Світлана КОЧЕРГА
* * *
Над рядками – райдуга,
між рядками – древо.
Розгорни лиш прядиво –
яблуко від Єви.
На долівці аркуша,
мов би на долоні –
лоскотами пращура
невтоленне лоно.
Як не доторкнутися
вогкими вустами,
хрускотом прокрустовим
не вчинити замах?
Вдарить струмом радости
аж до струсу древа!
Та ... не стане райдуги
струнного шедевра.
Жертвуєш-бо? Жевріє
яблуко палюче.
І веління жереба
вкотре неминуче.
* * *
Не щезай
шагреневою шкірою міта –
поле впливу чужого магніту
я щосили тримаюсь за край –
не щезай!
Ще в повітрі витає запах владних парфум,
ще триває найбільша із магій,
що ймовірна в життєвих зигзагах –
дотикає до серця ледь пульсуючий струм.
Не щезай!
Я гвалтую збезчещену пам’ять,
але злякані згадки втікають,
та й згадати нема що… Нехай!
Не щезай!
* * *
Є запах слів, духмяність пауз,
є бризок сміху аромат,
і є хвилюючий до сказу,
до спазм, до струсу схем і мап
завжди незвіданий, хмільний
мовчання запах.
* * *
Задзеркальний пейзаж. Велелюддя прозоре.
Переломаний промінь перетнув дно сльози.
Ти зітреш його завтра.Та разів, мабуть, зо три,
Мов молитву, прокажеш:
“Я в облозі у зим”.
Я – закована вщент цим скляним візерунком.
Навіть вето на подих там, де срібна слюда
Запанує захланно над струмом і рухом.
Царство ніжних сніжинок – нині мерзла вода.
І коли сотворяли вони з піднебесся
На невидимих струнах віртуозний свій спуск
Я ховала долоні від спокусливих бестій
Затискала зубами зов спокушених уст.
Але віч... тільки віч! – не зімкнула. І погляд
Мій палкий на льоту плавив білу їх плоть.
Замерзає без болю найщасливіший спогад,
Щоби стати манкуртом на сторожу до цнот.
Задзеркалля пласке. Безгоміння одвічне.
Усамітнений міст, між нічим і ніким.
І немає мене поміж груднем і січнем.
Я шукаю дорогу до завтрашніх схим.
|