Василь МАРСЮК

ПОЛИН

У степу широка балка —
крутосхил,
мов згубила сива галка
двоє крил.

А між крильми — запах дужий
полину.
— Полетімо, любий друже,
в далину!

Тільки цокіт мотоцикла,
тільки рух…
Ззаду плечі міцно стисла
пара рук.

І не думалось-гадалось,
але ти…
На вустах дівочих парость
гіркоти.

Аж коли упали роси,
стихнув плин.
На губах я чую й досі
той полин.

1970 р.

СТЕПОВИЙ МЕД

Пасіка. Мед із цибулею.
Місяць і свіже сінце…
Нащо про це я думаю?
Нащо пригадую це?

Цокіт нічний мотоцикла.
Соняхів цілий ліс.
Ти мені плечі стисла:
«Ой, ти куди завіз?!»

Пасічник знав свою справу:
нас пригостив – і в курінь…
Ми на соломі ласкавій
неба вивчали глибінь.

Зорі дрімали знайомі,
вулики спали в пітьмі.
Тільки на свіжій соломі
довго сновиділи ми.

Ой, ці медові ночі!
Ой, ці донецькі степи!
Серце забути не хоче
давнє «люби!»

2014 р.

ФОРЕЛЬ

Цілував я жінку у воді,
пестив перса-яблука тверді,

не пускав, жартуючи, руки:
«Не стидайся чистої ріки!»

Плюскотіла синя акварель,
вислизала жінка, як форель,

розсипала з пліч дзвінку луску,
доганяв по білому піску,

по слідах, де чувся трепет ніг —
тільки гай втікачці допоміг,

бо хапав я віти замість кіс,
не жіночий стан ловив — беріз,

біг на спів, а то — пташина трель…
Вперше я зустрів таку форель!

1975 р.

БАРКАРОЛА

Ти любила бистру воду,
я ж — твою гарячу вроду.
Понесла нас течія.
Не питав я: «Ти чия?»

У такому сонцесяйві
батько й мати зовсім зайві,
зайві подруги, брати,
коли є Дніпро і ти,

коли тіло лебедине
у воді прозорій лине…
Мов колиска — течія.
Не питав я: «Ти чия?»

* * *

Так давно це, давно відбулося,
що живий лиш єдиний спомин:
золотіло твоє волосся,
наче спалах сухої соломи.

Я наповнював ним долоні,
мружив очі від теплого блиску.
Билось гаряче і близько
голубе джерело на скроні.

І дзвенів, наче кров гаряча,
в небі жайвір – єдиний свідок.
О, безтямна любов юнача –
золотого безумства злиток!

Так давно це, давно відбулося,
що живе лиш єдиний спомин:
я розсипав твоє волосся
в тихий шерех сухої соломи.

1975 р. ©

ФЕЯ

Теплом смаглявки віє від ріллі.
Горілиць в борозну — і все забути!
Із темряви упали журавлі
на білі ожереди, мов на груди.

І ніч — не ніч напроти чорних скиб,
і смерть — не смерть у степу на долоні.
Це світ горить вгорі, як смолоскип,
чи сам гориш у зорянім полоні?

Погойдують коліна борозни
єство твоє, мов човна в океані.
А зорі тчуть-снують золототкані
сни…

А може, ви й цього зазнали меду,
планети відчуваючи тепло:
блакитнокоса жінка з Андромеди
схиляється над вами, як стебло?

І як тепер свій погляд приземлити
від феї неземної до ріллі?
А фосфорична жінка сипле квіти,
схиляючись над вами до землі…

1970 р.

ПРОЩАЛЬНЕ ВОГНИЩЕ

Ти просиш в багаття підкласти,
щоб грів нас до ранку вогонь,
ти хочеш в обійми упасти,
а шепчеш мені: «Охолонь!»

І знову палає багаття,
і сяє твій радісний лик,
і в небі зірки, мов латаття,
зрізає вгорі молодик.

Ти маєш маленькі секрети,
їх досить, щоб звести з ума.
Ніколи не був я аскетом,
і стати ним думки нема.

Та марно збагнути я хочу
бажання глухе і сліпе,
навіщо тебе я морочу,
навіщо морочу себе.

Розлуку ми чуєм обоє,
спаливши усе дороге,
і зустріч остання з тобою
згорить, як гілляччя сухе.

Лиш згадці повік не пропасти,
як грів нас до ранку вогонь,
ти прагла в обійми упасти,
шептала однак: «Охолонь!»

1985 р. ©

* * *

Покохав тебе. Тільки насправді я
проклинаю той час, коли стрів:
я для тебе — немов для Гренландії
теплорукий приблуда Гольфстрім.

Будуть ласки мої невеселі,
бо нам доля дає лиш одне:
або я розтоплю твої скелі,
або ти охолодиш мене.

1980 р. ©

МЕТАМОРФОЗА

Заповзла у мій дім тонкостанна змія,
задивився, закляк у захопленні я.

Попросила вона обігріти її —
хто відмовити б міг чарівниці-змії?

В неї ніжні вуста, лиш холодні, як сталь —
цілувала мене синьогуба печаль.

Скільки літ змарнував я в обіймах змії!
Час минув, я прозрів — я убив би її!

Та вона відповзла, знявши шкіру свою…
Бачу: жінка лежить, затуливши змію.

1981 р. ©

ЖІНОЧИЙ НАСПІВ

Не затримуй мене, не затримуй
ув обіймах, солодших за мед!
Не затримуй, бо муж нелюбимий
знов скрипітиме, наче паркет.

Не засуджуй мене, не засуджуй,
що слабка я до втіх молодих.
Поглядаючи в очі мужу,
я тебе виглядатиму в них…

Прощавай, любий мій, прощавай же!
Ти сумуєш? З яких же це див?!
Я тікаю щаслива, мій княже,
я тікаю нещасна, мій враже,
рознещасна, бо ти не спинив.

1983 р.

ПОЕТИЧНА ВЕЧІРКА

Поетеси з чистими очима
прибувають в Ялту відпочить
з рюкзаком простеньким за плечима,
з гаманцем, де торохтять ключі.

Бідні українські поетеси,
я повів би вас у ресторан,
та забув тепер його адресу,
бо і сам я – не багатий пан.

Тож посидьмо в мене на балконі,
знайдемо «Мускат» такий як слід,
море буде в нас як на долоні –
і до нас причалить теплохід.

Перетнем із вами Чорне море,
далі – Середземне, океан…
Хай в безоднях втоне наше горе!
Тільки Бог – над нами капітан.

Ми із вами – молоді матроси,
просто юнги. Вік – нам не біда.
Є у нас, роздягнених і босих
дві стихії – небо і вода.

І в серцях є невимовне слово
і земні причали без адрес…
Ялта. Вечір. За вином розмови
і лукаві очі поетес.

12. 09. 2011 р.

БЕЗТУРБОТНІСТЬ
Жартівливе

В Криму у юні дні
в письменницькій оселі
купались ми в вині,
валялись у постелі.

Курортний цей режим,
як вільний дух кохання,
давав нам вибух рим
і щирі сповідання.

Що у крові митця
нуртує геніально,
те з погляду ченця,
звичайно, аморальне.

Та я і сам тепер
на юнь дивлюсь скептично,
хоч жити без химер
мені не поетично.

Тепер які деньки?
То ліки, то дієта.
Але режим такий
шкідливий для поета.

Тому, як в юні дні,
шукаю в цій оселі
то істину в вині,
то істину в постелі.

18.09. 2011 р.

***

Не кляну я свою судьбу,
що життя обділило славою.
Я у дружбі щасливий був,
ось і з Вами у морі плаваю.

Людно в морі – а ми як удвох,
бачу Вас я, немов крізь лінзу.
Опустив поміж нами Бог
тільки сонячну завісу.

Юність, правда, моя відпливла,
наче яхта, кудись в позачасся,
і себе я забув, і діла,
наче знов, як юнак, закохався.

Чом це наче? Вже так воно є,
бо немає де правду подіти,
бо в уяву, в безсоння моє
запливли Ви, немов Афродіта.

Літо, море, над морем готель,
і години надій та молитви…
О Богине! О жінко-форель!
О довічне бажання ловитви!

2013 р.

ПОЛУДНЕВЕ

Теплом переповнене літо
в саду розливає дурман.
І свіжого меду налито
сьогодні повнісінький жбан.

В густому солодкому клеї
заснула бджола у меду.
О, як же я схожий на неї
у більшому жбані – в саду!

Тону в запашному дурмані
півоній і тихих речей,
тону в білорукім капкані
і в погляді карих очей.

Не жду я солодкої смерті,
не думаю і про гірку…
А жінка, як ластівка в леті,
привільно вже спить в гамаку.

І жаль мені райдужну бджілку,
якій не проснутись в меду.
Із карими вишнями гілку
до себе схиляю в саду.

2010 р.

МЕДОВИЙ СПАС

Під обривом край моря маслина
відкидає сріблисту тінь.
Тихе море – пустеля синя,
і над нею – небесна пустинь.

Тільки чайка крилом забіліє,
і росте, наче гриб, корабель,
і маслина при березі мліє
серед жовтих ракушечних скель.

Це притулок мій тут біля моря,
бо під сонцем сидіти вже зась.
І маслинові ягоди-зорі
нагадали, що нині Спас.

Жінка також про це нагадала
двома яблуками грудей.
Нас із нею маслина сховала
і від сонця, і від людей.

І не треба тут бути поетом,
щоб у тіні почути крізь сон,
як Ярило серпневим медом
поливає маслиновий зонт,

поливає небесним нектаром
і обрив, і морську голубінь,
злегка й нас – зачаровану пару,
що сховалась в медову тінь.

19.08. 2014 р.

***

Вечір. Діброва. Багаття.
Жінка. Альтанка. Вино.
Рук твоїх сонне латаття.
Всесвіту зоряне дно.

Ось вона щастя містерія!
Ось найсолодша з утіх:
сліпить людська матерія
білістю рук і ніг.

Сяє душа кароока
глибше за Божі світи,
блиском щасливого ока
вічність замінюєш ти.

Знав я щасливі миті,
їм тільки смерть – межа.
Плине у плинному світі
здвоєна наша душа.

Сплетених рук латаття.
Всесвіту зоряне дно.
Вечір. Діброва. Багаття.
Жінка. Альтанка. Вино.

1993 р.

ЗИМОВИЙ РОМАНС
Т. Я.

Над Києвом сніги – як фейєрверки,
куди не глянь – пустеля снігова.
А за вікном вечірні сині смерки
мені про Вас навіюють слова.

Я ті слова шептати тихо мушу,
бо сповідаюсь взимку, не в маю,
і подумки цілую Вашу душу
за те, що ви втішаєте мою.

Співав не раз я про тілесне щастя,
коли в обіймах стогне п'яна плоть,
та рідні душі сходяться не часто,
і часом пізно зводить їх Господь.

Чи не тому в засніженому світі
мені почулось жалібне «курли»?
Я іншим вже віддав найкращі миті,
і Ви свої вже весни роздали.

Життя жорстоке і святих не любить,
усі святі прописані в церквах.
Я бачу, як сміються Ваші губи:
«А Ви – старий закоханий дивак!»

Нехай і так! Та в цю зимову стужу
про Вас, далеку, мріється мені
і про купальські ночі чарівні –
і вдячно я цілую Вашу душу.

27.12.2010 р.