Василь КУЗАН
Ваба
М.
Ти народжена для спокуси.
Хто побачить — одразу хоче:
Стан тонкий, ідеальні ноги
І безмежно звабливі очі.
І волосся!.. — Царівна в казці:
Голова на точеній шиї,
Груди хвилями — це четвертий
Вал приманки. Аж серце ниє.
У принадах твоїх згорає,
Помирає у клешнях краба
Половина, що зветься сильна.
Ох і жінка — суцільна ваба.
Вся у пахощах сили збуджень —
Орхідейний ковток ванілі.
За тобою йдуть не голодні,
А без ніжності зголоднілі.
Губи — бантиком, мед — цілунком
І метеликами - повіки…
Спокуси мене не для ночі,
Спокуси мене, щоб навіки.
Двадцять одна хвилина
Двадцять хвилин до відправки поїзда.
Ми під’їжджаємо на таксі, я беру сумку,
А ти, не змовкаючи, сваришся,
Бо змушена мене проводжати, переживати,
Бо тобі важко без мене, а я постійно
Кудись їду, десь пропадаю,
Виходжу поза зону досягнення
Твоєї любові.
Сімнадцять хвилин до відправки.
Молода провідниця бере квиток,
Називає номер мого місця
І ми заходимо в купе —
Ти турботливо заносиш
Пакетик з бутербродами,
Банани і сік,
Щоб я мав чим повечеряти
І поснідати завтра.
Шістнадцять хвилин до відправки.
Ти висловлюєш стурбованість з приводу того,
Що провідниця занадто молода,
А їхати потрібно півдня і всю ніч
І я зможу з нею тут, у купе,
Бо пасажирів у вагоні майже немає,
Пити чай, спілкуватися і робити
Бог знає що.
Тринадцять хвилин…
Я намагаюся тебе заспокоїти,
Переодягаючись у спортивний костюм,
Користуючись нагодою,
Поки нема нікого,
Говорю ніжні слова
І пригортаю тебе до грудей.
Дванадцять…
Ми цілуємося і ти починаєш
Глибоко дихати.
Одинадцять…
Я замикаю двері.
Десять.
Ти стогнеш надто голосно —
Нас можуть почути,
Можуть підійти нові пасажири
У моє, чи сусідні купе
І ме-
Ні буде
Незручно
Потім
Ди-
Вити-
Ся
Їм
У очі…
Девять, вісім, сім, шість, п’ять,
Чотири, три,
Дві…
Ти вже не сваришся,
А я не переживаю.
Погляди стали м’якшими,
Рухи впевненішими,
Нервовість зникла.
— Проводжаючих просимо покинути вагон, —
Виголошує провідниця голосно.
До відправки поїзда хвилина...
Ти стоїш на пероні
І заплаканими очима
Проводжаєш свої тривоги.
— Бережи себе, будь мудрим,
Пам’ятай про мене, бо ця провідниця
Надто підозріло дивиться на тебе.
Поїзд рушає…
Дивлячись у запітніле вікно,
Я пригадав одне старе-старе побажання:
Якщо ви їдете кудись далеко
І з вами в дорозі неодмінно щось мусить статися,
То нехай краще станеться те,
Про що думає кохана
І хай ніколи не буде того,
Про що думає ваша мати.
Жаль,
Що я не вмію
Плакати…
Намалюй
Намалюй хоч лівою рукою
Нашу зустріч, літо і зірки.
І щоб гомоніли за рікою
Бузьки... А у спокою дірки
Зваба пахла небом волошковим
І п’янким солодким молоком,
І щоб сіно лагідно кололо,
І щоб місяць шерхлим язиком
По твоєму тілу… Обігрію
Тінь твою оголену… Якби
Ти була далекою, чужою
Я б тебе так віддано любив…
Я уклав би молодість на спину
І кохав на сіні без упину.
Нескромне
Коли митець малює тіло
Твоє на білім-білім тлі,
Ти дивишся на плинність ліній
І бачиш, що вони твої:
Зображені і тіло, й очі,
Неначе в дзеркалі. А ти
Нестерпно, вистраждано хочеш
Ні, не художника — мети:
Лишитись юною, хмільною,
Кохання випивши шалене,
Допоки юність не мине,
І цілувати, цілувати
Ні, не митця у пензель божий,
А у надихнений — мене!
Хвиля
Перехоплює подих, коли
Ловиш хвилю.
Вона
Піднімає тебе,
Піднімає тебе аж на небо.
Аж до хмар,
Вище хмар...
Але ні! Але ні,
Хмари тут, хмари тут
Ні до чого.
Ловиш хвилю й летиш.
Це блаженство таке,
Що бракує і слів і...
Не треба!
Вал дев’ятий накрив,
Вал десятий і ще
Накриває тебе, накриває...
Цей потік крізь єство,
Це божественний сік,
І немає солодшого раю.
Невагомість тремтить
У криницях зіниць
І повіки вгамовують
Голос.
Знову хвиля
І знов
До небес,
До блаженств,
До блаженства,
Єднання із...
Що це?
Це не сон.
Не політ.
Це, звичайно, не сон
І звичайно,
Звичайно,
Не
Серфінг.
Ранковий промінь
Сонячний промінь
крізь відчинене вікно
увійшов до кімнати,
погладив твоє
сонне тіло
і притулився до
розніжених ніг.
Потім розтікся
спраглим цілунком
по плесу
персів —
видно він
теж
мужчина.
Шоста тридцять
Спочатку прокидається мій друг.
Він устає, потягуючись, і одразу
Починає настійливо вимагати тебе.
Його непереборне бажання проганяє сон.
Я прокидаюся, але встати не можу —
Мушу заспокоїти друга, бо інакше
Він стоятиме над душею цілий день
І заважатиме працювати.
Звичайні слова на нього не діють.
Він ніяк не хоче розуміти того,
Що ти далеко…
І лише переконливі аргументи про те,
Що ми скоро побачимося,
Бо і я хочу того ж, що і він,
Змушують його заспокоїтися.
І лише тоді
З ліжка встаю я.
На годиннику шоста тридцять.
Площа Любові
Я ніколи не любив тополь.
Вони надто невпевнено тримаються землі
І перший-ліпший сильний вітер
Може нахилити їх і зламати
Чи просто вирвати з корінням.
Я ніколи не любив площ.
Вони живуть постійними протягами,
На них вічно багато людей
І майже неможливо знайти
Такий бажаний спокій
І затишок.
А тепер
Ця площа,
Оточена старими незграбними тополями,
Прошита холодними вітрами вздовж і впоперек
Подобається мені все більше і більше.
Адже на ній є таємне місце,
Наповнене солодкими теплими спогадами,
Місце, про яке знаємо тільки ми з тобою.
На цій площі народжується ніжна пристрасть
І пристрасна ніжність.
І, якби вона не мала іншої назви,
Ми назвали б її
Площею Любові.
Біля дороги
Місяць сховався за хмару,
Христос на хресті очі заплющив,
Бо нам так не терпілося,
Що ми прямо біля дороги…
Бо ж написано: «Люби ближнього…»
А де любити, якщо хати нема?
І коли,
Якщо ніч пролітає
Фарами?…
А земля пахне вереснем,
А трава ще не росяна,
А ти голосу вже не стримуєш!...
Цвіркунів розбудили ми,
Їжаків налякали всіх,
Що в саду крали яблука…
Білі янголи позліталися,
Щоб на тебе дивитися,
Бо твоє тіло світиться —
Ти красива божественно
У бажанні нестримному.
І така ти гаряча, що
Із дерев листя сиплеться…
Місяць хмари порвав усі
На кохання щоб глянути,
І Христос придивляється.
І ти вперше не хрестишся…
Радуйся, небо
Зорі збуджуються:
Дивляться, як притискаю тебе
До себе.
Вітер намагається
Пропхатися під мою руку —
Під твою сукню.
Птахи
Проковтнули спів - бояться
Порушити напругу прагнення,
Налякати наближення вирію.
Наші крики, наші стогони
Переходять із уст в уста,
Із тіла в тіло,
Губляться десь усередині
І лопають струнами,
І вибухають бомбами -
Кольоровими колами
Перед воротами раю.
Радуйся, небо.
Радуйся!
Я так хочу
Пересохлими губами літо
Цілує мене у спину
І на місці поцілунків
Виростають крила.
Волелюбним соколом
Піднімаюся в небо
Щоб показати тобі
Красу світу і власну силу.
Перетворююся під хмарами
На білого лебедя,
Щоб ти, задоволено,
Побачила вірність
У моєму серці.
Потім стрімголов
Падаю аж до самої землі
І, на рівні твого вікна,
Стаю голубом,
Щоб воркотати тобі
Про свою ніжність
І розповідати
Про таємниці кохання.
Сідаю на підвіконня
І стаю синицею,
Щоб ти могла
Зловити мене у жменю
І відчути свою владу
Над моїм життям.
А коли розтулиш пальці
Я випурхну у кватирку
І перетворюся на бузька,
Бо я так хочу
Зробити тобі подарунок
До Дня Матері.
Форсаж
Не вистачало форсажу — віраж!
У центрі міста білий день — купаж!
В бажання всотується страх — ах!
На перехресті двох світів — трах!
Газета злиплася зі склом — о!
Для феєрвверку почуттів — тло.
Під сонце з голим почуттям — ти.
І так не хочеться у ніч йти…
Тремтить душа в передчутті зим.
Зникає спокій, та і ти з ним.
В кохання вірять дві сльози - злий
На себе я. А ці сліди — змий.
Вмикаю музику — Шопен, Бах...
І сік життя стікає по но-
гах...
Ню
Якби я був Артуром Брагінським,
То зобразив би тебе сонцедайною Грацією
На фоні озера Балатон, чи серед закарпатського пейзажу.
Якби я був Юрієм Боднарем,
То намалював би тебе схожою на свою доньку,
Оголену і просвітлену дивними променями.
А коли б я народився Антоном Ковачем,
То малював би тебе натхненно і закохано
У вишуканих інтер’єрах і позах
І всі мої картини купував би Михайло Ман,
Але я сумніваюся, чи продав би хоча б одну.
Якби я був великим Мікеланджело Буонарроті,
То зобразив би тебе на склепінні Сікстинської капели
Піднесеною і освяченою, божественною у грайливості.
А прихожани щодня грішили б,
Дивлячись захоплено на твоє спокусливе тіло
І забуваючи про власну душу.
Якби я прийшов у цей світ геніальним Рафаелем Санті,
То бачив би в тобі тільки Мадонну.
І створена мною Мадонна, який би музей не прикрашала,
Завжди зігрівала б поглядом тільки моє серце.
Якби в моєму тілі жив твій улюблений Густав Клімт,
То мій пензель зобразив би тебе вагітною красунею
І в твоєму животі слухала б музику
Маленька донечка Ліля.
Якби я був художником…
Але я поет.
Тому я малюю тебе ніжними словами щовечора.
Тому я пишу для тебе вірші кожної хвилини.
Тому я зображаю тебе
Грацією, Мадонною, вагітною, оголеною,
З донечкою, на склепінні,
На небі,
На серці…
Тому я малюю тебе піднесено і закохано.
Тому я зізнаюся тільки тобі, що не шкодую,
Що не вмію тримати в руках палітри.
Бо я твій поет.
Бо я твій художник.
Лише з тобою
Я буду вдячний віршами
І стану сильний пам’яттю,
Тому, що ти щасливою
Стаєш зі мною, любочко.
Я засвічу веселкою
Слова свої окрилено —
Ти станеш щасливішою
Ще більш, моя голубочко.
Я квітами розсиплюся
На ложі піднебесному,
Щоб ти, любов’ю поєна,
П’яніла поцілунками.
Я розіллюся ніжністю,
На тіло, болем зранене,
Любисткова настоянка
Тебе скупає, вранішню.
Немов зоря — засвітишся
На полі орхідейному,
Залишишся царівною,
Богинею, Венерою.
Святого перевтілення
Навчуся невгамовного,
Бо лиш з тобою, Сонечко,
Себе відчую богом я.
Заховатися від світу
заховатися від світу
і від світла
тільки ти
щоб ніхто не бачив щастя
лиш удвох
без самоти
щоб ділитися думками
подихами
тихо
так
цілуватися словами
як із птахом
вільний птах
розриваються бажання
ніби серце
на шматки
ми — не вільні птахи, люба
ми у небі
літаки
приземляємося часто
десь на світлі
у світах
мерехтливо щастя світить
нас єднає
у думках
аж тамує подих мрія
від бажань
і висоти
заховатися б від світу
тільки я
і тільки
ти
не розкажу нікому
Не розкажу нікому про те,
Що відчуваєш ти,
Коли торкнуся рукою
Твоїх грудей…
Ні сонце, ні вітер
Не бачать моєї руки
Під твоїм плащем.
І якби зараз була ніч,
Всі зорі заплющили б очі,
Щоб дати можливість
Випити щастя
На честь життя
Із келиха твоєї цицьки.
Я пив би довго,
Допоки моя душа
Не стала б Галактикою.
А ти…
Була б єдиним сонцем
У ній.
В провалля сну
в провалля сну
в тепло весни
у ніжність
я падаю
в твої обійми і
зникаю там
в блаженстві розчиняюсь
розвіююся
і зникаю
і
я всотуюся
лагідно
повільно
у губку ласки
любощів
принад
трут пестощів
голублення
любові
мене немає
є казковий сад
є невагомість
невгамовність щастя
є повнота кохання
благодать
у раюванні
в плині насолоди
на шкірах білих
тигрів і пантер
нам добре так
нам так безмежно добре
що навіть рай
не сниться нам
тепер
Так божественно
Я народжую тебе
Своїми віршами.
Малюю портрет твій
Уявою.
Наділяю тебе рисами
Фантастичними.
Обожнюю грацію
Тіла ніжного.
І оживляю
Вустами жагучими,
Ділюся душею
Своєю гарячою.
Я творю тебе
До збою дихання,
Я виліплюю
Кожну часточку
Так божественно —
До безбожності —
Ідеальною,
Неповторною,
Гармонійною
І покликану
Бути в любощах,
Бути Музою
Не для когось там
Для єдиного,
Неповторного…
Я заслужений —
Заслужив тебе.
О, як
О! Як ти дихаєш, коли
Столи накриті світлом ночі.
О, як ти дихаєш! Як хочеш
Щоб я прийшов. Коли ж, коли
Ми сядемо за ті столи?
О, як ти хочеш! Як тремтиш
У тиші схована солодкій,
Який парфумів дикий опій
Проймає душу. Аж летиш
До мене люба. Так! Лети ж!
А я — назустріч. Стій! Чекай!
Не випускай із рук мобілки,
Слова, неначе очі білки,
Прицілом зловлені…Тримай
Гаряче збудження. Стривай,
Я прилечу за хвильку. Рай
Я принесу тобі у серці,
Складу в букет сто тисяч терцій
І стану музикою — ці
Слова в руці… І не карай
Мене розлукою надовго —
Я прикипів до сонця твого,
Тобою всотаний… А ти,
Ти ждеш мене, мене одного!
Веди ж коня мого, дорого!
Не виходь
Поведи. Поведи, поведи
На вершину, на пік, на Говерлу,
Між густі забобонні ряди,
Воскреси мене, тричі померлу.
Я тремчу, я тремчу, я тремчу.
І повіки, і ручки, й колінця…
Чашу спраглу, бездонну, п’янку
Ти наповни, коханий, по вінця.
Потримай, потримай, потримай
Цю хвилину блаженства на небі,
Щоб вона не втекла, щоб вона
Повернулась при першій потребі.
Не виходь, не виходь, не виходь
Із солодко-щемливої казки,
Кульмінацію наших бажань
Не веди, не веди до розв’язки.
Не підходь, не підходь, не підходь
До мінливо-зрадливого краю,
Не пускай, не пускай, не пускай
Мене, грішну, з Едемського раю.
Хай святиться ця мить! Небеса
Хай осанну творять насолоді.
Це нірвана. Це рай. Це краса.
Благодать із блаженством на споді.
Поезія твого тіла
Поезія твого тіла,
Вповільнена плинність ночі…
Ти прагнеш до неба знову,
А зорі до тебе хочуть.
Мелодія ніжних рухів —
Невтомна п’янка готовність.
Гортанні акорди текстів,
Що римами щастя повні.
Передчуття розв’язки
І прагнення неземного,
Чекання-шукання стежки
Від грішного до святого.
І свято, бездонне свято
Дивитися в ніч і в очі…
Поезії твого тіла
Напитися знову хочу!
Я замучу тебе
Я замучу тебе коханням,
Вип’ю пружність твою і пристрасть,
Доведу тебе до безсилля,
Воскрешу і…
Почну спочатку.
Я замучу тебе натхненням,
Виссу сік твоїх слів солодких,
Заведу тебе у безпам’ять,
Воскрешу і —
Спочатку знов.
Я замучу тебе бажанням,
Підніму тебе до блаженства.
І тоді ти щасливо скрикнеш,
І тоді…
Лиш тоді оживеш.
Припущення
Може тебе поцілує
Ангел у пружні перса
Ранами уст прозорих
І пелюстками слів.
А на акордах речень
Ніч тебе знов захоче
Не у колиску збуджень,
А на перини снів…
Ти мовчиш по-особливому
Ти мовчиш по-особливому.
Це мовчання видає,
Що живеш ти у щасливому
Часі. І у тебе нині є
Задоволення від творення
Насолоди. Як же ти
Так умієш і не дихати
За секунду до мети?!
Хилитається повітря
Ледве чутно. Буревій
Наближається. По вістрю
Ходить ангел сам не свій…
Світ накрила тиша з тиш,
Тільки мить — і закричиш!
Василь Кузан
Нар. 25.02.1963
Поет україномовний, Прозаїк, Фотограф, Літературний критик (жанр поезії), Журналіст (жанри поезії та АП)
Автор п’яти поетичних, двох журналістсько-літературознавчих, однієї прозової, однієї краєзнавчої (у співавторстві) книг та близько сотні текстів пісень, які виконують народні артисти України Валентина Степова, Іван Попович, Степан Гіга, Петро Матій, Микола Свидюк та популярні артисти: Ярослав Музика, Генадій М’ясоєдов, Руслан Талабіра, Тетяна Кузан, Сергій Соболь, Роберт Голованенко та ін. Разом з письменником Василем Шкірею упорядкував та видав книгу "Іршавщина. Зачарований край".
Проживає: Закарпаття
Більше віршів автора тут |