Класика Проза Усяка всячина Прислів'я, приказки Перевiр себе! Хихітня Відгуки

Любовно-eротична лірика



Hosting Ukraine


*

Ольга Романишин

Ольга Романишин

***
Розчахнуло навпіл не грімницею — зимна байдужість
Розпанахала вщент: до найтонших молекул, цеглин.
Посланцями з руйновища плентають вистиглі ружі,
Щоб за хвилю спочити на косах нових Магдалин...

Ся дорога для мене найважча, але не остання —
Повернуся пелюстям, цілунком кармінових уст,
Бо ще досі триває оце первородне вростання
Поцяткованих душ у тернину медвяних безумств.

Ми з тобою знайомі: нас вигнано вкупі із Саду,
Ми з тобою впивались на згарищі Трої вином,
І якщо я не поруч, то легко крокую позаду,
І у тебе не нині, то завтра вросту все одно...

***
Лукаво примружило очі руде підвечір'я,
Габою тоненькою впало на вицвілий сад,
Скотилось у пазуху нишком картате сузір'я,
Заснувши під звуки останніх дроздових рулад.

І я огорнулась навпомацки сивим туманом,
Стою, приворожена, поглядом місяця вповні.
У травах пожухлих під безволосим каштаном
Рояться світанки: жагучі, нові, повнокровні.

Візьму із них жменьку. Веснію сьогодні тобою.
Дарма ніч розхристана щось пробелькоче услід.
До денця зникаю разом з мовчазною юрбою,
Тобі залишаючи в пам'яті наш сонцесхід.

ЯВИСЬ МЕНІ

Явись мені хоч би в короткім сні,
Розкидавши між сірості — пастелі.
Звучать в мені народжені пісні,
Їх множать урочисто менестрелі
І пáтрають кордони навісні...

Явись мені у сплетиві доріг,
Коли напилась вдосталь я печалі,
Ступи на мій похнюплений поріг!
Зніму я маску, виткану зі сталі, —
Залишу долі, наче оберіг...

Явись мені та більше не зникай!
Вже все було, але не все прожито...
Спішу назустріч... Вічність ошукай,
Бо я до рештоньки, назавше, цілковито —
Твоя, Тобі... Лишень мене впіймай!

***

Ллються цикутні вина, світ повернув навспак.
Серед чужих — прогіркла... Думалося, близькі...
Тріснув натроє погар: збіг чи мольфара знак?!
Кличуть плаї до тебе, звивисті та вузькі...

Межи зчужінь — оаза. Падоньку, гоже як!
В серце твоє вростаю. (Жаско сказати «Мій!»).
Прошелестіло поруч: «Далі одній — ніяк!»..
Яблука ще зелені, у сповиточку — Змій...

Досвіток обережно крає надвоє гріх,
В гущі кавовій — щастя. Сниться чи наяву?!
Млію од поцілунку, стрімко земля з-під ніг:
Ябком черленощоким бухнула у траву...

***
Між персами повіяло весною,
На родимку відгукувались руки.
Сукно рапаве мліло підо мною —
Вичитувала плоттю стародруки.
Дрібні пацьорки сипались донизу,
Від доторків розплавилося тіло,
Вустами до вогню підкинув хмизу —
Зумисне, рвійно, вперто, ошаліло...
Горіла Троя, падав Вавилон,
Нитки свої змотала Аріадна,
Пошерхлих губ застиглий цинамон
Обпік любов'ю, що неждано владна.

ХИМЕРНІ МРІЇ

В мураві адамашковій спала старенька обмара —
З невгасимого сну доплітала тонкий покрівець...
Скреготіла зубами думок різношерста отара,
Нарочито гризнувши сполоханих мрій острівець...
О, якби ж я могла осягнути таркату химерність,
В закапелках ілюзій надпити рятунку ефір!
А натомість прополюю сіро–зелену мізерність,
Обмозоливши серце об зимні ефеси рапір...
О, якби..! Та хіба хтось казав, що не зможу?!
Набубнявіла брунька засвітить позавтра червоно,
Граціозна весна поцілує небесну сторожу,
На моріг одягнувши марú малахітове ґроно.
Ну а я лебедітиму поміж зела безнастанно,
Розіллюсь у тобі ненародженим сяйвом доріг,
І щовечора сонце котитиме душу шафранно,
Щоби ти відшукати мене в напівтемряві зміг.

ДАЛЕКЕ ПЛАВАННЯ

Пірнаю в тебе, наче в океан,
Бо вже пора навчитися пірнати!
Регочу громом серед ікебан,
Хоча й вагаюсь в кубові кімнати.

Та що мій сумнів? Падає на дно,
Коли вдаряюсь об жадані води,
І з головою, наче у сукно,
Закутуюсь у спільні епізоди.

Пливу в тобі, у кожнім дивослові,
У кожній зморшці рідного лиця,
І не боюсь втопитись у любові,
Коли пливеш зі мною до кінця...

***
Застигає в повітрі потомного віра бурштинна
І торкається хапко промерзлих од вітру плечей;
Загубилась між сотень "але" та їдкого "повинна",
Однокрилих думок і засилля банальних речей...

А могла б повернутись із першого снігу привітом,
Вальсувати ефірно під куполом храму надій,
Загорнутися в щастя, цвісти восени первоцвітом
Чи у сни туркотіти журавкою сонячних мрій...

Відшуміло дощами — я усміх веселки шукала,
В затуманену ніч пробивалась, як зоряна мить.
Дочекайся мене: ще глянсую щоденні лекала,
Але серце до тебе метеликом ніжно бринить...

***
Креше польку шпакувате серце,
Звіробійно стерпнула десниця,
Видивляю очі не в люстерце —
Відтепер сама собі в'язниця...
Ще б хоч трохи дихати тобою,
Ще хвилини б три чи цілих п'ять.
Підставляю серденько різьбою:
Механізми знову жебонять...
Чуєш? Вільна, вільна в несвободі:
Півжиття по колу і назад...
Не вдалось згоріти в осолоді —
Замигтіли тисячі лампад...
Півжиття блудила, а сьогодні
Йду навстріч тобі і йтиму знов.
Усміхнулись вкотре первородні:
Наймудріша все-таки любов!

***
Ти достоту подібний на херувима —
Ясночубе небесне творіння.
Захворіла тобою, тепер — одержима,
Персональне гріхопадіння?..

Ти так схожий сьогодні на диво:
У безмежжі з тобою крилата!
Верещить щось укотре зрадливо
Чорна вирва під нами оката...

Зазіхаєш, розпусне провалля?
Не обпалюй натомлене серце!
У потрібному нам задзеркаллі
Доля зводить останнє кубельце.

ПОМОВЧАТИ...

Дозволь сьогодні трішечки мовчати...
(На пробах щастя грає роль предтечі).
Прийшла до Тебе душу заквітчати,
Хоч впала тихо на стосилі плечі...

Затягували в темну гладь зіниці,
Торкались пальці змучені чола ,
Кидало небо грізно блискавиці,
А я в Тобі — міцніла і росла!..

Я п'ю до дна за тисячі мовчанок,
За чорно-білі календарні дати,
За мій надвечір, але наш світанок,
І за можливість разом німувати...

ТВІЙ ГОЛОС

Втомилась блукати в без Тебе байдужому світі,
В зеніті облич та розбитих очей кришталях.
Твій голос бринить тихим щастям на нашій орбіті,
До саду едемського вірно торуючи шлях...

Твій голос нестримно спалахує в затінку долі,
Зорить у мені серед безлічі темних думок,
Так ніжно замінює в нотах фальшиві бемолі
І спраглу мене напуває цілющий струмок...

Як добре під шепіт на соннім плечі відпочити,
Під небом, що також німіє від доторку слова:
Чи заздрить, самотнє, бо є нам про що говорити,
Чи просто бентежить його нескінченна розмова?..

***
Калачиком скрутились зорі сонно
І сніг рипить під важкістю стопи.
Прийми мене в обійми безборонно,
В очей ріці перестрах утопи!

Між нами кілометри ніч змотала
У відліку зворотньому назад.
О, скільки я в розлуці обгоряла!
І що сьогодні? Повний сонцепад.

Зникають без одeнків* потрясіння,
Здаюся долі, втомлена в бою.
Іде до тебе, наче по спасіння,
Душа моя, залюблена в твою...

*Одéнки — залишки на дні.

***
Детонували знову клавікорди:
Фальшиві звуки струсонули сад,
А межи нами виросли фіорди,
У кокон обснувався шовкопряд.
Крамольний вечір і невкірне серце —
На перший погляд, зовсім не дует...
Насипалося смутку у відерце,
Стужився оксамитами корсет...
Укотре запізнилась до вечері,
Вельбучно квітень полива хідник.
Іще тримаю навстіж хриплі двері —
Для тебе, мого серця садівник...

КЛЕНОВА РАПСОДІЯ

Безлистий клен скоцюрбився дугою,
Ассоль під ним насіяла жалю —
Зійшли мінори, вперлись хоругвою
В рапаві руки неба кришталю...
Замурувася споминок у склепі,
Цибата мрія всілася на брук:
Гаптує на полатаному крепі
Сюжети з перламутрових розлук...
Насіялось відради між печалі,
Сталевобоко випростався клен,
У водах часової вертикалі
Діждалися на жертву сто сирен...
Дрібна кульбабка запалила сонце —
Встромила диск у антрацити днів.
Зустрілися знайомі незнайомці
Під кленом, що давно відзеленів...

Романишин Ольга

Романишин Ольга Володимирівна. Народилася та виросла в мальовничому прикарпатському місті Долина Івано-Франківсьої області.
В 2006 році переїхала до Львова, після вступу до медичного університету, де мешкає й сьогодні.
Співає, грає на фортепіано, збирала фольклор, зокрема народнопісенну творчість. Пише вірші та коротку прозу. Членкиня львівської мистецької спілки "АБО". Друкувалась у регіональних газетах та журналах, багатьох спільних літературно-художніх виданнях (альманахах). Готує до видання першу поетичну збірку.
Одружена. Любить людей, театр, класичну музику та життя у всіх його проявах, шоколадо– та сміхо– залежна.
Девіз: «Не бійся — роби!»


*
Нагору