Класика Проза Усяка всячина Прислів'я, приказки Перевiр себе! Хихітня Відгуки

Любовно-eротична лірика



Hosting Ukraine


*

Володимир ЛУЧУК

Володимир ЛУЧУК


Я РОЗБУДИВ ВЕСНУ

В любові
я не шукаю дна —
без повороту пірну.
Не мене
розбудила весна —
я розбудив
весну.

Бруньки
за моїм велінням
тихо колишуть синь.
І, падаючи
на коліна,
співають пташки пісень.

Навколо
мружиться небо
щирістю і теплом.
Квітню! Це я до тебе
летів напролом...

В любові
я не шукаю дна —
без повороту пірну.
Не мене
розбудила весна —
я розбудив
весну.

 

***

Травень очі голубі
розгубив у травах.
Я — диви — приніс тобі
квіти ці ласкаві.
І сказав несміло: — На! —
їх роса обмила…
На плече моє весна
голову схилила.

 

НІЖНІСТЬ

Вечір. Шепіт. Очі — блавати…
Про це
співати не хочу...
Я навчивсь
на устах читати
ніжність одвічну —
жіночу.

Наповнений щастям по вінця,
я
гордо на сонце гляну,
крикну:
— Люди! Дивіться:
я — п’яний!

Ви
приклад беріте з мене,
щоб любов розпирала груди!..
Будь же, слово моє,
знаменом,
що до радості будить!

Геть з душ
міщанства плями,
розрахунку
бридкі сліди…
Закохуйтесь — до нестями,
закохуйтесь — назавжди!..

За незрадну любов
величезну
нагороди єдиної
хочу:
пити серцем, поки не щезну,
ніжність одвічну —
жіночу!

 

***

Ти кажеш: не цілуй у брамі,
побачать — поговір піде…
А як приборкати руками
у грудях серце молоде?

Нехай осуджують, як хочуть,
а я від тебе не піду.
Я цілував би вірні очі
в усіх живущих на виду.

Бо я — чи щось у кого краду?
Бо я — чи зло кому роблю?
І губи — грона винограду —
губами спраглими ловлю.

 

РЕВНОЩІ

Із гілок вітер листя звіює
і кладе на твої сліди.
Ми йдемо навмання, замріяно,
і не знаємо — вийдем куди.

Й відлітають із серця ревнощі,
мов у небо прудкі голуби.
Так довірливо, так, напевно, ще
жоден в світі не полюбив!

А розійдемось — повертається
в душу сумнів — шкребе й шкребе:
що, як з іншим зустрічаєшся,
що, як інший цілує тебе?

О, тоді я хотів би люто
громом впасти в недобрий час,
наче дерево — розчахнути,
роз’єднати навіки вас!

Щоб клялася ти потім слізно
і чіплялась за мій рукав.
Щоб казав я: — Даремно! Пізно! —
А насправді — далі кохав.

 

ВІРНІСТЬ

Сонце в усмішці.
Сонце слуха
мого серця пісні.
Сонце в мене закохалось по вуха,
а от ти,
хоч би трішки, —
ні.

Бо у тебе не серце — камінь,
бо у тебе на серці лід.
Ти
ні поглядом, ні руками
не зогріла мене…
А слід!

Я ж любов,
як незмірну скелю
на плечах
по землі несу.
Килим віршів
під ноги розстелюю,
прославляю твою красу.

Мабуть, губи — з берези соки,
мабуть, губи — настій з полину.
І клену себе часто:
— Доки?
Доки буду кохати одну?!

Є дівчата,
як зорі моргаючі,
що дарують любов і сміх.
В їхні душі,
стежок не шукаючи,
жартома
я заходити міг.

Чом же я
прив’язав свої мрії
до зміїних, невдячних кіс?..
...Ген по вулиці
вітер віє,
ніжні кроки
розносить скрізь...

Кроки, кроки...
Удаль щезають...
Одинокий і злий, як звір,
тьму разів —
— Чи люблю? — питаю,
і кричу в порожнечу:
— Не вір!

Я хотів би
тернову колючку
з мрій і віршів
рвонути враз.
Та любов —
не окурок горючий,
що причавиш — і жар погас.

Почуттів мого серця —
вірю —
жодні зими і дні не зітруть.
Я
в багно затопчу зневіру —
найотруйнішу
із отрут.

 

ЧЕКАННЯ

Лечу шалений.
Стою шалений.
Я жду на тебе.
І заломилися руки клена
в мовчазнім небі.

Я жду…
Даремно.
Гукну: — Немає! —
Лягають листям надій рої
і наче в серці моїм конають
живі пісенні солов’ї.

Не прийдеш — знаю.
І — не благаю.
(— О руки клена, впадіте вниз!)
Десь там на грані,
на небокраю,
я перестріну юрбу беріз.

Тебе ж — я знаю —
не розкохаю,
хоч ти не вийшла…
надій рої…
І серця співи не покидають,
як саду ранні солов’ї.

 

ЗУСТРІЧ

Раптом, нині, ненадійно,
при народі, нашвидку,
упадеш в мої обійми,
наче сонце у ріку.

Бо дороги крутосхилі,
що глибоким снігом йшли,
відраховуючи милі,
нас до зустрічі вели.

І тому, що ти кохаєш
і рожево час біжить, —
розіллю по небокраї
із очей своїх блакить.

І тому, що зараз в мене
дивна казка наяву, —
розіллю чуття зелене
на дерева, на траву.

І лише для нас, а може,
для усіх людей, що є,
пісня лагідно й тривожно
в двох серцях крильми заб’є.

 

СТАЛА ВІРНІСТЬ МОЯ

Над хаосом
зневіри і сумніву —
стала вірність моя,
як тополя у піднебессі...
Я у серці
тебе несу,
наче вітер хмару по плесі.

Тільки в небі хмари стикаються,
блискавицями плесо ріжуть...
Хай зневірююсь,
хай сумніваюсь,
а тополею
в хмари вріжусь!

 

ВИМІР
О. С.

Не дивися на сонце —
не муч.
Сонце
візьме тебе обіруч,
візьме кинути ген за обрій —
стане ближче до тебе комусь.
До твоєї вірності довгої
губами не дотягнусь.

Не горнися до вітру —
ти тоді
не моя.
Не зумію прикинутись хитро.
Ревную шалено я!
А ревную — значить, не вірю,
значить, сумніви в серці є.
Я любов свою тим вимірюю,
що навіки в тобі — моє!

 

ПЕРВОЦВІТ

Пуп’янок любові зав’язався
у душі — коли, я сам не знаю,
бо навколо плакали й сміялись,
бо навколо люди не вгавали.

І тому, що зеленіли трави,
і тому, що соловейко марив, —
пуп’янок все дужче розвивався
й розпустив брунасті пелюстки!

І розвився (то тебе зустрів я!),
і не помічаємо нічого:
чи сміються, чи ридають люди,
гудять сонце або хвалять — ніч...

І не вірю, що покосять трави,
що на гіллі соловейко змовкне.
Що настане—й первоцвіт кохання
по шляху розгубить пелюстки.

А якби... — хіба мені боятись?
А якби... — хіба мені жаліти?
Той нехай боїться і жаліє,
в кого серце в’яне, не розцвівши!

 

***

Я назавжди тому охмелів,
що я пив-випивав до дна
сині келихи вечорів
молодого вина.

Розбродилось вино молоде,
і шумить, і шумить голова,
кажуть люди: закохано йде,
а в закоханих власні права.

Можна в хуґу троянди нести,
пригощати з руки голубів.
Виправдання для п’яного — ти
й сині келихи вечорів.

 

ЯКБИ

Якби серцю та наказати:
не люби, не ходи, не журись.
Що ні крок— усміхайся дівчатам,
мов колись...

Наказати!..
Але не зумію:
наяву і в тривожнім сні
пелюстками мене овіюєш
і піснями бриниш в мені.

Чи у кронах вітер заб’ється,
чи дощами небо пливе —
серце мучиться і — здається:
хтось зове...

Хтось — не хтось, тільки ти...
Невже це, —
простягаючи руки здаля, —
вабиш, тішиш, надієш серце,
ніби іграшка—немовля?!

Бо куди б я не йшов поважно
і куди б спішачи не біг, —
до єдиної
стежка кожна —
лиш на твій,
лиш на твій поріг...

Якби ж серцю
і міг наказати,
наказав би: живи, як є,
поки будеш
незрадно кохати,
поки полум’я в груди б’є!

 

СКРИПКА

Я іду —
іде поперед мене
дівчина смаглява, як сосна.
І у мене
чудом виростають
музикальні пальці
на руках.
Доторкаюсь пальцями до скрипки
з ніжної смаглявої сосни.
Серце —
то зривається,
то нишкне
на тоненькім голосочкові струни.
Я боюся,
що до скрипки
доторкнуться
дві цинічні,
загребущі дві руки!
Струни так, як нерви, —
струни рвуться,
і рубають сосни —
на тріски.

ЗНАЮ

Знаю:
слів не знайду таких,
щоб акордно чуття заграли...
У темі кохання
віки
без мене
безліч рим
настругали.
Їх — слів про любов —
водопади бурхливі,
що камінь дощенту рвуть.
А де вони,
ті щасливі,
що з любов’ю живуть
і з любов’ю мруть?
Не бачу їх...
не бачу...
Ось кривиться в усмішці рот:
“Вона десь з дитиною плаче”, —
й розказує анекдот...
Кохана,
якщо випадково
повіриш віночкам облесливих слів
і станеш радіти, що ніжним словом
тебе донжуан зігрів, —
то зраджуй мене!
У вірші своїм
навіть не ойкну, не крикну,
як губи солодкі твої
до щік —
не моїх —
прилипнуть.
Я біль затаю в собі
і сторч головою
в розпуку
не кинусь —
для мене:
зірчаста небес глибінь,
пісні солов’я без упину.
Я іншу візьму на руки,
нестиму полями,
забрьоханий.

 

БАЛАДА ПРО АФРОДІТУ

1
Годину стою на березі
без радості
і без горя.
На пляжі грається дівчина,
ловлячи гриву моря.

Хотів підійти — не наваживсь,
гукнув — а слова згубились.
І час
непомітно
виливсь...

Вертаюсь назад на палубу
під сто
одчайдушних вітрів.
Нащо запливла тривога
в затоку чуттів?!

2
Море мускулами грає,
що на сонці загоріли.
В ритмі моря дивна гра є,
повна бунту,
повна сили.
...Я хотів би морем стати,
гнути хвилі без упину
і на берег викидати
голубих фантазій піну!
Щоб ота засмагла юнка,
з розмаху на хвилі впавши,
поклялась мені:
— Люблю на... —
не на вечір,
а — назавше!..

3
Розляглася зелена піна —
виринає наверх чоло.
Ти виходиш із дна по коліна,
випромінюючи тепло.
Йдеш на мене —
для щастя чи згуби? —
хоч із піни, але густа...
Неземного цілунку губи
прагнуть так, як земні уста.
Щоб тобою платан дивувався
і захоплено берег нишк, —
ти вмовляєш мене: —Твоя вся!.. —
Я не вірю тобі: — Коли ж?!
“Як розплавиться камінь хотінням!
Як повіриш в таку, як є!”
Під жіночим твоїм промінням
дозріває
серце
моє.

 

***

Не жебрак я, просить не буду
ані крапельки, ані-ані,
понесу між чужих між люди
перестояну чашу кохання,
хай із серця вирветься пісня
і не зможуть жити без неї.
Я не хочу любов на після
одкладати з примхи твоєї,
хочу мати тебе для болю,
хочу мати тебе для щастя,
хочу бути тільки з тобою,
хочу, хочу, але чи вдасться?
Почекати, говориш, трохи?
Але як вгамувати душу?
Я не вмію чекати, поки...
І чекати себе не змушу.
Понесу між чужих між люди
перестояну чашу кохання,
не жебрак я, просить не буду
ані крапельки, ані-ані.

 

***

Наливаюся соком кохання,
стугоню, як весняний клен.
Небо креслить зоря остання,
сміючись, покидаєш мене...

І не знати — радість чи тугу
понесу по стежках дібров...
Може, нині я втратив друга.
Може, нині я друга знайшов.

 

ГОЛУБ

В своїх грудях носив я холодного айсберга,
заблукавши в морі, яке ти голубила...
Айсберг полум’ям крові розцвів, як айстра,
й перекинувся в голуба.

Не дивуйся тепер, чому я не сплю,
і опівніч до тебе прийшов, моя ноче:
я крізь тіло твоє наслухати люблю,
як той голуб у грудях вуркоче.

 

ПРЕКРАСНА МИТЬ

В чистій річці купалося моє сонце.
Білі лебеді гралися бризками плеса.
По гарячім піску воно бігло за сосни
і сміялось до мене, витираючи перса.

Ми відходили далі від цікавого погляду
і ховались обоє під тінню в гаю.
Повен зваби, і ніжності, й потаємного подиху,
запливав тихо човник в долоню мою.

Трави свіжістю пахли в літеплі літа,
і сходила мрія під віями вечора.
...А клятьба навіки, що устами розквітла, —
(ми збагнули пізніше) — була недоречна.

 

***

Я буду злим, як грім весною,
і ніжним, як твоя рука...
Докажеш ти тоді собою,
хто ти така!

Я ждав тебе такою вічність,
я за такою світ пройшов.
Нехай там стрічні-перестрічні
не вірять
у таку любов.

 

***

...Я ще такий, як день вночі.
Я ще такий, як ніч у зорях...
А ти все плачеш ідучи,
і потопаєш в поговорах.

А ти смієшся не тоді,
коли в моєму серці лунко.
І недоречний у біді
твій одчайдушний поцілунок.

 

ЦВІРКУН ЗА ПАЗУХОЮ

“Мені вліз цвіркун за пазуху.
Вийми!” —

Ти лягла горілиць у зеленій зливі.
Твої очі — як трави зелені.
Очі зелені — зрадливі, —
це тільки повір’я темні.
Ті повір’я плечима твоїми топчу
і вірність з безодень зелених п’ю…
…цвіркун лоскоче…
мовчу,
не клянуся тобі, що люблю.

— Я тебе не люблю,
як не любить вічності мить,
як не любить брехати брехун,
коли спить.

 

НОКТЮРН

Бігла по небу хмара —
втопитися в океані,
і зачепилась за місячний ріг.

Місяць зайшов за хмару,
а океан обмілів...

Ти бігла в мої обійми.

 

БІЛЬМО

Любов на серці — що більмо на оці,
покіль його чекання не роз’їсть...
Стою по очі
у бруднім потоці.
Стою, заслуханий
у баламутну вість.
То вість про ту, що вся — мінливість,
неначе хіть,
немов припливи і відпливи,
як вітер над журбою верховіть.
Було — й нема минулого із ризиком.
Я сам.
А десь —
вона дитя кладе в колиску,
народжене не почуттям, а зиском.
Це ж так...
це ж так:
ще в світі продається
тремтіння рук;
і мрії — під замком.
А я з більмом...
І тільки фенікс-птиця
в моїм вогні ворушиться крилом.
Я чую:
зло з добром сп’ялись у герці:
одно не падає,
і друге — ще стоїть.
...Нема більма!
а є любов на серці,
якої
і зневіра
не роз’їсть!

 

***

Я вірю лиш в таку любов,
що пророста у вічність.
Одна до неї рима — кров,
як вічність і величність.
Тут не шаблон, а споконвік
незрушна строгість гена,
як єдність — жінка й чоловік,
артерія і вена,
тепло і холод, день і ніч,
планет протистояння,
як перший крок тобі навстріч
в останню мить чекання,
як рух і спокій, круговерть
і спуск найвищих сходжень.
Любов перемагає смерть
в передчутті народжень.

 

***

Я затаю твоє ім’я
в собі, моє кохання.
Воно — мов сонце, що сія,
одвічне здивування,
округле, наче буква О,
овал плечей та бедер,
як перса, що мені давно
затьмили серце серед
усіх на всій землі жінок,
кохана, о коханна!
Воно у сполохах зірок
звучить, немов осанна.

 

ТИ І Я

Тебе крадуть у мене друзі,
крадуть книги і квіти...
Все ж
ти до мене —
в збентеженій тузі —
перешерхлі уста несеш.
В них — навиверт серце одкрите, —
хто покине їх? Хто мине?!
Навіть друзі, книги і квіти
не вкрадуть
у тебе мене.

 

***

Ми шлях пройшли з тобою
— від амеби:
клітинки дві,
в яких відбився світ;
і не жахайсь глобальної проблеми:
— а де ми стрінемось
че-
рез
сто тисяч літ?
…лиш усміхнися
загадково-ніжно —
і сторопіє
всюдисущий Бог
перед любов’ю,
де не тільки ліжко,
а все в житті
було — одне на двох.

 

***

Твоїх кіс золота імла
простелилась у спогади ранні:
ти до мене всю ніч ішла —
і нарешті прийшла на світанні,
і на груди мої тоді,
наче сонце, поклала голову.
Гладжу коси твої золоті
і гублю свою молодість змолоду,
ще хвилину побудь… побудь, —
і хай вітер імлу розвіє…
Я в розлуці навчився, мабуть,
твоє тіло відчути, мріє!

 

НЕ ТІЛЬКИ ПРО СНІГ
Т. Л.

Сніг люблю… падає сніг (es schneit!) — сніжинки
спиваю з твоїх повік. Співав у тілі моїм не-
повторний той перший твій доторк повік твоїх. Вітре,
повій та розвій мій перший, мій той недо-
торканий спогад — яка ти?— я хочу тебе побачити
у білій пуховій хустині, ворсистій такій, як ті вії
твої у сніжинках, які я спиваю — співаю — з повік твоїх.
О! повік не забуду такої тебе, якою була ти тоді —
в демісезонному плащику — серед хвищі! приїхала в сaмі
Карпати (при чому тут сніг, і мороз, і...
раз — молодість!) — дай!
поцілую при всіх! не соромсь. Цілувати
при людях не соромно — лиш не напоказ. Тому я
люблю, коли сніг
падає, па-
да-є...
па... — бо студенткою —
в білій хустині і в білому – – –
залишилась ти до сьогодні!..

О ні! Не подумай, що літо минуло і осені
я не помітив, а зразу — про сніг... Не було ще
ні літа, ні осені в нас... То напровесні
так невблаганно, навально, напористо пада – – – є
сніг...
Ни-ні
щось неймовірне в природі... Зрушені
важелі глузду і почувань... Кохана!
Зрозумій, що писати вірші —
як з осені повертатись до літа,
взимку — весну начувати. А завжди —
жити отим... як ти сказала? — То —
наша тайна... Невже ми
зникнем без-слід-но? — спиваю
сніжинки з повік твоїх. І —
співаю!

 

Володимир Лучук
Народився 27 серпня 1934 року в с. Матче Грубешівського повіту Люблінського воєводства (тепер Польща). 1945 року вимушено переселився з сім’єю на Волинь, де в м. Рожище навчався у середній школі. Закінчив Львівський університет ім. І. Франка (1958). 1957–1958 працював у львівській молодіжній газеті “Ленінська молодь” (тепер “Молода Галичина”), 1958–1963 обіймав посаду старшого редактора поезії в редакції журналу “Жовтень” (тепер “Дзвін”), 1963–1965 навчався в аспірантурі при кафедрі слов’янської філології Львівського університету, 1969–1975 був завідувачем відділу рукописів Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника, 1981–1984 був завідувачем редакції підручників для шкіл із польською мовою викладання (львівської філії видавництва “Радянська школа”), останній рік свого життя працював науковим співробітником у новоствореному Львівському відділенні Інституту літератури ім. Т. Шевченка. Член Спілки письменників України з 1960. Володимир Лучук є предтечею та яскравим представником “шістдесятництва” в українській поезії. Автор поетичних збірок “Довір’я” (1959), “Осоння” (1962), “Полум’я мене овіює” (1963), “Маєво” (1964), “Обрій на крилах” (1965), “Вагомість” (1967), “Поезії” (1968), “Братні луни” (1974), “Довір’я (вибране)” (1979), “Дивовид” (1979), “Навстріч” (1984), “Колобіг” (1986), книги перекладів “Друзі” (1987). Автор книжок віршів і казок для дітей “Уставати рано треба” (1962; поширене видання 1971), “Я малюю голуба” (1967), “Сіла хмара на коня” (1968), “Хитрий лис фарбує ліс” (1970), “Зелене Око” (1974), “Чарівний глобус” (1977), “Жива вода” (1980), “Казкова орбіта” (1981), “Маленькі друзі” (1984), “Дарунки для мами” (1985), “Загадковий зореліт” (1988), “Найрідніші слова” (1989), “Приховані подарунки” (2008). Лауреат премії ім. Лесі Українки (1995, посмертно). Перекладав з усіх слов’янських мов; окремими виданнями вийшли антології серболужицької літератури для дітей “Ластівка з Лужиці” (1969) та “Пташине весілля” (1989; премія Товариства лужицьких сербів “Домовіна” 1990), збірки дитячих віршів Франтішка Грубіна “Про що співає деревце” (1975, з чеської) та Василя Зуйонка “Покотився клубок” (1978, з білоруської). Упорядник антологій “Космічний акорд” (1981), “У вінок Каменяреві” (1984), “Оріон золотий” (1986), “Молода Муза” (1989), “Найдорожчий скарб” (1990), “Дзвінок з минулого” (1991). Поезії Лучука надруковано в перекладі понад двадцятьма мовами народів світу. Помер 24 вересня 1992 року в дорозі зі Львова до Києва. Похований у Львові.

*
Нагору