Класика Проза Усяка всячина Прислів'я, приказки Перевiр себе! Хихітня Відгуки

Любовно-eротична лірика



Hosting Ukraine


*

Віктор ГРАБОВСЬКИЙ

Віктор  ГРАБОВСЬКИЙ

ЖАГА ТРИВАННЯ

Краса сміливості – у простоті душевній,
що прагне поєднати звук і колір
таким глибинно-дзвонковим:
л ю б л ю.
Я мчу до Тебе, наче вітер древній,
вогнепташат,
що ревно прагнуть волі:
прийми їх, Українонько! – молю.
Гніздів'я Духа і краса Любові
єднають нас у рідній сонцемові,
що нареклася правдою тоді,
коли хрищалися
нові слова
і зорі,
коли Вогонь святився на дозорі,
вклоняючися праведній Воді.
Тривай, Любове!
Над усі закови
Ти нас тримаєш у свободі Правди
про подвиг, про героїв і рабів…
Відкрий нам, Душе,
таємницю
Мови
не для потіхи –
Істини заради,
котрій нестерпно у пітьмі гробів.

БАЛАДА СИНТЕЗУ

Миколі Владзімірському

Хвилинка падає, мов крапля,
і тече...
І розливається безсонним океаном!
А та сльоза, що думку пропече,
нікуди вже від тебе не втече!
Лишень мине.
І поглядом,
і станом.
Минеш і ти.
Як дерево... Чи смерч,
який не вміє поспитать
дороги.
Але допоки ще живеш,
не вмер,
єдине хоч по-справжньому
доверш –
не дай сльозі упасти від знемоги.
Коли вона пече –
скипає час
у грозовиту магму словосплаву.
Кохай її всім серцем.
Спрагло. Враз.
Аби ніщо вже не роздерло
вас,
не прирекло на відчай
та ославу.
...Хвилинка скрапле, мов німа сльоза,
що завтра скрижаніє
лютим горем...
Але ж вона
не вернеться назад,
аби ти знову
щось не те сказав?
Отож люби її, як берег море.

***

Кохай мене! Поки є час
і пломінь у серцях
не згас.
Допоки світ не промине –
кохай мене!
Кохай мене – крізь глум, тюрму,
плітки, обмови, крізь юрму,
що нас колись наздожене –
кохай мене!
Кохай ввісні та наяву
допоки я в тобі живу,
щасливий від любких тенет, –
кохай мене!
Цілуй мене! Допоки слів
я настругати не зумів,
щоб освятитись їх огнем!
Цілуй мене...
Цілуй мене – як я тебе,
то й лихо нас
не загребе!
Як Сонце – росяний ранет
цілуй мене...
Цілуй мене з останніх сил,
як землю
ворушкий ковил.
Як птаха – гніздище земне,
кохай мене!
І хай там що – ти дочекайсь
аж поки знов
розквітне
гай,
допоки грає стременне –
кохай мене!

***

Останній "візник"
Саме лиш надійшов
та клично так
очі твої
розчахнулись!
Пірнула у тишу
шемрінь підошов
і зойкнули квіти,
що зовсім
поснули...
Під білим промінням
окатих долонь
бруньки твоїх персів
розпуклися радо...
І світ обертався
до нас
посолонь,
і зорі тяжіли
рясним виноградом.
Яких лиш пісень
не співалося там!
Ще й досі
мій ранок за ними сумує
...Як довго в ту ніч
я по щастя вертав!
Як терпко.
Як любо.
І –
всує.

***

Душа, мов дзбан, розколота
вселенським людотрусом –
вона не хоче й золота,
голосить голопузо
про квіти неціловані, річки, любов'ю вбиті;
всіма забуті мовами
німі зірки блакиті,
що у вісні лиш виплачуть
гіркі свої жалі…
Я їх у лиха
виклянчу –
живіть, мої малі…

***

І висвятить, і горе заколише
Вкраїнонька, прошкуючи в майбуть.
Плуг золотий
на небесах пропише
три слові ті, що кличуть нас у путь:
Бог, родина,
Україна –
нині та навіки.
Досить гнити на колінах –
не каліки.
Тож напружимо рамена,
злетімо орлами –
ту, що скніла безіменна,
не дамо поганим.
Геть не гоже марнувати
час,
від Бога даний –
кличе нас Козацька Мати
як востаннє!

ПІСНЯ СОНЦЕТРИВАННЯ

Закоханим у життя присвячую

Розкотурхує душу не навіжений розмай, –
поривають у юність одчайні травневі грози.
Все у світі Господнім просить:
запам'ятай!
Гріх зректися краси
через ворожі прогнози.
За тисячоліття біжке тут ярітиме океан
і лиш небо згадає
наші найперші світанки.
Але так, як і нині,
страждатиме серце од ран
в того мрійника, що таки сподобився Ітаки.
Зацвітатимуть райдуги,
голублячи небокрай,
блискавиці кресатимуть
пшениці неозорі...
Хтось придумає – вкотре?! – найімовірніший
рай,
що нащадкам скидатиметься
на бридкий лепрозорій.
Ми перейдем це коло! І зустрінемось, вірю,
знов
там, де райдуга п'є нашу долю,
бо долею зветься,
де Спасенна планета випручується з оков
скрижанілого серця... Не чутно його...
Чи заб'ється?!
Все залежить од нас! Пам'ятатимемо віки,
хто й навіщо
божисту природу нам патрав.
Та воскресне вона, як месія з Ятрань-ріки,
і допевниться світ: Україна –
то сонячна ватра.
Не клятьбою ми дужі, а вірою в рідний край,
що зродив нас
і має від цього батьківську радість.
Праця – наша молитва і подвиг, і рай,
тільки з нею і в ній
ми щасливі насправді.
Українського серця не спаплюжена таїна
озоветься всесвітньою хатою – піснею, садом...
І скажіть, найдорожчі,
яка в тому ваша вина,
що до ворога ф а т у м
зненацька повернеться задом?
Доглядай рідне слово, кохайся
в божистій красі,
що дарують нові небеса,
спопеливши криваві кайдани,
і не піддайся звірюці,
що ріжками в мозку засів,
ніби все перейде: Україна, свобода, майдани...
Ми зустрінемось там, де на подвиг
закличуть гаї,
де серця не ховатимуться
в недолугості виборчих списків,
а якщо хто крамолу в душі молодій
затаїв,
того вмить зачаруєм
суцвіттями
всміхнених писків.
Адже нам Україну дано, як останній рубіж
в боротьбі за Любов,
котра кров'ю цвіте – не маком.
Почуваймося зорями, що працюють
для росяних збіж,
задля мудрої радості, нараяної Зодіаком.
Ми приречені знищити
нице рабство пітьми!
Мужньо сяймо сьогодні,
не відкладаймо
на завтра,
котре можуть украсти,
зробивши нас просто дітьми,
які не укмітили:
воля – порожня кварта,
якщо в тій кварті
не те, чого ми варті.
Не пославісь нам, Господи,
ні Вашінгтона,
ні Бонапарта,
то пошли бодай Клеопатру…
…У сонцетриванні,
в одвічнім огромі борінь
загартуємо
серце
козацькою мужністю
бою.
Станьмо силою світла,
що сходить у світ озорінь
Духом праведності –
Шевченковою
Любов'ю.


Б І Л Ь

Ясмину цвіт – моя самотина
у кримських зворах,
де й печаль прозора.
Лишень бджола минає й не мина –
болить мені так само,
як учора.
У чому суть людської таїни?
Адже себе вгадати –
світ пізнати.
І доки ще пелюсткою не зник –
щодуж ламай
нерозуміння грати.
До денця спий свою самотину
ще сього ворохобного семестру.
Це ж так важливо –
доки не загнувсь –
відчути Дух
космічного оркестру.
Бджолиний біль і зойки ясминів –
це все в долині.
Гори їх не знають…
Але дзвенить навколо
і в мені
п'янючий розпач сонного розмаю…
І шаленіє
невигойна кров,
отруєна чорнобильським «букетом»…
Ти ще живий.
І хай цвіте Любов!
А біль…
Це ж він
зробив тебе поетом.

ДІАЛЕКТИКА

Пломінь, поглинутий росною плоттю світанку,
мовби зерно,
що пророчо засвітиться днем.
Щойно зодягне хрищений
святу вишиванку –
ми його миттю
в правічну дорогу замкнем.
Суть часокола –
у пульсі летючої миті.
Ми – в часоколі.
А час той – у кожному з нас.
Ні, не дарма всі доріженьки жилами зшиті –
мить неодмінно підкаже,
коли її час.
І не пізнаєш у звивинах буйної долі,
де наш гостинець
проваллям зненацька запав
щойно розтрубиш Ярилові щедрі басолі,
клич Коляди і Купала озорений став.
Світ не без добрих людей.
Тихцем заскородять
вчасно посіяне.
Й нишком
поквапно зберуть.
Глянеш, а гонде той самий одвічний Володя
шлях завертає в пекельну
руду каламуть.
Мов навіжені, бредемо за погуком грому,
ніби й не звідавши,
що то – залізна гроза.
Сліпо і глухо
вертаєм до спільного дому,
так і не знаючи,
хто в ньому "проти", хто – "за".
Як же побачищ, допоки сльозою не вмився?
Чим ощасливиш
скалічених часом людей?!
Світ не без мудрих
ідей –
він Господом благословився.
Світ – не без тебе. Притисни його до грудей.

ЗАМОВЛЯННЯ

Щойно торкаюся тебе сузір'ями
балакучих долонь
і ти світишся, нічко, світишся...
А коли одлітаю у вирій – посолонь,
ти тільки тішишся...
Чомусь та тішишся?!
І загребущий чорний вогонь
кублиться в тобі, кільчиться...
Та йому не звіришся, ні, не звіришся.
Ти не звіришся
і я не звірюся...
Нащо ж мучиться в тобі звір,
що на мене звірився?!
Ніччю звіриться – річчю мириться.
Щойно чорним вогнем
спалахне –
чорно щириться.
І таке воно в тобі жахне,
аж не віриться...
Та як тільки тебе я вимрію –
з вірою, нічко, з вірою –
стрімголов, авжеж,
мерщій повертаю
з вирію.
Не затаюю – сам вертаю.
Так довго-довго-довго дотягуюся
терплячим,
промінним віттям,
але тільки торкнуся звідтам –
ти світишся, знову світишся!
І знову мене спопеляєш...
...Не дивися, не дивись на мене
тими очима,
що мати спородила,
а поглянь,
як свята Марія-Магдалина!

Художник Марина Борщевська

Б Е Р Е Г
(ескіз)

Опівнічне море стишується враз,
а зорі соромливо заплющують очі,
коли вона притуляє до лона,
немов до серця
руку твою,
аби ти, каменю-хлопче,
врешті-решт повірив цикадам.

ЯБЛУНЬКА

Ви бачили, як вруниться Любов?
Не та, що розливається,
мов крапля,
котру здмухне якась чарівна краля…
Я все ж про ту,
що квітне знов і знов…
Це диво з див зроста,
мов самосій –
ніхто його й не догляда ніколи…
Та виб'ється у світ –
усе навколо
враз усміхнеться дівоньці моїй.
Ще молоко їй пахне на устах,
а стан лискучий,
мов сама пелюстка,
та вже й не відтягти дівча від люстра
світанку,
що зненацька так настав.
Як не радіть, що діва на порі?!
Спішу до неї по високих росах,
немов сама весна
простоволоса…
І скрапую,
мов листячко… торік.

***

Не знаю, чому я знаю,
а знаю напевно те,
що знову тебе розшукаю,
коли мій бузок зацвіте
і ляже співочим гроном
на сивий Чумацький шлях,
щоб сяяти безборонно
тобі, пломінкій,
звіддаля.
Кохана,
ти зразу відчуєш,
як довго
тебе я жду!..
І китичку знов розцілуєш,
мов зірку в моєму саду.
І станеться так,
що знову
ми зійдемось при зірках
у нашу медову мову,
що лиш костомасі гірка…

КІЛЬКА РИТОРИЧНИХ ЗАПИТАНЬ
І не тільки собі самому

На тонесенькім промені Віри
тремтить
ця блакитна крапля,
сповнена любові, сліз та прокльонів,
а ниці двоногі потвори –
заради брудного навару –
топчуть щосили
дитячу душу,
сховану в сонячній книзі,
чавлять народну пісню, плекану тисячоліттями,
тупо рубають ліси, що бережуть грунти,
люто плюндрують матінку-землю,
котра й досі
усіх їх держить-годує.
Діється все це
в серденьку бентежної краплі,
сповитої променем Віри,
у серденьку краплі
духовного поту Матінки Божої.
А що ж у тремкому дитячому серденьку?!
Що в ньому коїться,
покинутому напризволяще?!
Коли й телебачення
стало йому смертельним –
найтяжчим –
ворогом?
Брате і сестро! Навіщо нам цей звіринець,
де людей навертають у мавп?
Аби знов розпочати з ломаки та каменюки,
зручної для вбивства?!
…Б'ється в агонії пісня-пташка,
мов зірка, струєна тьмою матюччя.
Мов зірка, світиться Слова крапля летюча…
Чи ж дамо її загасити?!

ДЛЯ ТЕБЕ

По самі зорі намело снігів!
І вже сніжинка тішиться зорею...
А я не зміг зустрітися із нею –
то й білий світ
для мене
почорнів.
Прости мене, чаклунко золота,
що дав тебе присилити снігами.
Аби лиш не сльотою
поміж нами
зосталось те, що серцем я
всотав.
А спив тебе, як птаха п'є зорю.
І жив тобою,
мов насіння квітом.
Чи ж дивина,
що всеньким білим світом
для тебе і квітую,
і горю?!
Синичок тішать сизі снігурі,
а снігурів – бурульки соковиті.
Ба, навіть дим із комина
щомиті
шукає, сивий, хмарище вгорі.
Мені ж не вгору –
в горе,
мов у сніг,
у крижане, пекуче,
ніби зашморг...
Уся душа моя – суцільні зашпори,
тому й тебе зігріти вже не зміг.
Але любов
барвінком зацвіте
з-під всіх снігів, які тебе заляжуть.
І світу Божого
вони нам не зав'яжуть,
ачей Господь пошле йому дітей.

ІДИ-ІДИ, ДОЩИКУ…

Червень завше чубиться з дощем…
хто кого – ніяк не розберуться.
Та ми хутко мирим їх борщем: заспіваєм –
і вони сміються.
Тож радіють полини й шпориш, дозрівають яблука
і сливи…
Поспіша все до тії пори, де з тобою ми були щасливі.
Вишиває дощ на шпоришах
щось таке,
що й прочитати важко…
Ще й вряди-годи наш грім-нанашко
пробуркоче: тихше, чада, ша!
Але ми нань не зважаєм, ні – вишиваєм із дощем на пару
легкокрилі й голосні пісні під щемку нанашкову гітару.
Хай собі летять за небокрай –
аж туди, де райдуга світає!
А ти іди, дощику,
не вщухай –
вишивай собі
усе, що знаєш.

***

Немов пелюстку я тебе злюбив –
троянда за трояндою…
Допоки
на світанковім овиді слюди
замерехтів Зорі духмяний спокій.
Тепер лечу росиною
крізь день,
що нас воліє зісмоктать до цурки –
так океан п'янких моїх пісень
з Твоїм світилом
бавиться у жмурки.
Хто відспіває
сю надхненну мить,
якщо не вклониться лункому океану?
…Летить росинка – піснею щемить
і мріє про пелюстоньку незнану…

***

Себе розгледіти у собі –
летючу мить,
терплячу мить –
аж поки
у твоїй подобі
любов мені не защемить.
Немов у дзеркалі,
спіткаю
сльозу
на стомлених устах
і – не впізнаю,
не впізнаю
відчайне "ні" в болючім "так".
Але єдиний,
хоч безкрилий, –
ледь-ледь вітаються уста, –
твій поцілунок,
пташок милий,
що нам одтьохкує літа,
зізнається
в усьому
милому старому...


ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ

Він прийшов, твій шовком шитий дощ,
з роєм райдуг на зелених крилах.
І тебе – крізь вічноземну товщ –
вивів таки в світ,
Зорино мила.
Нині в нього тільки вітровій
і над головою, і в кишенях,
та під брилем хмарищ
все ж зумій
розпізнати листячко дженьшеня.
Хто тебе розрає у біді?
Хто підживить паросток тендітний?
Кличе нас у небо
рідний дім...
Тож рости, кохана!
Й серцем квітни.
Серед гулиць, а чи в жменях площ
не ховайсь од щастя,
крале мила!
Він впаде навколішки,
твій дощ,
з роєм райдуг
на зелених крилах.
І ніякі юрмища людські
не розлучать вас у цьому світі,
доки він летітиме навскіс
крізь пахке, барвисте море квітів.

ХИМЕРНА БАЛАДА

І цей листочок, як я –
Єдиний...
В. Свідзинський

Хтось кинув каменем,
а голуб долетів...
Я не віршар, а лиш чаклун бездарний,
що обертає трави, квіти, хмари
не на людей, а на зірки.
Не ті,
що пестять ваші погляди
і вуха
тут,
не маючи й поняття про політ –
На справжні!
Що і моляться, і слухають,
і знають все. Про блазнів, королів...
А також і про нас, нездалих,
серденько,
що так хотіли бути, як усі...
Коли планетою,
то, певне, тільки серпиком,
аби не заздрив скупердяй-сусід.
Але ті зорі, що цвітуть і пахнуть,
що травами та квітами були,
вертаються до нас!
Ростуть собі над дахом
і марять,
аби бджоли в них
гули...
Такі-то справи в чаклуна-химерика,
що не спізнав
секретів ремесла.
Проте відкрив таки свою Америку
за голосом козацького весла.
І в чаєчці листочка золотого
пливе нетяг сердешних визволять...
Кохай мене
на денці серця свого –
лиш там діждеш
корони й короля.
...Хтось крикне каменем,
а голуби не чують.
Отож тому і дома не ночують...

***

Відгомоніла шелестка діброва,
відтьохкала –
про що б не попросив.
І на пошерхлім вінчикові слова
вже не палають вогники роси.
І на строфу, сливе що тополину,
злягає запропащий туманець…
Я з журавлями теж би десь полинув,
але…
вітри продули гаманець.
О, ці вітри! Хоч як ти намагайся
привабити на поміч солов'я,
вони хутчіш
збитошного чугайстра
торішнім снігом сипонуть у ямб.
І не гукай, не руш
скупого слова,
байдужого до стиглої краси!
Відгомоніла золотом
діброва…
Відплакала – про що і не просив.

РІВНОВАГА

Ти благала не ласки –
лишень трохи тепла
й щебетала так дзвінко,
що крига –
скресла...
Ось тоді весна,
мов сльоза,
потекла-попекла
й довелося легіню
сісти за весла.
Не приборкати хвиль,
що злягаються просто так,
і даремне молити
глухого до пісні...
Над химерні жалі
насправді свята простота
може стати красою
чуттів опішніх.
Тож на краєчку світу,
о Різдвяній порі,
там, де крім нас, нічогісінько
й нікого,
молоденька зоря попрохала рятунку
від зашпорів
у вогненних пелюстках
янгола мого.

***

Той вірш, який народиться вночі,
пригадується, ніби сон тривожний...
Його лиш по словечку наточіть
і, по краплині,
може пити кожен.
Нелегко нам сю правду осягти,
що й еліксир бува,
немов отрута.
Я брався сам у цей рядок лягти,
аби не уподібнитись
до Брута.
Адже, назвавшись братом,
вірш устиг
під серце вцілить
цівкою живою.
Та тільки без зеренця – він пустий,
горіх, що нахвалявся
жар-халвою.
Нічної варти вигаслий вогонь
у слів золі,
трапляється, ще диха...
І скільки б не цідилося безсонь,
а він зненацька
обізветься стиха...
І заквітує вичахла гроза!
І так озонно залоскоче в грудях...
...Вірш причаївся, наче та гюрза,
боїться й показатися
на людях.
Отак і ти, мій непокірний брате:
ідеш з добром,
а можеш налякати...


***

Сховатися у вірш, немов у мушлю,
аби ніхто й ніколи не знайшов –
од наклепів, пліток,
брудних обмов...
Але ж і душу рятувати мушу!
Її врятує слово,
що не зрадить,
що протинає підлість,
як мечем,
а сон черствого серця
пропече
не для вигоди – істини заради.
Те слово – ти.
Свій вірш рихтуй собою.
Хрипи і падай, але не ховайсь
од правди брата, що благає: кайсь!
Душа скресає у вогні
двобою.
Тож і рушаєш
з вірша – навпростець
у юрмища, які тебе ковтають,
мов спраглі воду!
Бо насправді знають,
що без живого слова –
всім кінець.

ДАРУНОК

Я вигадав себе, як сам умів:
із твого сміху
й зоряного неба,
із пахощів заквітчаних
гаїв...
Але не відав, що мій хист – ганеба.
Я вигадав себе
з отих казок,
яких наслухався колись,
в дитинстві...
І став нараз, немов рясний разок –
чужий собі в коштовному намисті.
Намистом тим
втішалося дівча,
не маючи і гадки про дротину,
що, нанизавши машкару дитини,
дзвеніла гостро,
мов жало меча.
Як плідно я вигадував себе!
Ростив із пагона, із зеленини...
А вже й молочні залози небес
до мене прихилялися
щоднини.
І сам себе вже я не впізнавав,
і щиро вірив, що зумів
злетіти!
І чутко слухав, як росте трава,
котра за мене зможе порадіти.
Я вигадав себе!
З води й роси,
з проміння світанкового
й замрії...
Та в тебе ж бо нічого не просив,
окрім підказки –
звідки вітер віє.
...Що вигадку тобі подарував,
пробач, кохана.
Іншого не мав.

БАЛАДА ЩИРОСТІ

Веселка кликала кохати,
хоча з небес Ілля грозив...
І ти була біліша хати
на тлі травневої грози...
Усе б забути!
Тільки чути
як голос твій тремтить крізь ніч...
А Місяць пробує проткнути
висоток вікна мовчазні...
Ми так далеко від тих вікон,
що й Голосієве мовчить.
Але висотки –
лік за віком! –
у нашу долю тулять
Мить,
яку нам треба відгадати,
спіймати, вивідати днесь,
аби дістатися до хати,
що тихо спить...
Анішелесь...
Нема в світах першопричини –
лише краси щемкі сліди.
Ти знову браму в сад
відчиниш
та ніжно скажеш: увійди...
Заснуть і ластівки, й цикади,
перецвіте зірок розмай,
а ми розкраєм біля хати
смагкий, весільний коровай.
А ми розкриєм юні душі
назустріч грозовій красі!
Й на заздрість паркану-чинуші
гайнем босоніж по росі
туди,
де блискавиць куранти
відлічують нам щасний час...
Бо ліпше спиться в чистім дранті,
ніж у перинах – напоказ.

ТАЄМНИЧА БАЛАДА

Краплина світла в синьому стеблі,
що довжилося
росянистим дзвоном,
розквітла враз,
аж білий день поблід,
задивлений у диво
білим вороном.
Ти ж упадеш! – скричали небеса.
Зажди! Зажди! – Земля прожебоніла.
Та нахильці спивав Зорю
я сам.
І вже не чув ні голосу, ні тіла...
І вже мені не було вороття
до Білих Веж
доземного світання,
бо – сам палав!
І світлом світ протяв,
що кублився,
прикутий повертанням
до тих суєт, яких зазнав
сповна
правічний безмір
людної дороги.
Та мусиш пити...
Спити аж до дна
вселюдську гризь, марноти
і тривоги.
То вже не скажеш: Я тебе заміг!
Спеленаний красою неземною,
прокільчиться колись
первинний гріх,
аби світитись
на стеблі
росою.
...Просвітиться суцвіттям
і стебло...
та й стане так,
як вже колись було...

Віктор Грабовський

Віктор Грабовський — український поет, перекладач, літературознавець, літературний критик, журналіст. Член Національної спілки письменників України. Заслужений діяч мистецтв України (2007).

*
Нагору