Класика Проза Усяка всячина Прислів'я, приказки Перевiр себе! Хихітня Відгуки

Любовно-eротична лірика



Hosting Ukraine


*

Юлія Гупалюк

Юлія Гупалюк

***
де знайти
чорнила для
каліграфічного
пропису почуттів?
щоб чисто
і без помилок,
як зошит
початкових класів:
абзац,
інтервал,
курсив...

так хочеться
рівности,
різности
стилю...
і щоб без
сухих стандартів
оформлення.
кохати
підкресленням,
відступом,
окликом
мереживо
чорних літер
на тілі думок.

кохати!
кохати!
і пити
доленосної
каліграфії
кириличне
вино ...

***
руки обіймають
безмежність води.
холод лоскоче
шкіру,
намацує кістки.
я пливу!
я одна серед моря.
тихо..
календарне літо
для нутрощів —
не важливе.
вони хочуть
перезавантажитися
після штормів,
що розкидували
щосили
до усіх берегів...
вони хочуть
морозної свіжости,
шаленого тиску
і німоти
після мого запливу...
замість рушника —
пісок.
утоплюся у
жовтій брудній
втомі
ніг,
що колись ним
ходили.
я віддамся йому
повністю.
подарую відбитки
серця і губ..
заховаюся
і замовкну…
біль
промию піском.
засну.

***
волосся накрило димом,
а губи на червоному фоні
віддають присмак заліза
при поцілунку з тобою.
схрестила гілки на небі,
створила собі храм .
і купола навіть не треба,
хреста мені досить,
я сам!сть і сонн!сть
ловлю за руки,
весною в'яжу їх
сонцем — рушник
жовтогарячим тканий.
сто років тому
десь у селі
край вікна
дівчина
його зі сльозами
чи посмішкою
майструвала.
сорочка була її
чиста, як зорі,
що цнотою
сліплять вночі.
у горі й недолі
кохання жило
на її печі.
коса, що
сягала
бАжаних вигинів ,
співала сумні пісні...

у зраді хрести
бетонні
лягають на тіло
і сплять.
де знайти сорочку
і зорі?...
співати косам
моїм
крізь дим болю
вже час.

***
мереживну зброю складу у шафу.
і буду беззахисна, як лікарняні стіни,
ковтати проміння подертої лампи,
душити давню провину.
і пальці по вінця повні напруги,
ведуть горизонтами мого тіла.
бліда жива карта,
розбавлена сузір'ям
із родинок,
що завжди фіксують
твої погляди
і дихають дотика-ми...
ми вже минули,
настали дощі..
у мозкової флешки забракло
пам'яти,
система дала збій.
тебе я тепер не знаю,
тепер ти мені чужий...
а вулиця збуджено дивиться:
іду під опікою чорної сукні.
мереживна зброя знов при мені.
тепер захищатимусь не від тебе —
я нової хочу війни.

***
помадні відбитки
пальців,
солодкі сплески
губ...
занадто
довгі дистанції..
ковтаю
бажання
мук!..
квітнева
зелень
вібрує,
цілує розжарену
спину.
АЛЕ
не люблю!
це випадок,
слабкість,
безсильність!...
туманні вечірні
спалахи,
десь чую
церковні дзвони...
у мене служба
не та.
рабиня земного
тіла,
спокуси
і споминів
про того,
хто був
моїм...
а зараз
у лоні
секунди —
не разом
ми,
а одні...
дзвонять
церковні дзвони,
а я задихаюсь
від гріху
свого
глибини.

***
обіймаю плацкартне ліжко,
як нікого у цьому житті.
невідомість за мною тягнеться
і стрічками прозорими виплітає сни.
ліхтарі радикально яскраві
серед ночі стрибають на білу шкіру.
я рахую до ста- стабіль-но..?
біль не зраджує — він зі мною.
найвірніший і чесний друг.
не чекає — йде напряму —
через серце,
а потім зелені вени,
що цвітуть весною в мені,
він доходить до мозку..
тембр внутрішнього голосу
плавно й солодко котиться вниз.
він по сходах пливе,
а молодість — утікає разом із ним.
стіл — це дах,
він тримає мою свідомість,
не пускає за межі свої.
я боюся до нього торкатися,
щоб не розлютити...
зверху — небо — червоним вкрите,
а на ньому чужа доля…
я у ковдру наче зашита,
але здається, що зовсім гола.
голова розсипала думку,
я до купи її не зберу..
обіймаю плацкартне ліжко,
щоб не вмерти на рейках
від твоєї любові-потягу.

***
у порожнечі є свій ліміт.
і свої реквізити оплати.
закодовані лабіринти
стрибають у сірість буднів,
затуляють прості маршрути,
вчиняють дебати
серед мого неспокійного сну.
вони розтинають його
навіть не скальпелем, —
словом, що лунає
n-у кількість повторень.
н-е-л-ю-б-о-в!
н-е-т-в-о-є!..
я крізь димку
сердечного ритму
проклинаю усе живе,
що нишпорить у підкірці.
а на ранок невиспаний
затулю подряпані штори.
щось червоне у чашку
пливе.. ароматне,
міцне, не нОве..
дощ розбавить
гірку отруту,
можна пити і навіть їсти.
загубилися реквізити,
а на картці моїй — нулі.
неоплачена порожнеча
помститься
чужим дотиком
на твоєму плечі.

***
тримай свою тінь,
стисни її долоню,
заходячи за ріг,
не відпускай холодну
руку присутнусті,
контекстуальності часу,
людності
міста, яке поглинула
пляшка сказу.
відкоркувати її
бракує сили.
сп'янілі,
близькі
мешканці
скляної квартири
дихаємо
самі собою.
повітря для нас —
синонім болю.
висмикую голос
за нитки,
вплітаю у коси
твоїх думок...
самотня
пляшка застигла,
самотня я —
її кор-ОК...

Юлія Гупалюк


Юлія Гупалюк
Народилася у невеличкому містечку Антрациті на Луганщині. Зі шкільних років цікавилася літературою і поезією, писала перші невправні вірші. Зараз навчається в Київському національному університеті ім.Т. Шевченка, де опановує спеціальність українського філолога. Нові знайомства, поетичні вечори і атмосфера мистецтва, яка літає Києвом, надихає на нові звершення і тексти…

*
Нагору