Наталка Гомель

***
наша втомлена буденність і сніданки по обіді
потім будуть ностальгію викликати
а тепер
ти знімаєш з мене сукню
ту що чорна
ту що міді
і мене ховаєш в себе
ніби світ довкола вмер

ніби ти керуєш часом
ніби маєш суперсилу
зупиняти
зігрівати
лікувати від зневір...
і на пліч твоїх широких
лінію таку красиву
я дивлюсь мов на великі
і могутні схили гір

з губ моїх пестливий суфікс так і проситься летіти
а з вікна летить фіранка
і за нею листопад
за стіною наші стіни
наші книги
наші діти
і дороги довгі наші
до італій та еллад

а між нами що між нами
слів не треба — краще думку
прочитати чи відчути
і навіки зберегти
...як ти вмієш так ходити —
поки сплю — щоб ані звуку...
як ти вмієш класти в ноги
цілі царства і світи?..

                                ***
я засну біля тебе і ніч буде довга мов рік
і зірки розлетяться по нашій кімнаті хрущами
і нічні сторожі біля наших південних воріт
всім собакам накажуть щоб ті аж до ранку мовчали

цей будинок без нас — просто сірий холодний бетон
він стояв тут немов відбував у в’язниці довічне
зберігаючи дзвін таємниць як в коморі картон
зберігає начиння святкове в собі новорічне

ми сюди повернутись так прагнули і не могли
заростали стежки заплітались дротами кордони
і ніхто не казав чи побачу тебе ще коли
попри всі перешкоди знецінення і заборони

це так дивно — збагнути що дотик і погляд один
що одна тільки ніч варта довгих доріг і блукання
…розбуди мене — треба навіщось для чогось туди
поспішати де скоро від’їде маршрутка остання
 
                                 ***
я хочу цього чоловіка запеклим тяжінням
що тільки сильнішає з часом і не затихає
і в пошуках виходу й істини у ворожіннях
лише дізнаюсь що ні того ні того немає

що сни мої почерком списані каліграфічним
його
і читати їх іноді аж непристойно...
ця давня історія витримана й довговічна...
а туга така — ніби от закохалася щойно

скажи йому весно що я пам’ятаю адресу
що я напишу подзвоню... і постукаю раптом
пройшовши крізь сумніви й страх по тоненькому лезу
зірвавшись як вітер
неначе розщеплений атом

у цьому не буде ні глузду ні зиску ні логік
не буде нічого крім голої правди оголень...
дороги до нього нестерпні заплутані довгі
але зарікатись не варто — що більше ніколи
 
             ***
рибино полохлива
прола’зка в’юненя
пливи крізь ніч до мене
на голос навмання
туманами густими
під шум лихих комет
впіймай цієї тиші
вповільнений момент

у темряві синявій
зашторених кімнат
моя волога шкіра —
для тебе адресат
до розпашілих вилиць
до згинів таємниць
до звільненого крику
з пристойності в’язниць

до засинань в обіймах
у позі "ембріон"
де дихання принишкле
немов хамелеон
повз перехрестя пальців
і горбики фаланг
до цяток що на грудях
злились в архіпелаг

неначе човен ноя
що пережив потоп
дістанешся до суші
урятуватись щоб...
рибино рибенятко
що — ніжності укус
ти дотиком єдиним
накличеш землетрус

віддаючися плину —
в ріки солодкий блуд —
ти ж знаєш мапу русла
ти ж знаєш цей маршрут...
а потім затихання.
і кола на воді.
і смужки сходу сонця
за вікнами руді

                                             ***
коли ти розповідав мені про своїх повій із європи
я слухала це як смішні казки хоч мала би думати про
те що це завжди бруд насилля хвороби продажні копи
мене б занести мало у міркування про вічні зло і добро

а занесло на квартиру в будинку на вулиці г. максима
і я сміялась казала показуй чого навчився у мандрах
а ти подивився серйозно без сміху й промовив ти дуже красива
зайва темрява зайвий одяг і на губах помада

балкон затіняв високий горіх а далі — школа музична
з вікон її постійно летіли чиїсь вокали і ноти
а з нас летів на підлогу одяг і сяяли наші обличчя
і я ще не знала але відчувала який ти насправді і хто ти

твоє минуле твої невдачі і тіла твого дефекти
мої невдачі моє минуле язик мій не в тему гострий
усе співпадало і все було класно настільки що аж перфектно
усе було ясно і зрозуміло спокійно вільно і просто

а потім дзвеніли ранкові трамваї — мої улюблені —
сині
в яких ми катались і знову сміялися голосно і безтурботно
і наше минуле і холод квітневий тепер вже були не в силі...
робочі дні добігали кінця
і починалась субота...

              ***
мовчання терпляче
немов піраміди у гізі
несточене вітром
неспалене сонцем і часом...
лиш двері відчинені й речі мої у валізі
єдині говорять про те що ми більше не разом

і дядько водій у сріблястому кіа з уклону
поверне ключа і поїде — оплачено кешем...
а ребра триматимуть вперто німу оборону
супроти плачу’... ніби все це зі мною не вперше

дорога на південь під небом насупленим сірим
важка — але кесарю кесареве — отже чесна...
і поле весняне гойдає зелені посіви
і тихо повз нього шепочуть автівки колеса

і хочеться вмерти
а жереб показує — жити
так треба така його воля
чи просто планида...
іще прохолодно
а бджіл вже притягують липи
і губляться
тануть позаду
в пливких краєвидах

                                ***
якщо я люблю тебе наче приречений смертник
якому відомо фінал — тож і рипатись зайве
то стиснувши зуби відкинувши всі сентименти
береш головне — а все інше нехай вислизає

крізь пальці піском у нудне безгоміння самотнє
крізь дні несуттєвими зустрічами пересічних...
любити — це щось попри волю тверду — незворотнє
як смерть
чи як містики скажуть — банально кармічне

і не розгадавши причини хронічного стану
а тільки питаючи з відчаєм: "бляха, якого?..."
вже ясно що дихаю поки — а не перестану
вже згодна — хай буде як є
бо крім тебе — нікого

бо чуючи в темряві кроки твої наче шепіт
вбираю у себе їх звук як рослина вологу
і серце гарцює мов той віслючок у вертепі
забувши про опір тверезість думок і знемогу

це добре чи ні я не знаю та що неминуче —
то вже зрозуміло давно і як буде так буде...
тож аморе міа ті амо і бесаме мучо
безмежно безтямно незмірно... і щосекунди

Диптих
І.
ось-ось відступатиме ніч переможена
і тіні в кімнаті розвіяно дюнами...
не вір коли скажуть що більше не можемо
безстрашними бути дурними і юними

такі твої губи солодкі і бажані
мов цукром посипані — сміхом і жартами...
кульбаби торкань наче золото зважимо
збагнувши що стали сьогодні багатими

то може і добре що зорі зашторено —
на світ за вікном ані миті не згаємо
коли поцілунки птахами поштовими
над нами літатимуть вільними зграями

коли наша кров океаном шумітиме
наповнена щемом віддалень-наближення...
хай навіть казками
легендами
мітами
обійми ці стануть найближчими тижнями...

дорослі не плачуть дорослим не боляче
доросле — воно ж зачерствіле й зіпсоване...
але розливається марево сонячне
між нами широке стрімке некероване...

і крикне зненацька зозуля годинника
на берег кімнати кита наче викине...
усе в цьому світі зникає як виникло
усе звісно все
крім любові великої

ІІ.
отутечки отут отутого
причалена до берега твого
ребра
де часу кволого сочіння
я чую як мовчить зоря вечірня

як убирають вікна в себе темінь
як вітер трусить гнізда на антені...
і шарудять над тротуаром пальта
і як летять автівки по асфальтах

...отамтечки рука моя тамо —
де засинання моститься само —
вона в те засинання мов лисиця
шмигне і все у тиші сполоши’ться...

і звідти звідки сонячне сплетіння
здіймає голос ніжності й хотіння —
відлуння аж до скронь
і дітись ніде —
рахуй зітхання й клятви
мій евкліде...

і стукатиме у шибки негода
і кігті кіт точитиме на сходах...
а ти побудь іще
дверей не смикай
коли така любов у нас велика

                             ***
поки собаки на вулиці голосно брешуть
поки у ночі до ранку ще декілька кроків
я роздивляюсь тебе ніби бачу уперше:
впадинки прищики родимки плечі широкі

чуб що нестрижений ніби ти єті із лісу
очі мов схованка злив та великих пожеж...
сядеш навпроти у крісло — на руки залізу —
і заколишеш заніжиш в тривоги вкрадеш...

зайве питати у тиші чи щастя надовго
війни тим паче загострюються до зими...
ми вже не віримо в доброго бога
а в злого
нащо питати? є Небо над нами і ми

є щось таке... може фізики з часом поя’снять...
щось що тримає нас разом немов оберіг...
але незмінно я вірю в дитину у яслах
в дерево в сонце
у чисту сторінку мов сніг...

в те що усе це живе безкінечно по колу
і воскреса зі столітніх пилюк та пісків...
я так люблю тебе ніби без тебе ніколи
після і до і тепер і навіки-віків

                                           ***
в утробі твоїй зачинається літо і не закінчується ніколи
народжуй його щоразу для щастя для величі та для радості
хоч завтрашній день не дає гарантій — то хаос то сюр і "приколи" —
але в потрясіннях чергових інфляцій воно лиш росте у вартості

навіть коли ти назавжди зникнеш
коли тебе вже не буде
літо твоє ростиме далі
щедріше краще і вище...
в безсоннях зоряних білим сяйвом світять молочні груди
які перетворюють в сад родючий руїни й старі попелища

ти знаєш — любов не тягар
хоч може
не всім та вага під силу
боги завидющі
а ми пізнали її і зачали літо...
в саду павучок упіймав місяць серпень
на липку волосину
і тягне його повільно вгору
у золото
до зеніту

                                  ***
життя таке дивне немов ієрогліф чужинський
ламаєш його мов горішок а він вислизає…
та в мене є бонус у цьому змаганні — ти близько
і що б не робила —
«я теж»
«я з тобою»
«навзаєм»

і ниточка тягнеться ніби маршрут акробата
і дихання — наче коня — треба взяти в покору...
приходиш до мрії — вона виявляється фата
моргана яка по дорозі була для декору

не буде нічого легкого хіба що леткого
надміру — бо час — не встигаєш кліпнути оком —
усе з ніг на голову
мовби існує для того
щоб цінне добути нещадно руйнуючи кокон

***
треба лиш сісти скраю на ліжко й сказати прокинься андрію
легко і обережно відсунути ковдру з його плеча
він каже що ніжно отак будити одна тільки я умію
звісно він бреше і я не вірю
                                            що я — наївне дівча?

треба… але сьогодні не буду
                                               зникну ще до шести
ударів будильника
                               до дзвінків які розірвуть мобільний
якби він прокинувся він би мене вже б ніколи не відпустив
тільки навіщо псувати такі ідеальні вчорашні обійми

зміна sim-карти не обітне телепатичних зв’язків
наших але поверне свободу й омріяний спокій
…ліжка у цій подобовій квартирі такі незручні і низькі
але зате — широкі

              ***
зоря підскочить в небі
як блоха
над чорні коси…
обіймів незакінчена строфа
чорнила просить

підслухають
сусіди-стукачі
напишуть в звітах
що не давала
спати уночі
твоя кобіта

що ти кульгавий
дідуган старий —
а вбрався в крила
що добре видно їм
зі сторони —
тебе накрило!

що в перехрестях зморшки
на лиці
років — як ною
що дівка за зелені папірці
була з тобою

…парує чайник
краника яга
заліноноса…
…і на твоїй спині
її нога
легка і боса…

і на роботу вранці —
не забудь —
її розбудиш
не зрозуміють…
і не відберуть
та ну їх!
будь лиш…

***
мій королю
                годинник метрон
той що я продаю в OLX
каже що відчинилось метро —
розтікається сутінок віск

маєш владу
                  якби ти наказ
вчора видав убити мене
не втікала би я через раз
мов дитя інфантильне дурне

не було б цих різких діаграм
не було би твоїх аритмій
не було би віддам — не віддам
віру в те що навіки ти мій

і у сплетенні скошених тіл
безтолковою пристрастю
ми
вже не минулорічні не ті
що чекали цієї зими

ми — розколоте яблуко чи
швидше тріснутий навпіл метал
і немає у снігу причин
щоб дорогу він не замітав

Наталка ГОМЕЛЬ
Поетеса, прозаїк, член Асоціації українських письменників (2018).