Класика Проза Усяка всячина Прислів'я, приказки Перевiр себе! Хихітня Відгуки

Любовно-eротична лірика



Hosting Ukraine


*

Олександр КОЗИНЕЦЬ

Олександр КОЗИНЕЦЬ

Марення

Я тебе попередив про намір.
Ти тепер відчуваєш зв’язок
Між
Іменами,
Тілами,
Словами…
Я – лікар твоїх жінок.
За це
Ти маєш зцілити шрами
Свої,
Мої,
Наші,
Інші…
Залишай на серветках
Коди.
В туалетах,
Готелях
І ресторанах.
Маскуй їх між стінами,
В вікнах,
Порогах,
В коханках…
Про мене мовчи.
(Називай просто маренням.)
Серветки – то зменшені
Скатертини-само(о)бранки.

***

Не тікай в гаї
Розмальовані,
Де вуста твої
Не ціловані.

А можна було б...

Холодні слова – пір’їнами…
А можна було б по-іншому.
А можна без перебільшення
Схилитися над руїнами.

Я бажаю тобі...

Я бажаю тобі розмальованих снів,
Але ти бачиш лиш чорно-білі.
Нездійсненні думки поміж різних світів
Пропливають в уяві спітнілій.
Знов по сотах ділить твою долю, як мед,
Буде жовтий заплаканий місяць.
Ти приходиш у сни, щоб любити мене,
Амулетом на шиї повісить.
Я бажаю тобі бути поряд з дощем
І постійно кохатися з небом.
Хай тобі не болить і тепер не пече.
Ніч приходить тоді, коли треба.

Малювала вічністю

Ти мене малювала вічністю,
І дивилась на нього в дзеркало.
Та він вкотре летів зустрічною,
Він від тебе тікав далеко.

Знову ангели йдуть до ангелів,
Так як демони йдуть від демонів.
Ми з тобою, напевно, загнані,
Але нас не зачепить темрява.

Океан милувався озером,
Милування було достатньо.
Він боявся, що запідозрить хтось,
Тому вірив стихії свято.
Бо стихія була коханкою
Для його постарілого тіла…

Тільки озеро кожного ранку
Нишком в море втекти хотіло.

***

Моя рука торкнулася до клавіш,
Вагається, вигадує акорди...
Ти знов свою каблучку переплавиш,
Бо час пройшов, і вже змінилась мода.
Я граю тихо, ніжно і тремтяче.
Ти цю мелодію не чула ще ніколи.
Ти поспішаєш, ти мене не бачиш,
А я із неба ллюсь тобі за комір.
Хоча й не варто. Ти ж не хочеш шуму,
Класично мила, молоденька панно…
Ти змінюєш каблучки та парфуми,
А я не зраджую душі фортепіано.

Романтик-хлопчик

Хлопчик-романтик, романтик-хлопчик…
Чекає дівчину, шукає ночі.
Він трохи хоче… Ну, зовсім трохи…
Але ж не скаже – романтик хлопчик!
Дарує квіти, цілує ніжно.
Ніяковіє. Ховає очі.
Приносить каву чи ще щось інше,
Оплатить справно і твій талончик!
Романтик-хлопчик такий не завжди.
Не з усіма він просто любчик.
Він просто любить, безпорадний,
І дещо хоче оцей красунчик!
Він називає її «кохана»…
Вона ж говорить: «усе проходить»
Романтик-хлопчик ще любить маму,
Тому й не каже куди він ходить.
Сорочка свіжа. Поголився.
Узяв у тата сьогодні дезик.
Романтик-хлопчик не запізнився,
Під тим під’їздом хвилин вже з десять.
Вона це бачить –але не вийшла –
Що він на вулиці стоїть як стовпчик.
Роман дорослий її б залишив.
Але ж в душі, Роман, ти(к) – хлопчик!

***

А ти не віриш, ти чекаєш.
Я лиш дивлюсь…
Пробач, не вмію
Ховати те, що є назовні,
Коли уже стою під дулом.
Відома правда.
Ти міркуєш...
Рука твоя тремтить добряче.
Я справді винен, тож пробач,
Та винен не перед тобою.

…зігрітися взимку…
Коли ти ще була сусідкою –
Гарно співала на стільчику.
Я шукав мандарини–цукерки,
Щоб хоч якось тебе потішити.
Ти збирала солодкі спогади…
Від підошов збирав я відтиски
Своїх власних, чужих, на снігові,
Забігавши тебе послухати.
Коли ти була мила дівчинка,
То й сама часто в гості заходила.
Ставив чайник, заварював, слухав я,
У думках навіть дещо сплановував…
Потім сніг все псував по-зрадницьки.
Ти тікала під ковдрою грітись.
А мені малювала смайлики,
Що на вікнах ставали сніжками.
Коли ти згодом стала жінкою,
Твоє тіло трохи погладшало.
Тебе сцена зустріла приязно,
Навіть усмішка стала іншою.

Коли зараз до тебе приходжу я,
Кожний раз залишаюсь грітися.
(Не тому, щоб пісень послухати.)
І приношу не мандарини…

***

В розпачі... На моїм плечі.
Боляче... Від чужих образ.
Слухаю, що немає нас.
Байдуже... Те, що ніч кричить.
Вірила… що збудую храм.
Виграла… свій останній бій.
Байдуже… я давно не твій.
Байдуже, що наснилось нам...
З легкістю... На моє плече
Слухаю. І тому мовчу.
В розпачі... За гріхи плачу.
Байдуже… але все ж пече.

***

Репродукція усмішки,
Вкраденої в іншого,
Щоб відтворити ввечері
Перед люстерком вдома.
Репродукція усмішки –
Копія і не більше,
Краща, ніж особиста,
І не належить нікому.
Усмішка з репродукції,
Усмішка Мони Лізи.
Створена досить штучно,
А привертає очі.
Ти вже забула миті,
Де ти була природня,
Де ти була собою,
Справжня, а не шаблонна.

Вся таємниця – серце!

***

На мить затрималась
Все стало ясно
(І трохи осаду)
Вода вмивається твоїми венами
Твоїми косами
Проходжу склом твого прозріння
Шматками дзеркала
Нема його
Натомість я
Давно не бачились?!

***

Мрієш триматися далі,
Якомога далі від мене.
Бісером граєшся вранці,
Наче чужими слізьми.
Хочеш поїхати з міста,
Ноги вставляєш в стремена,
Хочеш поїхати з міста,
Тільки не знаєш куди.
Щось говорити марно,
Щось говорити пізно.
Вже не мої молитви
Зцілюють гострий біль.
Мабуть, даремно їдеш.
(Знову білет не візьмеш.)
Тільки сховаєш розпач
В темряві божевіль.
Кремом з екстрактом хвої
Вкотре намастиш руки.
Кремом з екстрактом хвої
Мастиш чужі гріхи.
Ось, тримай подорожник.
Може, хоч він загоїть
Давні рубці розлуки
Соком своїм гірким.

***

Комбінація клавіш –
І номер мого телефону.
Подзвонити завчасно?
А може, сьогодні не варто?
Абонент недоступний,
Абонент залишає кордони,
Тільки місця, де їде він,
Ніколи немає на карті!
SMS не дійшла,
(Чи листа написати – однаково).
Лиш коротке «алло»,
Потім знову ця вічність небачена.
Два прекрасних крила
І душа двом одна
Чи одна на двох...
Старий парк...
Очі в небо кричать:
«До побачення».

***

Пам’ять пахне твоїми парфумами,
Очі віють вітром із заходу.
Б’єш словами, неначе струменем
У своїх суперечливих закликах.
Сіль вбирає в кімнаті придбаній
Негатив, що під стелю вилетів.
Дуже дякую... Не за придане,
А за руку, із воску вилиту.

***

Стіни в кімнаті знову мовчать,
Мовчать, але дихають.
Хочеш – то зараз просто поплач
Або його здихайся.
Він не втече, він не впаде і не викрикне.
Стіни мовчать, стіни мовчать, та дихають.
Верхня межа, мідний фінал –
Все на камеру.
Хочеш – питай, хочеш – розвіюйся в гаморі.
Перша весна, перше тепло
Родить скверами...
Стіни мовчать: золото в них під шпалерами.

© Олександр Козинець. При використанні віршів посилання на ресурс є обов’язковим

Олександр Козинець

Поет, прозаїк, музикант. Автор літературно-мистецьких проектів «Щоденник» та «Re: make щоденник», літературно- екогогічного проетку «ПРОдайте їсти». (Більше про проекти – http://shchodennyk.blogspot.com/)
Народився в Лубнах, живе в Києві. Закінчив музичну (Лубни, 2003). Більшість творів україномовні. Перший вірш написав у 10 років. Працює в Національному педагогічному університеті імені М.П. Драгоманова. Має добірку поезій «Чай з холодним дощем» (Київ, 2008). Перший літературний диплом отримав у 2003 році за вірш «Усе починається з мами» (м. Полтава).
Публікувався у колективних збірках «Віршограй» (Миргород, 2005), «Відлуння Чорнобиля» (Полтава, 2006), «Собори душ своїх бережіть» (Полтава, 2007), «Хай все буде так» (Київ, 2007), «Дніпрові хвилі» (Київ, «Дніпро», 2009), «Келих імпульсів» (Київ, 2009), «Дивовижність», (Київ, 2010), «Копі-паст reality» (Київ, 2011), «Протуберанці слова», (Київ, 2011), «Urbis et Vicus» («Місто і село», Канів, 2011); в літературних журналах та альманахах «Холодний Яр» (Черкаси, 2007), «Дніпро» (Київ, 2010), «Склянка часу» (Канів, 2011), «Літіум» (Хмельницький, 2011), «Філео+Логос» (Житомир, 2011), інших; в газетах «Коло», «Лубенщина», «Молодь Посулля», «Освіта», «Освіта України», «Педагогічні кадри», «Єдність», «Друг читача».
Вірші автора можна знати в Інтернеті, зокрема на сайтах http://poezia.org, http://storinka-m.kiev.ua, http://marusia.org.ua, http://www.perehrestya.at.ua

*
Нагору