє
розділеної безодні
тонкою межею поверхні
заглиблений у горішнє
лиш звук літачка нас поверне
до тиші у крові грішній


ЗВИЧАЙНА ІСТОРІЯ

розмокає афіша
під дощем світанковим
все стрімкіше й лютіше
час намотує кола

в неї – клопіт і праця
дня бійцівська арена
незаслужене раціо
щем і втома шалена

в нього – сутінь чернеча
сум пустелі навколо
самогон самозречень
і нікого-нікого

в стрічних ліфтових клітях
в злому плетиві вулиць
їх носило століття –
розійшлись-розминулись

і володар всевишній
всього меду гіркого
їм листа не напише
вже ніколи-ніколи

голуб снів долітає
їм крізь мури камінні
і доносить дедалі
довші сніння у сніння

вже і згадки не вартий –
що ті сцени і ціни? –
незабутній театрик
де б не був – провінційний

ПІСЛЯМОВА

по сорока роках написання різних
слів що й не збиралися бути віршами
у радості писаними чи у кризи
чемні або різкі до меду пошани
нині вони мов звільнені каторжани
сухар минулого не кидають гризти

надиктовує час своє чесне койне
за рукав ще хапається хата крайня
де заспівують солов'ї світ відколи
світ постав та прозорість пісень поранніх
вже не стільки вдивляння у світанкове
скільки згадування чи пак озирання

не сльозою покарано зір – імлисту
даль тіні захоплюють вже пообідні
здмухуючи із долоні крихти хлібні
навіть шлях шкарубкий що іще не вистиг
часто стає вочевидь доволі хибним
пошуком сенсу або вкладанням змісту

безвітря надвечір небавом збирає
сонце з поверхні ріки і шкаралупок
уламки принесені з ближнього раю
та до темноти прохолода украє
твоїх долонь крихку тінь на тілі луток
зайву піднесеність та надмірний смуток

вже по сорока роках маєм спочити
голку вколи в ватяне серце і виткни
– білу не відрізниш від чорної нитки –
у темноті доля лише здатна шити
дзенькне наперсток її – от нота чиста! –
байдужі їй ми і дрібні наші числа

ніч прибирає нас крихти серпанок снів
лишаючи випестувану окрасу –
ранку блакитнооку росу і расу
– тут була доля слухала мовчки наш спів
і залишила при кожнім з почутих слів
теплий видих не завжди зимного часу

РОМАНС

як живеться вам вишня колишня
чи цвітеться чи цвітом іще
ще вам щем верховіття колише
ще вам смуток не ходить дощем?
ще земля вам пливе під ногами
ще нашіптує вам зорепад
те про що я забуду негайно
щойно сонце затопить ваш сад

Сергій Злючий, народився 1953 р. в м. Кам'янському (окупаційна назва — Днєпродзєржінск). Поет, перекладач, громадський діяч. За освітою інженер-механік. Писав російською мовою. Друкувався в Москві, Ленінграді, Києві, Дніпропетровську. Вийшли друком книжки «Білий час» (Дніпропетровськ, 1999р.), книга перекладів поезій Й. Бродського «Мовою дітей» (Дніпропетровськ, 2000р.), книга перекладів поезій Ч. Мілоша «Небо народжених щойно» (Київ, 2011р.).У Києві 2013 року вийшла книга віршів «Мідні леви». Окремі поезії і переклади входять до багатьох альманахів і антологій. Сайт http://zlyj.blogspot.com

*
Нагору