Класика Проза Усяка всячина Прислів'я, приказки Перевiр себе! Хихітня Відгуки

Любовно-eротична лірика



Hosting Ukraine


*

Сергій СОКОЛЬНИК

Сергій СОКОЛЬНИК

Ніч кохання

Ніч... Дзвінкий перелив
У долоні стікає твої.
Мов би янгольський спів —
То в садочку дзвенять солов'ї...

А надвір, крізь вікно
Наче стежка зіркова лягла...
Отже, пройдемо знов
До крутих берегів джерела.

Випий склянку води,
Наче хтивість налий до країв!..
Підійди! Підійди!
І віддайся в обійми мої.

Тільки зараз. Тепер...
І тіла поєднались нараз...
Темні очі Химер
Хижо дивляться з ночі на нас...

Цю стежину пройдем
Ми сьогодні удвох у Раю...
Мов казковий Едем,
Ніч нам постіль дарує свою.

Розпались, шаленій
Під сопілковий спів солов'їв!
Ці казкові пісні —
Мов цілунки твої і мої...

Спроба познайомитись

Парк вечірній. Мрійливий липень
Теплим вітром цілує липи...
Дивна пані із поглядом лані
На скамійці, мов на дивані...
Задивився... Спинивсь подалі...
(Камінець дістаю із сандалі...)
Мила пані,
Дозвольте спитати?
Я дивлюсь, Ви така одинока.
Я бажав би вас поцілувати...
(Щось нескромно... Впадає у око...)
— Як Вас звуть?
— Чи — не звуть?.. Ви самі
Обираєте з ким розмовляти?...
— Пані! Руку!
Ідем, мон амі!..
Я в дорозі Вас буду питати...
...про те, як політичний Вам вертеп?..
...про те, що на вечерю ви п'єте?..
...чи до вподоби Вам живопис НЮ?..-
Коротше, Вам "наботаю фігню",
Що каже кожен, хто бажає познайомиться...
І- фіфті-фіфті... Воля Божа... Мо'й "обломиться"...
О моветон!.. НАЙН! НІХТ! Я ТАК СТРАЖДАЛЬ!..
— Скажіть, Ви часом не паризька етуаль?..
Отак... Немає часу...
Вже йдете...
Пусте...
НЕ ТЕ.

Порцелянова лялька

Всі ми діти в душі... Всі — діти...
(серце щось почина щеміти...)
Ти — "солідний". Грошей багато
Добре знаєш, на що страчати,
Бо в дорослі ти іграшки граєш.
...та такої от лялі не маєш,
Що сидить на моїх колінах,
І цілує мене без упину...
І від дотиків я наче п'яний
Ляльки дивної... з порцеляни...
Порцеляни — чому? —
Бо щомиті
Б'ються долі,
Об щось та розбиті,
На деревах
Ламаються віти,
Бо у світі вирує вітер,
І розіб'ється (не питання)
Порцелянове це кохання,
Порцелянова наша мрія,
Перекинута буревієм...
Ну то й що? Ми ж були? Були.
Ми на струнах грали страждання.
Див цю музику перелив
До жертовної чари кохання.
БілизнИ твОго тіла — ніч
Не затьмарить своїм крилом —
Вигин цей, що стікає з пліч
Вниз... до лона. (Це лоно з лон...)
А, "солідний", тобі навіє
Вітер все — ресторан, повію,
Гроші, офісну нудь страшенну...
... — Порцелянова, йди до мЕне!

Еротичний політ

Вже ліси золоті —
Дорогі декорації драми...
...
Нам з тобою летіть
На вітрах над нічними ярами,

В наш осінній політ...
І такого в тебе вже не буде...
І бажання тремтить,
Мов живіт в екзальтації блуду...

Ми — пілоти удвох —
Терпим креш у останнім польоті...
Пить жадання дівок —
Це тобі не "зашорені" тьоті —

Запалися жаги
Розіп'ято-дівочого тіла,
Від цнотливих огид
До солодкого слова "грішила"!..

Ми в польоті одні
Всі відтінки кохання пізнАєм.
Я тобі, ти мені
Зміни всіх відчуттів докладаєм,

Про заплющеність віч,
Про здригання оголене тіла,
Як смарагдова ніч
В центрифузі екстазу крутила,

Мов летіла душа
Макрокосмом по тілу до низу...
Як звільнялась від шат
Ти, в себе відкриваючи візу

Для польоту мого
У світи, де мистецьки сприймала
Мій Небесний Фагот...
Чималий... Та тобі усе мало...
...
Час невпинно тече,
Нас штовхаючи в прірву ласкаво...
Ранок очі пече,
Мов долоні заварена кава.

Ми з випробувань тих
На глісаду виходим додому...
По стежках золотих...
Потаємного... Аеродрому...

Ми коханці

Мешкаєш, мешкаєш,
Там, де іти
Стежкою, стежкою
Під три чорти.
Побутом, побутом
Плющить нудьга...
Чоботом, чоботом
Дай їй... Ага!

А ти мене чекаєш?
А приводу шукаєш,
Як відірватись від сім'ї
В обійми впасти щоб мої?

Зустрічі, зустрічі
Час настає.
Згустками, згустками
Сніг розтає..
Рейками, рейками
Поїзд, рушай
Рейсами, рейсами!
Ти зачекай.

А ти уже готова
В мої обійми знову
Мов в колисанку?.. Дні на три...
Чи — п'ять... Все від життя бери!

Шустовський, шустовський
Ллється коньяк.
Вустоньки, вустоньки,
П'єте? Ну як?
Тереном, тереном
Шлях до мети.
Березнем, березнем
Виють коти...

...а ми не будем вити
І від нудоти скніти.
— Яка ж ти гарна вранці...
— На те ми і коханці)))

Ефект доміно

Ніч жбурляє в вікно
Зорепадом бажання любові.
Цей ефект доміно
Нас штовхає на килим... Обоє,

Наче скошених трав
Дві безсило — пониклі стеблини...
Ми безумство уяв
На підлозі збираємо нині.

Сипле зорями ніч.
Як дарунки збери їх у руки!
Шовк оголених пліч...
Дотик ніжно-солодкої муки...

Доторкнись до основ,
Що постануть, мов в горах смереки!
Знов і знов... знов і знов...
Мов світанок... Близький... І далекий...

...Зараз знову візьму
Твій дівочий тріпочучий вигин...
Стогін ллється в пітьму
Пеклом лави металу у тигель...

Світом темряви плуг
Поле хіті дівочої оре.
...По підлозі навкруг,
Мов перлини, розкидані зорі...

Ми коханці

Мешкаєш, мешкаєш,
Там, де іти
Стежкою, стежкою
Під три чорти.
Побутом, побутом
Плющить нудьга...
Чоботом, чоботом
Дай їй... Ага!

А ти мене чекаєш?
А приводу шукаєш,
Як відірватись від сім'ї
В обійми впасти щоб мої?

Зустрічі, зустрічі
Час настає.
Згустками, згустками
Сніг розтає..
Рейками, рейками
Поїзд, рушай
Рейсами, рейсами!
Ти зачекай.

А ти уже готова
В мої обійми знову
Мов в колисанку?.. Дні на три...
Чи — п'ять... Все від життя бери!

Шустовський, шустовський
Ллється коньяк.
Вустоньки, вустоньки,
П'єте? Ну як?
Тереном, тереном
Шлях до мети.
Березнем, березнем
Виють коти...

...а ми не будем вити
І від нудоти скніти.
— Яка ж ти гарна вранці...
— На те ми і коханці

Закляття

Срібний місяць в жазі до спокут
Похилився на віти безлисті.
Небо впало в калюжу бридку,
Розчинившись у твані багнистій.

Розчепірені віти осик
Спрагло тягнуться в морок примарний.
Час Закляття робити. Проси,
Відьмо, сили на Темнії Чари.

Ти пройшла крізь бажання вогонь
По життях, що, мов попіл, розвіяв
Час стражденно-простертих долонь,
До одвічно-жаданої мрії

Всім припонам напрочуд кохать.
Віддаватись уся до останку.
І — страждать... (бо жіночно — страждать)
Тіло хоче... Із ночі до ранку...

Час незмінний. Змінились — часи.
Що змінитися мало — змінила.
То проси. Неодмінно проси
На Туман Приворотної Сили,

Щоб в коханім кохання збудить.
Щоб відчув, скільки часу він згаяв,
І з коханкою іншою вмить
Зрозумів, як ТЕБЕ він бажає.

Ти суперниці вдієш назло
(Зло з добром — наче пані із паном...
Наче з холодом поряд тепло...)
Хай їй коси затягне туманом,

Щоб у дзеркалі схлип — переляк
Віддзеркалив, що врода зникає,
І навіки в туманних полях
Хай кохання її заблукає.

Їй, як тільки почне засинать,
Щось жахливо-прийдешнє насниться...
...І тремтять. Мов від жаху, тремтять
Руки — віти на змерзлій осиці...

Кокур

Офіціанте! Кокур є?
Що, не буває?
То принеси вже щось "своє"...
Я пригадаю...
...як ти дивилась вслід мені
Очима повними печалі...
Мов кошеня
Забуте... Буть тобі одній...
І смуток голову квітчає
Щодня... щодня...
А як ми йшли... Мов сон...
Окраєм моря... Босоніж... Удвох...
Курортне місто... Не сезон...
Одні лиш ми... Одні лиш ми... Та Бог...
І в приготувану хазяйкою постіль,
Мов в прибережне розмаїття хвиль,
Пірнали...
І наші ночі, мов Масандри хміль...
І сяють очі... І солодкий біль...
Бувало...
І ранки, ранки! Ці хмільні від страсті ранки!
Смак Кокура, мов поцілунок на світанку...
І шепіт щастя
у твоє чутливе вухо —
Мов кошеня,
Мене, животиком торкаючись,
Послухай!...
...ні... маячня...
І скільки раз... А от — неначе все востаннє...
Востаннє й вишло... Ти тепер, моє кохання,
З ким не була б, а все ж довіку ти одна.
Наш вийшов час.
Хоча й не наша в тім вина...
Вина!.. Вина...

Влітку

Сніг полями мете,
Замітаючи шлях у минуле,
В літом пещені дні,
Де нам килим стелила трава,

Де я, мов Прометей,
Розіп'ятий тобою... І снула
Ти лежиш на мені
Вся безсила... Жива?... Не жива?...

Річка хвилею б'є,
І розкиданий берегом одяг,
Мов непотріб, що ми
Поскидали в бажанні утіх.

Ніжне тіло твоє...
Цей взаємно-нестриманий потяг
Впасти в трави умить,
Що ніхто й опиратись не встиг...

Шалу — час! Шаленій!
Мов сорочка, мережений килим
Із в'юнку, блекоти —
Ми на ньому немов у раю...

І контрастом на ній
"Заморочка" — ці трусики білі,
Що мов "фєнєчку" ти
Накрутила на литку свою.

...Ми заходим удвох
У ведично-замріяну воду,
Змити втому... Пливе
Над водою розливистий сміх...

...Непогоди Молох
З Завірюхою співи заводить...
Снів відгомін живе.
Ми обоє живемо у них.

Скінчилась зима

Досить тепло... Метіль за вікном не кружляє...
Сніг не слІпить... І річка безльодно біжить...
І вночі іншим містом немовби блукає
Та, без кого замерзне, здається, весь світ...

Ти з роботи нараз повертаєшся пізно...
З телефоном не сумно іти... Ми удвох
Поговорим про вічне з тобою, про різне...
Обімрієм наступний до зустрічі крок...

В світла колі рукою торкнися планшету...
Поцілунок у "скайпі"... І ти не сама...
Ясночолим дано неземного сюжету...
А ще, знаєш? Сьогодні скінчилась зима...

Бiмба! От воно яке, кохання нелегке.
Маленька поема

Так добре все... Немає щастю меж...
До кави ранок... Чи... до ранку кава...
Ти сон його цнотливо бережеш...
Така ласкава... кава... НЕЦІКАВО?
***
Ця хиткість невблаганна...
Де ДОБРЕ — там ПОГАНО!!!
І уві сні ти напівспиш,
Так... Упівока... І не диш —
Бо зрада тихо підійде...
Бо шлях до ревнощів веде...
Не відкриття Америки —
Від шалу до істерики
Згорів місток на попіл...
... — Тримай ляща по попі,
Моя коханко чарівна,
Моя омріяна весна,
Бо наші ночі — то не сон...
Тіла зіллються в унісон,
Як я тебе, коханко,
Терзатиму до ранку,
І гратимусь суворо я,
Немов "Содом з Гоморою"
(так дід один мені казав,
усіх він тонкощів не знав,
І думав так довіку —
Це жінка з чоловіком))),
Бо цього прагне тіло,
Бо ти сама схотіла —
Ночей, наповнених вогню,
І фотографій в стилі НЮ,
І хрестного розп'яття,
І страти на багатті
(чи — через вогнище стрибків...
Купальська ніч... Ти залюбки,
Милуючись собою,
Насолодишся мною)
Бо ми — єдине. Ми — такі.
Ми — хулігани. Ми — ділки.
І в нас горить вогонь небес.
І ти уже не зможеш без
Цього усього жити...
А зрада сторожити
Нас буде в темних закутках,
І ревнощі... Тримай в руках
Характер свій!.. Бо далі...
Ну все!.. Скидай сандалі
І плаття на підлогу!..
Вся гола й босонога
Іди до мене в ночі шал...
І хай здригається душа
Всередині лілеї —
Дістану і до неї!..
.......
А десь напівсонна хазяйка ворушиться біля плити...
І труться об ноги у капцях огрядні домашні коти...
І, наче до кави канапка, чалапає твій чоловік,
Гладенько-ніякий, мов... Крапка. Цього не позбутись повік.

Зорі сій!. .

Нічка впала. Вже небо
Вмикає вогні.
Що ж так мало без тебе
Натхнення мені?
Роздягнись,
І мітлу, як коня осідлай —
ПРИЛІТАЙ!
Сипле ніч зорі в кошик —
Збери їх, збери!
Зорепадом відношень
Мене підкори!
Серпень жне. І серпом
Зір стебло перетне...
ТИ — МЕНЕ
Так жадати умієш,
Мов втіхи оті...
І віддатися мрієш,
Немов на хресті...
І з жагою серпом
Зорі в небі ти жнеш.
І НЕСЕШ
Зорепадом бажання
Натхнення мені.
І горіть до світання
Обом у вогні,
Тім, що зветься коханням
З прадавніх часів...
ЗОРІ СІЙ!..

Кохання в нічній хаті

Дівчино моя, іди до мене!
В напівтемній хаті нишкне хіть...
Ти тремтиш, тендітна і шалена,
Солодко п"ючи єднання мить...

Я в тобі... Гладенько і чуттєво
Випиваю всю тебе до дна.
Ми одні у хаті... Наче Єва,
В цілім світі ти моя одна...

Місяць хату міря крізь фіранку...
Таємниче сипле срібний пил...
Ми кохатись будем до світанку...
Тільки на зорі не стане сил,

І тоді в ранковій прохолоді
Ми, тілами сплетені, поснем...
В місячного світла насолоді,
Випещені зоряним дощем...

 

ІНКВІЗИЦІЯ. ПОЕМА

Їх у в'язниці зібралось чимало
Жінок, дівчат, зовсІм малих дітей.
Вона ж все ніби осторонь стояла,
Долоні пригорнувши до грудей.

Її як відьму на поталу видав
Слизький, пихатий, жадібний сусід...
Все зазіхав на цноту, зненавидів,
Коли не зміг ні взяти, ні купить.

Був допит. Кат зриває одежину...
Вона покірно показала вмить
Таємні родимки, сказала, що хотіла
Звести сусіда, і все місто підпалить...

Любила зло робить, колодязі труїла,
Любила шабаші та кров дітей смоктать —
Бо так боялась, що її тендітне тіло
Кліщі залізні будуть шматувать.

Благала, щоб її не катували,
І всі зізнання хутко підписала...
Суворі судді милосердя проявили —
Лише до вогнища дівчину присудили.

Кат вивів з зали і повів до ганку...
Чекати їй не довго — лиш до ранку.
І в анфіладі темній, де роїлись
Загиблі душі та останні їх думки

Вона рукою ніжно доторкнулась
До катової сильної руки...
І темна ніч. Вона не може спати —
їй жаль себе — цнотливу, чарівну...

Шкода загинуть , хлопця не пізнати,
З коханцем не провести ніч одну!..
Та линуть кроки. Ніч же ще. Так скоро?..
Відкрились двері. На порозі кат.

Бере за руку дівчину й виводить
У темну прохолоду анфілад...
У темному кутку вони лиш двоє.
Такий він сильний. А вона слабка...

Здригається вона, і відчуває
Як пестить тіло катова рука...
Чека на площі вогнище. Невпинно
Спливає час. Життя відійде з ним...

Вона зняла поволі одежину
і на коліна стала перед ним...
Ці відчуття... Як поклики до раю...
Це упоїння катовим... міцним...

Неначе кров із неї випиває...
Вона на ньому... І вона.. Під ним...
А там — лежать знесилені в нестямі
Солодким сном забувшись чарівним...

Нарешті кат її за плечі підіймає.
І ледь одягнена, вона їде за ним.
Куди веде? Невже ж таки на волю?
Дарунок — жити? Справдиться невже?

Ні. До в'язниці знов її заводить —
"Відпочивай до ранку. Скоро вже..."
Лягла вона спокійно і лежить.
Все відбулось. Чи варто далі жить?

На ранок кат прийшов. Узявши її грубо,
До зали вивів. Руки їй зв'язав.
Відвіз до вогнища, та до стовпа із дуба
Залізними цепами прив'язав.

І люди бачили, коли вогнем завзята,
Вона в сльозах дивилася на ката...
Вона не плакала від болю, не кричала,
Губами поцілунок лиш послала...

***

В бридкій харчівні, осторонь, окраєм
Кат заливає трунком очі, проклинає
Свою роботу. Та робить її потрібно.
Допоки відьми — боронитись необхідно...

Зробив, що міг... Він милосердно відьмі
Подарував жіноцтва пізнання...
Що ж серце заболіло з того дня?

І все болить... В душі забракло сил...
І в смутку очі п'яні розглядають
Ту жменьку попелу, що висипав на стіл...

*
Нагору