Класика Проза Усяка всячина Прислів'я, приказки Перевiр себе! Хихітня Відгуки

Любовно-eротична лірика



Hosting Ukraine


*

Дана Рудик

***

З прекрасних слів, з осінніх наших днів
сотаємо нектар для спраглих душ...
Із наших мрій зробити би зумів
фільм кічуватий про любов Лелюш.

Та все мине. І все пройде — повз нас...
Завершить час сумну свою роботу.
Лиш пам’ять — вічно п’яний богомаз —
на спогади наліпить позолоту.


Березневе

Світ вийшов з мороку снів –
сірий, холодний, недужий.
Ми добрели до весни,
мій несподіваний друже.

Крига скреса на ріці,
плине ген – до небокраю...
Я по твоїй руці
завтрашній день прочитаю.

Тонуть в зелених очах
сонце, і меви, й калюжі...
Серця бринить тятива,
мій несподіваний друже.

Вітер несе звідусіль
єресь пташиного хору.
Скоро прилинуть дощі,
вікна продзвонять знадвору.

Сильне твоє плече...
Ну а все решта – байдуже.
Ми добрели до тепла,
мій несподіваний друже.

Танець

Сорокарічна танцює фламенко

Котиться серце у чорну безодню.
Топчуть минуле рвучкі підбори.
Сходить душа отруйною кров’ю
під струн гітарних дзвінкі перебори.

Сорокарічна танцює фламенко

Зводить судома вуста і брови.
Погляд — поріз. Жести — прокляття.
В’ється довкола пристрасних стегон
хтиве гадюччя чорного плаття.

Сорокарічна танцює фламенко

Вмерз гітарист у долівку очима.
Навіть йому вже дивитись несила...
Творить подолом закляте коло
жінка — путана й нечиста сила.

Сорокарічна танцює фламенко

Ставте свічки, полохливі сестри!
Прощення грішній благайте у Бога...
Помсту жіночу, як ніж у піхви,
вклала у танець заблудла небога.

Сорокарічна...

Сон про Фернандо Ботеро

Нехай тобі присниться містечко —
заспане задуп’я, куди забредають
лише раз у сто літ цигани.
Богом забутий кут
у колумбійських хащах,
звідки вибігають прудкі іґуани,
де серед листя ховаються анаконди...
І, може, це буде навіть...
Макондо.

Де будинки дрімотно стоять
у вічній своїй сієсті.
Нудьга зависла на віконниць іржавих гаках,
балконних решітках і старих гамаках.
Поштивий алькальд
після обіду у старенької мами
ступає з ключем від ратуші,
наче від райської брами.
Поштар з листом
прибуває лиш зрідка
і так урочисто, як архиєпископ на прощу.
І падре, опасистий від численних постів,
задиханою стоногою
дріботить через площу...

Ти будеш ловеласом
і перекотиполем,
дам місцевих сердечним болем —
мандрівним продавцем парфумів і мила.
А, може, ілюзій і свіжого повітря...
Картярем, брехуном, забіякою,
підступним рудим
собакою...
Чепуруном
з головою у хмарах і брильянтині,
азартним гравцем на півнячих боях
і мандоліні.

Я снитимусь тобі
не те, щоб повією, а просто
твоїм великим бажанням —
в півтора центнера тілистою мрією...
З потужними бедрами
над підв’язок червоним перцем,
розумом невибагливим
і марципановим серцем.
Веселою товстухою,
що пахне жасмином і матіолою,
і по вечорах співає, хоч кепсько,
зате з надривом,
у засидженій мухами кнайпі
з дзеркалами і допотопною піанолою
про солодкі тортури amour...

Ундіна з розкішними кшталтами
у штучних перлах і контрабандних панчішках,
котра вдень рушає з тобою
у подорож по ріці,
званій Пристрасть,
на широчезнім паромі ліжка...
О, її крику
пароплавний гудок
в обіймах ніжного ката!..
І тлуста канарка у клітці сюрчить,
наче поліційний свисток,
про те, як твоя коханка
зраджує тебе ночами то з бакалійником,
то з пожежником...
І лиш зрідка — з кульгавим мулатом.

У благодатний час між обіднею і вечірнею,
давши врешті спокій святим угодникам,
сусідка, підсліпувата й глуха Пілар,
затиснувши вервицю
у сухих лапках старої миші,
підглядатиме за нами у шпарку,
щоб згодом голосно висповідатись
з наших тілесних гріхів
серед лункої церковної тиші.

Нехай тобі присниться сон...


Гостролист і омела

За вікном —
надвіслянська зима.
Синій вечір,
катедра
стрілиста...
Я свічки золоті
запалю
на вінку з омели
й гостролисту.

Ти ж, відпивши
терпкого вина,
тихо мовиш:
“Залишся
зі мною...”
У сусідів
чиясь коляда
розійдеться
хмільною
луною.

Стиснеш руки,
знайдеш вуста...
Що за дивна пора
безсніжна...
Наче гострий
уламок скла
душу зранить
підступна
ніжність...

Як непросто
кохати тебе...
І любити мене,
норовисту...
Лиш в вінку
поєднала зима
омелу
із кущем
гостролисту...


Таро

Перша карта нам випала з Місяцем.

Ми пили при нім
із срібних келишків
міцну журавлинівку.
У повні своїй
він сад oсипав
цвітом вишневим
білим...
У тебе руки
тремтіли злегка...
Я очей підняти
не сміла.

Друга карта була — Поміркованість.

Ти надто вдавав
байдужого.
Я надто вдавала
статечну.
Все розмови
вчені заводила...
Ти начебто
жартував...
Кепсько
в нас це з тобою
виходило.

Третя карта лягла з Дияволом.

Він уночі бродив
під вікнами
і неспокій сіяв
у наших снах...
Шепотів гаряче так
і пристрасно...
І кімнату мою
підступно прибрав
тюльпанами і
нарцисами.

Колісниця в’їхала четвертою.

Я спробувала
стримати тебе.
Все боялась упасти
й розбитись...
Ти сміявся
над страхом моїм...
Ти шалом хвилинним
прагнув ущерть
напитись...

Потім карта була — Закохані.

Ми спочатку
вгризались
жадібно в плоть
і сплітались зміями
на осонні...
І лежали потім
так довго,
не розійнявши
втомлених тіл,
щасливі і
сонні...

За ними прийшла Жриця.

Непокірна жінка...
І навіть у слабкості її
була сила.
Хоч різала серце
по-живому,
і його, і своє,
та ніколи нікому
не кланялась...
І ні про що
не просила.

Прибув Імператор.

Гордий, як сам Іскандер.
Все думав,
що у нім самім —
світ цілий.
Так впевнено
чекав на уклін.
Не дочекався...
Самолюбство
вогнем пекло і
боліло.

Звідкись узявся Блазень...

А, може, це був Агасфер...
Чи просто злий
і ненажерливий час...
Він дороги
наші заплутав і
розум затьмарив,
так жорстоко глузуючи
з нас...

А потім випала Біла карта.

І осінь вкотре
знов прийшла...
І подалась геть вкотре
білим, як обрус,
полем...
А ми залишились
із зимою на самоті
і своїм недопитим
журавлиновим
болем...

Шепіт Змія, або Перша плітка

“Що цнота твоя,
що свіжість,
наївносте первозданна...
Ніколи не станеш, Єво,
ти першою
для Адама.
До тебе Ліліт пізнавши
у сельві едемській пряній,
тебе нарече: “Дружина”.
Про неї зітхне: “Кохана...”
Клянеться тобі:
“Довічно!
У вірности та любови!”
Та зрадить тебе стократно
у чині, думці та слові.
Туди, де її оселя,
він рветься
єством своїм стрімко...
Забудь про свою
богоданність,
з ребра наспіх
зліплена жінко.
Адам
у нічнім безсонні
вдивляється в зоряну стелю,
в уяві Ліліт допавши...
У теплій твоїй
постелі...”

Слова

Кожне слово твоє
повернулось жорстоким похміллям.
Кожен дотик — вже спогад,
а все ще хвилює й щемить...
Проростаєш у пам’ять —
дурманячим гаспидським зіллям.
Божевіллям тавруєш
бентежно тікаючу мить.

Кожне слово моє
незбагненним упало закляттям.
В твого дзеркала повні
живе полохка моя тінь.
Мов плотвиця сріблиста
тривожить поверхні латаття
на замерзлій межі —
між твоїх та моїх
володінь.

Та непевна гра слів
обернулась пекельним багаттям...
Кожна зустріч — безсонням
і сірим марудним дощем,
де — у спогадах — я
у промоклому легкому платті —
так шукаю тепла
під твоїм розпашілим
плащем.

Про інструменти

Колись на скрипці,
стрункій та юній,
смичком умілим
торкав ти струни.
Вона зітхала
cором’язливо.
Стогнала ніжно
крізь звуків зливу...

А якось згодом,
після вечері,
грудне контральто
віолончелі
в співзвуччі злилось
з твоїм кларнетом..
Яким були ви
палким дуетом!

Тепер ти граєш
на контрабасі —
тобі зостався
він, бідоласі...
Його ти злегка
скубнеш за струни —
а він лиш крекне...
Неначе сплюне.


Танго

Нам співає Ґардель із засвітів.
На паркеті від воску — слизько.
Так далекі від ніжности й захватів,
стоїмо ми з тобою так близько.
— Adelante! Легко і пристрасно!
— Al costado! З любов’ю й надією!
Що ж, назвем
цей реванш за непрожите,
наче фарс, аргентинською мрією.

Прекрасний принце мій,
в-собі-закоханий-Маноло,
граційний жиґоло
з прилизаним волоссям,
ти заблукав навік
серед мілонг,
а я у залі цім
лиш випадкова гостя.

В мою ліву мешт вгризся собакою,
а твої дві я топчу безжалісно.
Ми з тобою сьогодні приречені
на самотність удвох
в душнім залі цім.
Наші душі зав’язли в минулім...
І що буде —
на те ми заслужим...
Ти мене вже ненавидиш майже,
і мені так до тебе байдуже.

Прекрасний принце мій,
в-собі-закоханий-Маноло,
граційний жиґоло
з прилизаним волоссям,
ти заблукав навік
серед мілонг,
а я у залі цім
лиш випадкова гостя.

І зайдеться Ґардель востаннє,
й бандеонів стихне ридання.
Тихо скажеш: — Esto es todo...
Я руки не подам на прощання.
По твоїх бровах припіднятих
прочитаю німе питання...
Милий хлопче!
Це просто померло
неіснуюче наше кохання.

Прекрасний принце мій,
в-собі-закоханий-Маноло...

Dulle Griet*

Вже не осінь. І ще не зима...
Знов, докупи згорнувши лаштунки,
не зазнавши твоїх поцілунків,
мертвим руслом бреду я одна.

Підганя мене пам'ять шалена.
Десь позаду залишивши страх,
на цибатих, незграбних ногах
тягнусь я крізь війну, навіжена.

Згарищ трупних долаючи дим,
забуваю, як ніжністю зранив,
як підступно, пекельно тиранив,
закидаючи плетиво з рим.

Пересохлий мій рот прокляне
все, що марилось перед світанком...
Оповитий весільним серпанком,
кепський шолом вінчає мене.

Меч химерний стискає рука,
волочу в другій скарб я свій грішний...
Лиш тебе, мій солодко-невтішний,
Грета вже не шука. Не шука...

*«Шалена Грета», картина Пітера Бройґеля Старшого, 1562 р.

Босанова

От і осінь, моє серце,
от і осінь...
Зграя листя відпливає
в неба просинь...
Раз душа
твого кохання
вже не просить —
значить, осінь,
моє серце.
Значить, осінь...

Що нам з літа,
мій коханий,
що нам з літа...
Терни в серці
від очей сторонніх
скрито.
І тремтить душа,
дощем байдужим
вмита...
Де ж поділось,
мій коханий,
наше літо...

Босанова,
мій невтішний,
босанова...
Невесела і немодна,
і ненова...
І душа кружля в ній
змокла,
знову й знову...
Босанова,
моє серце...
Босанова...


У сутінках

Бринить дощів
всеочисна печаль.
На лезах свіч —
чи віра,
чи зневіра.
У присмерковім
розхристі душі
маліє день,
як шагренева
шкіра.
Ти — сильний.
Ти нікому не слуга.
Твоєї осени
не надійшла
ще днина...
Чому ж тоді
на моєму плечі
ридає муж,
як скривджена
дитина...


Дана Рудик — поетеса, перекладач.

Народилась у Львові. Одна з трьох співзасновниць порталу «Захід-Схід» та співзасновниця і член ради фундації «Polonia–Ruthenia», що сприяє розвиткові та покращенню польсько-українських відносин.

За освітою — філолог (полоністика), історик, культурознавець (Варшавський університет). Живе й працює у Варшаві.

Її переклади Єжи Фіцовського та критично-публіцистичну статтю про нього заміщено у журналі «Київська Русь» (К.: Книга 5 «Вистояне», 2008) .

Твори опубліковано в журналах «Роман-газета» (2006. — Ч. 4 (20)), «Склянка часу» (2007. — Ч. 44; Ч. 45), «Київська Русь» (2007. — Книга 8 «ProЧуття»; 2008. — Книга 6 «RізNе»; 2008. – Книга 9 «Postімперія»; 2009. – Книга 1- 2 «ПереZавантаження»), «Сучасність» (2009. — Ч. 12), «Четвер» (2009. — Ч. 30 «Готика»), газеті «Час і Події» (Чикаґо, 2008, Ч. 22), «Українській літературній газеті» (Київ, 2010, Ч. 8), вміщені в альманасі «digital Романтизм ver. 2.0» (Київ: 2007) та збіркові «Прімавера» (Канів: «Склянка Часу*ZeitGlas», 2008), «Перед Божими яслами: різдвяні легенди та перекази українських письменників» (Львів: «Свічадо», 2009 (Серія "Різдвяна антологія")).

Передмову й твори надруковано в антології «Аз, два, три... дванадцять – лист у пляшці» (Львів: «Піраміда», 2010). Також вірші заміщено в антології «Червоне і чорне: Сто українських поеток XX століття» (Тернопіль: «Навчальна книга – Богдан», 2011).

Переможець конкурсу «Рукомесло – 2007» у номінаціях «Поезія» та «Переклад».

Викладає історію ув одній з варшавських шкіл. У цій же школі впровадила факультатив під назвою «культурна спадщина», у рамках якого знайомить учнів з історією та культурою Центрально-Східної Європи.

Мати, донька, дружина.

У людях найбільше цінує порядність, самокритичність, почуття гумору й широкий світогляд. Не зносить хамства, глупоти, шовінізму у будь-яких його проявах, позерства, лицемірства, категоричности, неохайності, стереотипів (що декому заміняють мислення) й тієї хвороби, що у народі звуть жабою.

Вважає, що справжня жінка за словом у кишеню не полізе й навіть на катафалку повинна виглядати гарно.

Життєве кредо: не вір, не бійся, не проси. Більш за все любить подорожувати.

*
Нагору