Класика Проза Усяка всячина Прислів'я, приказки Перевiр себе! Хихітня Відгуки

Любовно-eротична лірика



Hosting Ukraine


*

Дмитро ПАВЛИЧКО

Дмитро ПАВЛИЧКО

* * *

Ти, мов яблуко з галузки,
Впала в трави молоді.
Я звільнив тебе від блузки,
Клавши руку на груді.
Я звільнив тебе від льолі
І від інших одежин,
Розглядаючи поволі
Кучерявий, гострий клин.
Я на нього настромився,
Я відчув небесний біль,
Я злетів, я народився,
Наче з кокона мотиль.
Я крильми моливсь преклонно,
Богу дякував за те,
Що світило твоє лоно,
Наче ябко золоте.

Візьми мене, як арфу, поміж ноги,
І грай, і грай, та струни не порви,
Бо я прийшов з далекої дороги,
Подібний до згорілої трави.
Моя кохана, завтра я воскресну,
Ти ж нині невоскреслого кохай.
Я не поїду більше ні за Десну,
Я не подамся більше за Дунай.

* * *

Найліпше любитись над рання,
Як никне нічна каламуть,
Як сон переходить в кохання,
І крила на плечах ростуть.

Як я до грудей твоїх злину,
Торкнувшись крилом до стопи,
Збудися — та наполовину,
А наполовину ще спи!

А вже, коли сонце погляне
На нас крізь розквітле вікно,
Сховай мене в лоно кохане,
Небесна моя глибино!

1998

***

Між персами твоїми – жолобок,
Задолина життя і пропадання,
Туди, немов нитки в один клубок,
Збігаються мої думки й жадання.
Там погляд мій свої стежки снує,
Вникаючи крізь блузу і сорочку,
Зникає дивно там єство моє,
Мов крапля на вишневому листочку.
Та ні, я виникаю із води,
Мов рятувальна виспа в океані.
І починаються мої важкі труди
Між горами на тій святій поляні.
На мене сходить воля звідтіля,
Де є одна гора, а поруч – друга.
І твої груди тверднуть, як земля,
Яка, немов рятунку, прагне плуга.
Як би я знав, де ти живеш,
Дивився б крізь вікно знадвору,
Як ти виходиш із одеж,
І входиш в мрію снів прозору.
Я там стояв би цілу ніч,
Щоб знову бачити, як вранці
Злітає сон із твоїх віч,
І ти встаєш в прозорій тканці.
Та я не знаю… Не дано,
Бо ми з тобою не знайомі,
Та чом же те твоє вікно
Горить в космічному огромі?
Коли дивлюсь на небеса,
Я те вікно щоночі бачу,
І сходить золота краса
В мою фантазію чортячу.

Ти дуже гарна, але я з тобою
В ліс не піду, де пахне тінь хмільна,
Де чорт під папороттю голубою
На нас чекає з чаркою вина.
Питво і перевтілення химерне
Чекає там звабливе і страшне:
Боюсь, що біс мене в коня оберне,
Дух амазонки в тебе зажене.
Боюсь, що я іржатиму від щастя,
Як по мені ковзне жіноча плоть,
Боюсь, що скинути сідла не вдасться,
Не вдасться зсунути з очей оброть.
Та в цього світу дивній круговерті
Моя істота вже конем була…
То ж клич мене на мох! Неначе смерті,
Боюсь і прагну я твого сідла.

***

Я буду витрачати
Здоров’я і талант,
Я буду все втрачати
За твій маленький грант –
За скинуту запаску,
Що я за нею чах,
За ледь примітну ласку
В твоїх сумних очах,
За лона орхідею,
За ноги, що стають
За спиною моєю
Крильми – і в світ несуть.

* * *

Спадала вниз оголена вода
Просяяна, весела, молода,
Як дівчина, що вибігла з ріки:
Ряхтіли в сонці стегна і литки,
Сміялась проть прозора і нага,
Біліла на губах її жага,
Горіли клином кучері між ніг,
Я, роздягаючись, до неї біг,
Вона приймала радісно мене,
Як дух, я входив в тіло водяне.
Вона сміялась від моїх торкань,
Просила: “Що ти робиш? Перестань!”
І тілом, що лилось, як сонця плин,
Мені вмивала душу до глибин.
Натішившись, я падав на траву,
І слухав її мову дзвонкову,
І чув, як сміх її під серце б’є,
Як випаровує життя моє!

* * *

Спідниця, втята на півслові,
Неначе тятива туга,
І ліфчика дзвінки шовкові,
Де схована грудей жага,
І погляд, що шукає цілі,
Брат ятагана й батога,
І зуби, як сніжинки, білі,
І млосна на устах юга…
І я хмелію. Та не дуже,
Кажу собі – це не вона!
Це так із мене жарти струже
І вже невперше – сатана!
Борюсь! А після перемоги,
Як лежемо вже ледь живі,
Намацую маленькі роги
Під косами на голові.

Нема, нема… І раптом: з’ява!
Дівчатко миле, ще дитя,
Стоїть і дивиться на мене
Із досвітку мого життя.
Тієї дівчинки на світі
Немає вже, а я чомусь,
Як присоромлений досадно,
В її пречистий лик дивлюсь.
Любові не було між нами,
Бо розійшлися ми дітьми,
Чого ж вона з таким докором
На мене дивиться із тьми?
А, може, та дитяча мрія,
Що з дна душі тепер встає –
То нездійсненне пожадання,
Святе закохання моє?

* * *

Твої груди, наче свічі,
Палахтять.
Дві долоні чоловічі
Вже горять.
То горять мої долоні,
І на грудях, і на лоні –
Пальців сто – не п’ять!
Може, я золотою стану
І впаду.
Саме біля твого стану
В грань руду.
Ти – моє святе кострище,
То ж бери мене ще ближче
В пломінь молоду.
Закричи з жалю до мене
Люто й зло,
Щоб моє життя натхненне
Ще жило,
Щоб виймав я – ти ж горіла! –
Біль солодкий з твого тіла,
Як бджоли жало.

* * *

Я добре знаю, ти пішла б
На поклик мій,
Та я мовчу, бо я – твій раб,
Слуга німий.
Поклич мене сама, поклич,
Поклич сама,
Тоді візьму я в руки бич
Теж мовчкома!
Зроблюсь господарем твоїм,
Мовчать навчу,
Збудую осяйнистий дім
З твого плачу.
Та ні, не клич мене, але ж
І не жалій,
І рабське серце не бентеж
Пучком надій.
Блаженна тиша гробова,
А в ній – наш час;
Ходім же мовчки, щоб слова
Не вбили нас.

* * *

Мені твоїх поцілунків
Вовік не буде доста,
Тож підпливай до мене,
Сирено злотохвоста.
Я маю трохи дивні,
Та все ж чудові клешні,
Вони тебе зігріють,
Як почуття справдешні.
Я – напіврак – це гірко! –
А ти – напіврибина.
Ти плаваєш, як сонце,
Чи, як зоря глибинна.
Ах, твої пишні перса,
Соски, неначе вишні,
І плавники, мов крила,
І порухи розкішні.
Я тут, на дні, я близько,
Прибитий глибиною,
Змахни хвостом, дай руку,
Побудь хоч мить зі мною!

* * *

Ти виходила з моря гола,
Нікого ж не було надовкола,
Тільки явір стояв на скелі,
І дивився, немов Ботічеллі,
На лона твойого диво,
Що його ти сором’язливо
Закривала рукою… Явір
Записав це в соїй уяві.
Ти пішла собі, але віти
Яворові взялись горіти!
Посипалась листва прозолотна
На небесні високі полотна,
І з’явився твій образ, богине,
В тому злоті, що з вітром лине.

* * *

У дверях на летовищі стояла,
Перевіряла авіаквитки,
Аеродинамічні ноги мала,
Литки в польоті, наче літаки.
Вони летіли під спідничку – вгору,
Поблискуючи золотом панчіх,
Вогнем торкались до мойого зору,
І непощадно кликали на гріх.
Здалось, що там палає поміж ними
(Де людський зір боїться підійти)
Рудий вогонь із крилами рудими,
Мов янгол у глибинах темноти.
Там кучеряві іскри б’ють з волосся
Якогось дивовижного єства,
І ноги ті ідуть навперекосся,
Де янгола вогненна голова
Так дивно поміж ними помістилась…
Я полетів, а в літаку мені
Та дівчина, неначе в сні, з’явилась
У круглому небесному вікні.

* * *

На Лесбосі ніколи не була ти,
Де ж ти взялась, до чорта, отака,
Із ніжними колінами теляти,
Яке навік злякалося бика?!
Повір мені, бик має гарну вдачу,
Ще жодного телятка він не вбив;
Сам Зевс колись подобу взяв бичачу,
Коли твою бабусю він любив.
Ах, то була Європа златотіла,
Жіночністю просяянє єство.
Вона лиш в образі бика хотіла
Спізнати закохання божество.
Прекрасна ти! Я за тобою гину,
Та не терплю твоїх лякливих втеч.
Ти – мов рапіра, вбита в мою спину,
Мов загнаний мені між роги меч.

Ти пахнеш, наче конюшина біла,
Я ж підійшов до тебе, ніби кінь,
Губами доторкнувся твого тіла,
Де повно ніжних, тайних тремкотінь.
Тебе не бачив я, а тільки запах
Вдихнув з твого гарячого плеча,
І в пахощів твоїх ласкавих залпах
Спізнав – ти жінка вже, а не дівча.
І я злякався – муж, а не хлопчина,
Дивився в тебе, не піднявши вій,
Спізнаючи – ти біла конюшина,
А я лошак, тепер навіки твій.

* * *

Я в пазуху зайду тайком,
Неначе злодій до комори.
Там пахнуть груди молоком,
Мов травами гуцульські гори.
Нічого більше там нема,
Лиш хрестик золотий – між ними,
І запах, що мене з ума
Збиває тайнами хмільними.
Я не вкраду того хреста,
Бо золота мені не треба.
Я тільки притулю уста
До тих висот, немов до неба.

* * *

Злітає сукня і сорочка,
Злітає ліфчик, як мотиль…
І сиплеться із колосочка
Зерно божественних зусиль.
Зерно таємного творіння,
Що з божої руки зросло,
Що в ньому сховане коріння
Й нового колоска стебло.
Візьми собі, моя богине,
І передай за даль століть
Душі моєї всі клітини,
А плоті – лиш єдину кліть.

* * *

Я роздягнув тебе в уяві,
І вивів голу на поля…
Як діти, колоски тужаві
До тебе бігли віддаля.
Твоє чоло було безхмарне,
Як свічки лик при поклятьбі,
І вибігали з гаю сарни,
Аби вклонитися тобі.
Горнулися до тебе зела,
Дерева, квіти і хліба,
Ласкава ти була й весела,
Як в сонці річка голуба.
До тебе линули зозулі,
І зграї сивих солов’їх,
Так ніби десь в літа минулі
Ти понароджувала їх.
І вся природа стоголоса
В тобі впізнала божество,
А ти ішла наготна й боса,
Як зірка в небі на Різдво.
І лащились, немов холопи,
До тебе лиси і вовки…
І залишали твої стопи
В слідах криваві колючки.

* * *

Найліпше любитись в надрання,
Як никне нічна каламуть,
Як сон переходить в кохання,
І крила на плечах ростуть.
Як я до грудей твоїх злину,
Торкнувшись крилом до стопи,
Збудися – та наполовину,
А наполовину ще спи!
А вже, коли сонце погляне
На нас крізь розквітле вікно,
Сховай мене в лоно кохане,
Небесна моя глибино!

* * *

Коли на кримському базарі
Тебе запродали в гарем,
Ти виплакала очі карі,
І в світ пішла з поводирем.
Воліла нипати сліпою
І жебрати біля церков,
Ніж мав би тішити тобою
Султан свою студену кров.
А нині ти сама в Стамбулі,
Навикла вже до поганьби,
Купця шукаєш на поснулі
Грудей твоїх черстві хліби.
Та я тебе не проклинаю
І непорочності не вчу,
Я тільки сліпну од одчаю,
Бо ти стоїш як сіль вочу.

* * *

В блакитному дощі
Під злотом блискавок
Пучки як прохачі
Обійми як замок
У пазусі вода
Електрика в воді
В руці тремка звізда
Дівочої груді
Будь ніжна не переч
Закону не наруш
Ось плоть тверда як меч
А ось небес м’якуш
Як два посвітачі
Що вибухнули в строк
В блакитному дощі
Під злотом блискавок.

* * *

На мене дивиться вікно –
Щось рідне в погляді сумному,
Так ніби я забув давно
Свій молодечий образ в ньому.
Так довго я дививсь колись
На те вікно щодня й щоночі,
Що в золоті шибки влились
Жадні тебе юначі очі.
Тебе нема. Ця дивина
Мене також колись поглине.
Ось я вже сам з твого вікна
Дивлюся на свої сивини.

* * *

Надходить золота хвилина,
Як шелестить в руках мені
Твоя одежа – шумелина
На вже достиглім качані.
Моя рука вже затремтіла,
Бо мріяла вона давно
Пучкам відкрити твого тіла
Пахуче і тверде зерно.

* * *

Обніми мене руками,
Пригорни мене крильми,
Вкрий цілунками-листками,
У свій сон мене візьми.
Спи спокійно до світання,
Не тривожся, не будись,
Щоб тривало в сні кохання,
Мов на явині колись.
І вчини, щоб з того мління,
Замлівання, сновиття,
Маревіння, сновидіння,
Не вернувсь я до життя.

* * *

Ти зіграла двісті ролей,
Різних безліч героїнь,
Та найкраща ти без гриму,
Божественна – без одінь.
Тільки будучи нагою
Граєш ти себе сама.
Присягаю, що артистки
В світі кращої нема.
І мене ти на актора
Обертаєш, та повір –
Текст для мене не напише
Ні Софокл, ані Шекспір.
Я мовчу. Я роздягаюсь.
Я долаю струс і стрес,
Я з тобою граю й граюсь
За сценарієм небес.

* * *

Я вчився сорок літ, та не навчився досі
Губити подих свій в жіночому волоссі,
І гудзики дрібні розстібувать на спині
Я вчився сорок літ, та не навчивсь донині.
А вітер – молодик без всякої науки
Під блузочку твою всуває голі руки,
Розчісує тебе і кучерями грає,
І в приступі жаги спідницю задирає.
Кажу я: “Не дурій, нікчемний грубіяне!”
А ти всміхаєшся, як сонце осіянне,
Так, ніби щастя в тім, щоб посеред дороги
Являти світові стрункі та голі ноги.

* * *

Я за тобою навздогінці
Усе своє життя біжу;
Я впізнаю у кожній жінці
Тебе – і рідну, і чужу.
Я за тобою навдогони
Лечу, як п’яний соловій;
Я впізнаю в очах ікони
І в оці відьми поклик твій.
Не зупиняйся. Будь, як мрія,
Як видиво в миттєвім сні.
Чи ти – свята, чи ти – повія –
Не дай дізнатися мені.

* * *

На перших мітингах і вічах,
Коли вставали ми з могил,
Була ти в тлумах чоловічих
Без ореола і без крил.
Та я любив тебе зчорнілу,
Затиснуту в мужів юрбі,
І в мислях не святому ділу
Я присягав, а лиш тобі.
Як жінці, матері, дружині,
Як грішниці і божеству
Відповідав я в тій хвилині –
Навіщо на землі живу.
Я пильно стежив за тобою
І чудом не було мені,
Що ти злетіла над юрбою,
Розкривши крила світляні,
Що ти сипнула із намиста
Зірками й стала в небесах,
Як над Почаєвом Пречиста
З державним прапором в руках.

* * *

Зостаньсь на цілу ніч!
І я зоставсь до ранку…
Над раном сонця ждав,
І відхиляв фіранку
Для перших променів,
Та сонце не зійшло,
Стояла ніч навкруг,
Чорніло неба тло…
І я сказав: “Це ти,
Моя кохана доле,
Зробила так, щоб ніч
Не скінчилась ніколи,
Та пожалій мене,
Дай мені трохи сонця,
Як ждеш, аби я був
За мужа й охоронця!”
А ти сміялася:
“Не дам тобі й краплини,
Зостався ти на ніч,
То ж ніч тебе поглине;
Платити за кохання
Потрібно сонцем, друже,
А хто ти там – чи муж,
Чи сторож мій – байдуже!”

* * *

Якщо дивитись в небеса
Вночі, як зір стоїть яса, –
В космічних безмірів величчя,
Зринає там твоя коса,
Твоє чоло, твоє обличчя…
Та я не тішуся твоїм
Небесним образом, богине,
Зійди сюди, зайди в мій дім,
Побудь зі мною дві хвилини,
І те, що я тобі повім,
В твоєму серці не загине.
Я грішник. Я тебе люблю
За те, що ти, дитя небесне,
Моїх провин ганебну тлю,
Гіркотну трину з кукілю
Ховаєш в своє серце чесне.

* * *

Боже, яка ти в цілунку глибока,
Наче безодня в тремтячій сльозі
Із всевидющого божого ока!
Боже, яка ти в торканні спрагненна,
Наче пустеля, що мріє в пісках
Про океану рухливі рамена!
Боже, яка ти в коханні пестлива,
Наче той вітер вівсяний, що спить
В полі, коли починаються жнива!

В землі, мов клубень бараболі,
Росте моя снага крута,
А ти летиш в прозорій льолі,
Неначе птиця золота.
І стать моя стримить, мов колос,
Мов кукурудзяний шулюк,
Бо прагну я дістатись в космос,
У просторінь небесних мук.
Для тебе я готую зерна,
Моя пташино із небес,
В мені сидить вогонь інферна,
Та ніжний він, немов овес.
Зійди до мене! Я дозволю
Склювати все зерно моє,
Та тільки скинь прозору льолю,
Бо колос мій її проб’є.

* * *

Якщо дивитись в небеса
Вночі, як зір стоїть яса, –
В космічних безмірів величчя,
Зриває там твоя коса,
Твоє чоло, твоє обличчя…
Та я не тішуся твоїм
Небесним образом, богине,
Зійди сюди, зайди в мій дім,
Побудь зі мною дві хвилини,
І те, що я тобі повім,
В твоєму серці не загине.
Я грішник. Я тебе люьлю
За те, що ти, дитя небесне,
Моїх провин ганебну тлю,
Гіркотну трину з кукілю
Ховаєш в своє серце чесне.

* * *

Боже, яка ти в цілунку глибока,
Неначе безодня в тремтячій сльозі
Із всевидающого божого ока!
Боже, яка ти в торканні спрагненна,
Наче пустеля, що мріє в пісках
Про океану рухливі рамена!
Боже, яка ти в коханні пестлива,
Наче той вітер вівсяний, що спить
В полі! коли починаються жнива!

* * *

Як я помру, до мене не підходь,
І рук своїх ти не клади на мене,
Бо дотик твій відчує моя плоть,
І серце стрепенеться вже студене.
Та на моїм обличчі не сяйне
Щасливий усміх – познак воскресіння,
І мука смерті знов скує мене,
І знову плоть мою оберне в тління.
Та ні! Прийди і доторкнись чола,
Де застигати будуть риси вперті.
Дай тої муки, що в житті була
Безтямою мого кохання й смерті.

* * *

Десь далеко в полі, біля стежки,
Кароокий соняшник стоїть.
Там згубила ти свої сережки
На землі розпеченій, як мідь.
Там шукали ми твоєї згуби
Ночами у травах запашних,
Там до дна я випив твої губи,
І до нині ще хмільний від них.
Там цвіла любов непощадима,
Та нема їй більше вороття.
Тільки сонях з карими очима
Там стоїть, немов твоє дитя.

* * *

Я згадую тебе, хоч ти – переді мною.
Я збуджую в собі неткнутий сивиною
Дівочий образ твій – вставай, моя душе,
І світло засвіти, і вийди з павутиння
Такою, як була, а ти ж була богиня,
Володарка моя в прозорім негліже.
І справді ти встаєш із пам’яті моєї,
Я сліпну, як бджола в глибинах орхідеї,
В твоїй сяйливості. І сивина густа,
І материнства слід у перезрілій плоті,
І погляд, як туман часу на позолоті,
І скорбні, наче храм зачинений, уста –
І все, що ти в житті придбала, моя люба,
Працює на твоє володарство, як згуба,
Куди тепер мене заводиш нишкома,
І роздягаєшся так звільна, так поволі,
Що за той час віки в твоєму ореолі
То гаснуть, то горять. Я є. Мене нема.

* * *

Ми цілувались на морозі
У різдвяну блакитну ніч.
До сіна в польовому стозі
Ішла сарна з гірських узбіч.
Ішла високонога, чала,
Із карим поглядом сарна.
Та нас вона не помічала,
А, може, бачила, хтозна.
Я цілував тебе, неначе
Оту лякливу звірину,
Я в ній єство моє хлоп’яче
Втопив, як стому в глибі сну.
Я не забуду тої ночі,
Того морозного Різдва,
Коли мені дивилась в очі
Твоя сестричка лісова.

* * *

Ось я танцюю. Я танцюю.
Тебе я біля себе чую,
Твій подих, лагідний вогонь,
І дотик молодих долонь,
І сукні тихе доторкання,
Грудей незриме підглядання –
Прийми мене, не відсторонь!
Печальні люди, йдіть додому,
Не заважайте молодому –
Бо я танцюю, я живу,
Я світ вдихаю мов траву
Вдихає кінь на пасовищі –
Я чую погляд – о найближчі! –
Неначе рану ножову…

* * *

В тобі одній люблю я безліч
Жінок, дівчаток і бабусь.
Числа твоїх облич і масок
Я, наче космосу, боюсь.
Боюсь одкинути завісу
Над безміром твого єства.
Люблю я тайну поєднання
В тобі – людини й божества.
Будь ніжною, це все, що треба
Тобі для влади над людьми.
В своїй істоті звіра хижість
Згаси, та зовсім не затьми,
Хай інколи з твойого ока
У темнощах любовних сцен
Сяйне, як блискавка, спадковий,
Диявольський, космічний ген.

***

Напав я на тебе раптом
На стежці посеред степу,
Нахлинув, як дощ краплистий,
Як виливень буревійний,
Липневий джигун-музика,
Просяяний блискавками,
Співаючий дощ любові.
Ти кинулася тікати,
А я танцював навколо,
Шаліючи від натхнення,
Від певності, що нікуди
Сховатися ти не годна;
На ста сопілках одразу
Я грав, щоб тебе зманити,
Принадити звуком бурі;
А потім я взяв цимбали,
Поклав їх сторчма на землю,
До неба ходив по струнах –
Тебе чарував я звільна
Своїм сатанинським танцем.

Ти бігла і розглядалась
Налякано в тому полі,
Де схову нема від грому,
Від зливи в від кохання.
Ти краплі, немов долоні
Мої безсоромні й спраглі,
Долонями відбивала,
Та в мене було без ліку
Тих рук, що тебе ловили,
В обіймах стискали ніжно,
Наповнювали поволі
Твоє невтоленне тіло,
Неначе водою землю,
Піснями з безодні світу.

Як змокла ти вся до нитки,
Повільніше стала бігти,
Спинилася й засміялась,
До неба вознесла руки, –
Так, ніби просила більше
Потоків рвучкого світла
І музики з-під блакиті.

Я відчуваю над твоїм чолом
Прозорої матерії наявність,
Я знаю, то незримий ореол
Показує, що ти – осердя світла.
Ти – світлоносиця, а я – земля,
Заповнена темнотами й насінням.
Торкнись до мене. З мене й проросте
Пшеничний колос, що жадає сонця.
Ти обертаєш в хліб мою снагу
Теплом ласкавим, лагідністю неба,
Та гину я, коли впадаєш в лють
І рвеш вогнем мої пшеничні жили.
Ти гніваєшся. Настає зима.
Мене вкриває снігом моя Мати;
І береже вона мене для тебе,
Бо відає: ти, як весна, прийдеш.

* * *

Ми різко зійшлися в танці –
Аж гудзики відірвались
Од плаття твого тонкого,
Відскочили й засвітили
Над полем, немов ракети,
Які провіщають наступ.
Ти скинула одежину,
Важку від води і грому
І, зрешною, непотрібну
В танку із дощем липневим.
Я ж був тобі за одежу
Єдвабну і за намиста,
Я краплями діамантів
Освітлював темні звиви
І персні твого волосся,
Спливав між грудьми твоїми
Струмком, як ланцюг зі срібла.

Втім – райдуга стала в полі,
І ти увійшла під синє
Склепіння небес, як сонце,
Засліплена власним сяйвом;
А я, оп’янілий, в далеч,
Затемнену хмаровинням,
Відходив – не дощ, а хлопець,
І запах твоєї плоті
Я ніс, наче воду, в жмені.

Джерело

***

''Я в пазуху зайду тайком, Неначе злодій до комори. Там пахнуть груди молоком, Мов травами гуцульські гори''. Еротоман Дмитро Павличко

*
Нагору