Класика Проза Усяка всячина Прислів'я, приказки Перевiр себе! Хихітня Відгуки

Любовно-eротична лірика



Hosting Ukraine


*

В'ячеслав РОМАНОВСЬКИЙ

В'ячеслав Романовський

МІСЯЧНОЇ НОЧІ

Фіалковий вибух — і ніч розцвіла фіолетом,
Оглушлива тиша — аж чутно тремтіння зорі.
В цю мить цвіркуни налаштовують лагідні флейти —
Мелодія зойкне і попливе угорі.

Дивися, кохана, дивуйся, як місячна стежка
Мінлива, манлива і трепетна, мовби струмок,
Єдина на двох, але досить хистка і невдержна,
Така небуденна веде від землі до зірок.

А потім вертає в обійми вагітного жита
Тяжінням любові і мудрим тяжінням землі
І радістю дива незвично і спрагло зігріта
Сріблисто проступить росою на житнім крилі.

І ми злетимо — без обмовок, вагань — одчайдушно,
Зім'явши зневіру, несправжні думки і слова.
Як місячно світиться сива і юна трава!
Як хороше в світі!
Як молодо буть небайдужим!

***

Вечірня сутінь. Місяць. Тиш
благоговійна.
І ти так солодко тремтиш
в моїх обіймах.

Дух трав'яний несе покіс
п'янкого лугу
до водоспаду твоїх кіс,
у тінь муругу.

Нечутно плещеться ріка.
Крик птаха пізній...
Твоя озвалася рука
початком пісні.

***

Ти — наче цвіт!
Обожнюю тебе,
Пірнаю у блакить очей глибоких,
Виспівую тебе на карооке,
Випестую, як морем Коктебель.
Ти — наче цвіт!
Обожнюю тебе.

Які дива дано творить природі:
У свіжості, духмяності, красі
Травневий луг, де йдеш ти по росі,
Так сонячно твоїй пасує вроді.
Які дива дано творить природі.

Ти тчеш з любові істини основу
І мрію я до неї добрести.
Із чуйності твоєї, доброти
Сил набираюсь — і крокую знову
В палку любов, як істини основу.


МАТІОЛОВІ ВЕЧОРИ

Ти мене, матусю, не свари:
То кохання стрілось вперше з долею...
Лагідні у липні вечори
Так натхненно пахнуть матіолою.

Не свари, матусю, не свари:
Цілувалася із ним за школою.
Небо колихали явори
І весільно пахло матіолою.

І злітало серце догори —
З ним була і сильною, і кволою.
Він слова пестливі говорив
І вони хмеліли матіолою.

Ти мене, матусю, не свари:
То кохання стрілось вперше з долею...
Лагідні у липні вечори
Неспокійно пахнуть матіолою.

***

Благословляю погляд твій —
Він сірий день зробив жаданим,
Мене — закоханим, коханим…
Благословляю погляд твій.

Благословляю дотик рук,
Довіру пальчиків тендітних,
Що в грі пестливій, наче діти.
Благословляю дотик рук.

Благословляю вуст огонь —
І боязкий, і нетерплячий,
Жадібний, звихрений, гарячий.
Благословляю вуст огонь.

Благословляю тіла хміль,
Нестримну амплітуду шалу,
Значущість піхов і кинджала.
Благословляю тіла хміль.

Благословляю, бо люблю,
Бо ти — мій світ, моя молитва,
За тебе найсолодша битва!
Благословляю, бо люблю.

***

Світанкове безголосся.
Ми — одні, одні, одні...
Чебрецем твоє волосся
Пахне солодко мені.

Наш курінь серед баштану,
Все довкола в кавунах...
— Перестань!
— Не перестану,
Бо кохатиму і в снах!

Наче жар, гарячі губи,
І хмелять, хмелять слова.
А пестливо-ніжне "любий!"
Дивним сяйвом облива.

Гарно нам у цьому літі,
У кохання на крилі,
Вдвох і мріяти, і мліти,
Просто жити на землі...

***

Є тайна в погляді жіночім,
Спокусливо-лукавий чар.
Привітні загадкові очі,
У гніві ж — блислі і урочі,
Як ятагани яничар.

Є цнота в погляді жіночім,
Сором'язлива, полохка.
У ній — немов у мушлі ночі,
Іще дрімають сни дівочі,
Правічна пристрасть палахка.

Є сяйво в погляді жіночім —
Неопалима купина.
Біжать од нього поторочі,
Тому, хто щастя-долі хоче,
Надії ніжні напина.

***

Ніч сипала зірки — цвіло небесне сито,
І тиші оксамит гойдав і огортав.
Нас виморила ніч, нестримна і несита,
В обіймах палахких поміж холодних трав.

Десь ласку схриплих слів розкочували роси,
І ніжність протекла надією у сон.
І з наших уст пили духмяність абрикоси,
І гупали серця шалено в унісон.

А жар горів, горів! Не перетлів на попіл,
Хоч вистигала ніч, зрідніла і п'янка.
Чинили сліпо ми розлукам першим опір —
Любов тримала нас, жагуча і стрімка...


***

Потяг правічний нестерпний нічим не спинити.
Всі перепони минаю в жаданій гонитві,
Щоб з однією тобою в єдиній молитві
Злитись навіки. І серцем тебе полонити.


Пристрасть

...А пристрасть — у вогні солома,
Розбудиш — і згориш дотла:
Яка солодка і солона,
Яка нестримана була!

У вир кидала нас щоночі
І підіймала на крило,
Назустріч молоділи очі,
І все буяло і цвіло.

Зникали прикрі заборони,
З небес тулилися зірки
І дарували нам корони,
Щоб лиш удвох і на віки...

Та пристрасть — у вогні солома,
Згоріло все у ватрі тій...
А любку стріну й захолону,
Немов у юні золотій.

***

Зиркнеш очима — і ніжним обпалиш огнем,
Дух перехопить і груди одізвуться гулко.
Може удвох і кохання сліпе наженем,
Може підтрима воно, наче серце пігулка?

Ганю себе: погляд-хміль одвести не зумів
І спокусився, бо надто принадна спокуса.
Та за плечима багато і мало в сумі,
Чуб засріблився, посивіли скроні і вуса.

Чом ж наснага душевна така молода,
Прагне польоту, п'янкого чуття, високості?
Юна любов на моєму плечі одрида,
Тихо зітхне і попроситься знову у гості...

***

Якесь чаклунство — погляд твій:
Не відвернути, не забути.
Притьмом притулиться до вій
І перемкне у голові
Реле любовної отрути.

І від очей оцих тремтиш,
Як у гарячці чи в ознобі.
І не рятує срібна тиш,
І сонце ніжне, і спориш,
І задихнеться в горлі "Пробі!"

Та серце дивна благодать
Обійме солодко і млосно:
Не упокорить-загнуздать —
Достойно любощі віддать
І засіяти переможно..

***

Ця жінка у любові, як огонь,
Лише торкнись — і спалахне нестримно.
Такій не скажеш: люба, охолонь...
Вона — царівна!

Відкриє таємниці весняні,
Де хміль принад і ласок щедрих опій.
Її любов на зорянім коні
Зліта в галопі.

Коли ж замре цілунком на вустах,
І як ріка притишиться в затоці,
Любов її, мов дивовижний птах,
Зоріє в оці...

***

Любов була, неначе спалах, —
Скороминуща і палка!
А потім пелена упала
І вже душа не вирувала,
А стала, як ріка — мілка.

Було незатишно і гірко,
І прикро, й боляче обом,
Що обманула сяйвом зірка,
Що вже не квіти пахли — сірка,
А бог любові став рабом.

Тоді чого ж ми знов і знову
Вертаємо в яскраву мить,
У звабну й трепетну розмову,
В шалену пристрасть вечорову,
Котрих нічим не замінить…

ПРИТИЧИНА

Не знати б очей зелених,
Рудого вогню коси...
Кохана дружина в мене,
Син.
То, може, сусід наврочив —
Я в нього один — без гріха?
...З'являється серед ночі,
Як все доокіл стиха
Довершено-незбагненна
(Таких і музеям — зась!)
Венера? Прекрасна Єлена?
І каже, що я — її князь.
Несила очей одвести,
Хоч знаю: це — сон, мара...
Ах, як вона вміє пестить:
Злітає душа, вмира,
Солодкий дріж тане в серці,
І я — то ріка, то став...
Дружина стурбована, сердиться,
Що іншим якимсь я став —
Напевно, робота клята
І стреси — такий вже вік!
...Давав собі вкотре клятву,
Що ляжу на інший бік,
Як прийде — проснусь одразу —
Нехай парубків шука!
Беззахисна і відважна
Знаходить мене рука.
І всі обіцянки — вітер!
І знову я сам не свій...
Буває таке на світі
На тлі весняних завій.

***

Ми двері в таїну відчиним
І не зачинимось гачком,
Красуне з карими очима
І милим гострим язичком.

Одважно будемо шукати
Те, що знаходять лиш удвох, —
Де сонце мружиться окате,
Де розстеля ряденце мох.

Пташині хори та рулади
Нам даруватимуть пісні.
І ти мені всміхнешся радо
Вже наяву, а не вві сні…

***

Як до грудей торкавсь губами —
Вони злітали голубами!

І там тужавіли, хмеліли,
Стогнали солодко і мліли.

А хвиля билась в берег тіла…
Ти ж випливати не хотіла

З пучин морських того прибою,
Де ми змагалися з тобою,

Де розгубились будні, драми
У злеті душ із голубами…

***

Як Венера була — без одеж...
— Не тримайся мене, — пропадеш!

Наче тучу збудив грозову —
Пропадаю. Та з нею живу.

І немає пощади мені —
Кожен день на солодкій війні.

***

Що було між нами —
Тайна тайн.
Золотими снами
Прилітай.

В серці ніжний трепет:
Ми — одні!
З думкою про тебе
Ночі й дні.

У сльозі зрадливій
Лиш туман.
Все, що неможливе, —
Не обман...

***

Язик невтримний, гострий язичок,
Кого ти ласо ловиш на гачок?
І квапишся, і квапишся до тіла…
Ах, як вона від доторку тремтіла
У загадковім трепеті свічок.

Напнулась грудь, як в луці тятива,
Пругка, хмільна — у доторку гаряча…
Під нами вже вагітніла трава,
Бо кров гула, розбуджена і зряча!

Як спалах — скрик!
І — розпростертий рай…
І — лет увись…
І зорі — поряд, поряд…
Моя ласкавко, тільки загадай, —
І все розкаже сороміцький погляд.

***

Не хвилююся: "Де ж?.." —
На душі моїй світло,
Доки ти мене ждеш,
Зустрічаєш привітно.

Губ гарячих жага,
Лона струм нетерплячий
Не спішить остигать,
Лише солодко плаче.

Розпанахано стрим —
Серце трепетно б'ється.
Захмелілий інтим
Ще хмільнішим здається.

І все капосне — пріч!
У гортанному схлипі
Припадаю до пліч
У травневій колибі...

***

Закутай, ласкавко, в обійми свої —
Це ж нам у цю нічку дзвенять солов'ї.

Возносять осанну любові, щоб шал
Вогнем охопив і злітала душа.

Як хмільно торкатися губ твоїх, пліч,
Яка феєрична ця місячна ніч!

Клечальна ріка безупинно несе —
І повниться дрожем і трепетом все...

***

Невже і ми приречені на гріх
В полоні відчайдушної погуби?
...На тілі п'янко розкошують губи,
І час принишк, немов капіж із стріх,
І задрімав із нами біля груби.

Ах,як нам, безсоромним, гарно вдвох
І затишно, що й слів чужих не треба.
Хтось буде плескать: дурник і дурепа
Полюють щастя, як мисливець дрохв...
А нам таки щось прошептало небо.

Злітають рвійно душі до зірок,
Возз'єднані, в одне-єдине злиті,
Зворушені до сліз в ясі-молитві.
А час проснувсь і вже спустив курок —
І до розлуки залишились миті...

***

Мої передуми про тебе…
Любов не ремствує — вола!
На кофті ґудзика розстебне,
А доторкнеться до чола.

І, довго тішачись цілунком,
Посоловіє і замре,
Й загупа серцем лунко-лунко,
Щоб знов узятись за старе.

 

***

В інтимній тиші вечоровій,
Де очі в очі — вир жаги,
Де груди стогнуть мармурові,
Де ми удвох — земні боги
У зачарованій діброві.

Рвонеться блискавка сліпуча,
Аж тіло засудомить струм.
І все оте благополуччя
У вибух ошалілих струн
Ніч кине,
збуджена й жагуча.

Коли ж на дні сльози-озерця,
Що від захоплення тремтить,
Відчую, як злітає серце,-
Відчую ту блаженну мить,
Бо й сам в польоті розпростерся...

***

Солодкий стогін. Хитавиця.
Пливем в розбурханій ріці.
І неземна твоя криниця
Земні пускає корінці.

Весь переповнений тобою
Віншую скриком новий злет!
І почуттям нема відбою —
Нестримним, гострим, як стилет.

А первозданність і космічність
І вільглих, і гарячих тіл
Народжує буденну вічність,
Де трави й зорі золоті.

Де ми з тобою в хитавиці,
Де тануть ночі і літа,
Де хміль любовної живиці
Над світом трепетно зліта.

***

Очі твої розпусні, губи твої гарячі
Серце моє полюбить, тільки душа заплаче.

Схиблені на коханні, що ми з тобою стріли?
Вдарили млосно в груди перс захмелілі стріли...

А бистрина безсмертна вже понесла до висі...
Хто з нас оце, ласкавко, в сіті гріха вловився?

Не відпуска від себе струм конвульсійний тіла...
Разом літати легко. Ти ж цього так хотіла...

В'ячеслав Романовський

В'ячеслав Романовський народився 5 вересня 1947 року в селищі Войковський Амвросіївського району на Донеччині, але все його подальше життя пов'язане зі Слобожанщиною. В Харкові здобув філологічну університетську освіту, працював у пресі. З 1964 року друкується в періодиці. Автор книг віршів «Одна така земля» («Прапор». Харків, 1984), «Благовіст» (МП «Вісті-Сівер ЛТД»Харків, 1993), «У дива на виду» («Крок»,Харків,1996), «Князівство любові»( «Майдан» Харків,2000), «До квіту хризантем» ( «Слобожанщина», Харків, 2002), «Цвіт озимини»( «Майдан», Харків, 2005), «А я повім тобі…»(«Слобожанщина», Харків, 2006), «Да святится имя твое» (в перекладах російською мовою— «Слобожанщина», Харків, 2006)), «Заоскільська сторона» («Майдан», Харків 2007, «…А розстані серце не хоче!»(«Федорко», Харків, 2010), «Ваба забав»(«Федорко», Харків,2011), «Іще літаю уві сні…»(«Федорко», Харків, 2012), «Ласкавка» («Федорко», Харків, 2013), «Волошечка» («Федорко», Харків, 2014), «Вино бузкового розливу» («Федорко», Харків 2015), «Бо я — українець!»(«Майдан», Харків, 2015) та збірки есеїв «Осяяла натхненням Слобожань»(«Федорко», Харків, 2013). Провідні теми творчості — любов до рідної землі, єдність людини з природою, велична сила кохання, гострі морально-етичні проблеми життя.
Член Національних спілок письменників та журналістів України. Голова творчої асоціації літераторів «Слобожанщина» (Харків). Лауреат літературних премій імені Олександра Олеся, Василя Мисика та Михайла Чабанівського.

*
Нагору