Мирослав ЛАЗАРУК
НОЧІ З АМАЗОНКОЮ
Інтимна та еротична лірика
Видання друге, доповнене
Нова книжка поезій "Ночі з амазонкою" письменника з Чернівців Мирослава Лазарука — це друге, доповнене видання (перше з'явилося друком 1996 року в Коломийському видавництві «Світ») і включило як твори з попередньої збірки, так і кращі зразки інтимної лірики і з виданих раніше книжок, а також не опубліковані ще поезії. Автор не зраджує самому собі і пропонує читачеві своєрідну інтимну сповідь-розмову з коханою, друзями, природою. Непростий світ взаємин ліричного героя насичений лагідними пастельними барвами. Та поетова інтонація не позбавлена філософічності, без якої навіть інтим на межі з еротикою звучить поліфонічно, приваблює несподіваністю образу й думки.
* * *
Не бачу тебе і не чую
І не відчуваю навіть
Я лиш мотилем ночую
В твоїй не твоїй уяві
Немов у тонкім ореолі
Тендітної панни-свічки
Згораю в магічнім колі
Пошли хоч маленькі вічка
Із відчаю-молочаю
Танцюю неначе ґнотик
Повінчаний із печаллю
Лиш твій невимовний дотик
Уже й не свічки й не панни
А скільки манірності Боже
Та сниться обличчя Анни
Й відснитись не може.
І
* * *
Твоя печаль кульбабою цвіте,
Ні, не горить, а тільки нишком тліє,
Неначе гомонить про се, про те,
Про що не мовить навіть пишність лілій.
І ти її в тугому сповитку
В очах погідних носиш до безтями —
Тендітну, соромливу і гірку —
Мов раночку — між нашими вустами.
Несила вже нести свої жалі,
Та що ти — без печалі золотої,
Яку бджола гойдає на крилі,
В кульбабинім негордім ореолі.
* * *
Ти мовила: допоки зійде сніг...
І я чекав, та кригою покрились
Уста і вічі. Капало зі стріх,
І щось у грудях полохливо билось,
Неначе невмолиме пташеня,
Яке співає навіть на морозі...
Але мете щоночі і щодня,
І заметіль спинити я не в змозі.
Та вбити пташку важче устократ,
Бо легше власну вирити могилу,
Чи перебути п'ять найтяжчих зрад
І знову впасти у зиму безкрилу.
Бо що — слова, коли льоди у них
Потріскують, як гілля на морозі,
Не сходить сніг, і голос твій притих,
А пташеня німує у тривозі.
* * *
Славкові САХНУ
Купає в полум'ї парчі
Свій сивий смуток подорожник...
Совині гнізда уночі
Німі, остуджені, порожні.
Лиш крики. Не із далини,
А так неначе з підземелля,
Де перестояні млини
І голоси, і лиця мелють.
А сови чують і мовчать,
Та зарегочуть лиш до сходу,
Коли замре підземна рать,
Шукаючи у Леті броду.
Край ночі крила шурхотять,
Зіниці звужуються, гаснуть,
І з позолочених латать
Летять у повінь позачасну
Охриплі, сонні голоси.
Це повертають сови в гнізда,
І подорожник від роси
Тремтить — як раннє небо в звіздах.
* * *
Ти снишся і не снитися. Зоддалік
Видобуваєш скалочки із ранок
Немислимо свідомо і старанно,
Але гублю ночам тим раннім лік;
Де незбагненно-невблаганне щось
Росло між нами квіткою чи терном
І сутністю було лиш — терра, терра, терра,
Та позачасно крові ще теклось.
І розмивали води береги,
Роса стікала із долонь на груди,
Тебе в мені було усюди, всюди.
У повенях купалися луги...
Безтямна мить... Засліпить, обпече.
І терном поросте хвилина кожна.
Ти снися чи не снись, бо вже не можна
Тебе зітерти з полум'я очей.
* * *
Не торкайся до моїх пелюсток,
Викупаних в Божому нектарі.
Замість тебе — тільки болю згусток,
Тільки очі голубі і карі.
Шаленіє вітрисько долішній,
Та палають голі хризантеми,
Нібито насправді ми безгрішні,
Ще чекають нас чужі едеми.
Та уже сніги важкі чатують
За плечима осені, за нами
І скупою вірою частують,
Ходять тишком-нишком поза снами.
Лиш пелюстки ще біліють лячно,
Наче опівнічні груденята,
І міліють очі необачно.
Хміль минає. Буде ще й розплата.
* * *
Ну, що мені до імені твойого?
Бо не мені, як хрест важкий, нести
Його в собі, жадаючи убого
Крізь нього диким хмелем прорости.
Воно десь там уроче і прозоре,
Куди мені довіку не дійти,
Не переплисти, мов огненне море,
Лиш розтектися димом суєти.
Але ім'я ступатиме за мною,
На перехресті спиниться на мить,
А далі вже дорогою курною
В мені без мене сміхом оддзвенить.
Аж сколихнуть голівки хризантеми,
Засліпить очі рання білина,
Немов ім'я, не явлене для мене,
Ім'я — неначе вічна таїна.
* * *
Х. С.
Прокинешся в обіймах не моїх —
Посеред неба, хмарами сповита,
І на губах розтане пізній сніг,
І спалахне жага несамовита.
Переплетуться погляди й уста,
Волосся й руки, жодної клітини
Самотньої не лишиться, бо птах
Склює до краплі кетяги калини...
... Лиш нам не те болітиме, не те,
У що не йняли віри споза ночі.
Тіла смугляві крижма примете,
А голос тиші вуха залоскоче.
І ти вже не почуєш, як мене
Засмокче чортория безіменна,
Та мить польоту снігом примете,
І ти сльозою скотишся у мене.
* * *
Не їдь, благаю, в заметіль,
Застигли коники од ляку,
І сніг на вії золоті
Лягає ніжно, тихо, м'яко.
Але не тане. Лиш тремтить.
І я, благаючи, питаю,
Чия душа в сніжинці спить,
В якій я нишком потопаю.
Та ти не чуєш, ти летиш
Безтямно верхи в заметілі,
І замовкає тиша з типі,
Лише сліди шепочуть білі.
* * *
Володі МОРЕНЦЕВІ
Горіла свічка в позолоті,
Тіла горіли горілиць,
Сніги збезкровіли в польоті,
Боялися упасти ниць.
Бо ми — під ними чи над ними,
Чи в кожнім продиху снігів.
І замерзає плід калини
У в оці вимерлих богів.
З морозу — яблучка і вина,
Ти лячно хукаєш на них,
І ніч остуджено-совина
У келих нам націдить лих.
Та лихо з ними не лихими,
Геть тихо глибшають сніги,
І горілиць — лиш ми між ними,
І лиця в проблиску фольги.
* * *
Переспіла ожина — жадання твоє —
І скотилася в небо глибоке,
Де архангел на срібній сурмі виграє,
Аж танцюють голодні потоки.
Ти її не займай, не топчи, не губи,
Доторкнися гіркими губами.
Із якої епохи, з якої доби
Йде до тебе рудими лугами
І в чорнявих очах кам'яніє жага?
Поможи їй вернутись у лоно неплинне,
Де застигли гаї у блакитних снігах,
Де уже стугонять дикі соки ожини.
* * *
Не скажеш "ні", не скажеш "так",
Лиш усміхнешся винувато.
Крізь погляд, що в мені закляк,
І я не знатиму, як звати
Слова, невимовлені ще,
Які блукатимуть устами,
Будити будуть хміль і щем,
Аж доки темінь не розтане;
І на обличчя мовчазне
Така печаль осіння зляже,
Що й через вічність не мине
Безтямний біль і все розкаже.
* * *
Гойдає вітер втомлені гардини.
Гірке вино поділено на двох.
Пручаються упіймані рибини,
Аж стугонить налякане єство.
Та неможливо з відчаю збагнути,
Чи переляк палає, чи жага,
І двом рибинам не дає заснути
Чужа рука, й на різних берегах
Блукають очі дикі і лукаві,
Яким судилось перейти убрід,
І поцілунки, як вино, гіркаві,
І доторки холодні, наче лід.
Але збагнути, може, незбагненне,
Як прагнуть крил рибини мовчазні,
Коли усе іменне, безіменне
Ожиною озвалося мені.
* * *
Ніч не ділиться надвоє,
Ніч не ділиться навпіл,
Лиш покриє з головою
Білизну самотніх тіл.
Ніч коротка, ніч липнева
Медом золотим тече,
І посріблені дерева
Плинуть легко до очей,
Наче дивні каравели,
І на них — лиш я і ти.
Та вартують карі леви
Нашу тишу, і пливти
Помагає синя хвиля,
Що стікає з ранніх віч.
Тільки губи нишком квилять
І прозорішає ніч...
ЗОЛОТИЙ МІСТ
Покриє ніч густим єдвабом
Поділ, узлісся і стави,
Запалиш свічечку небавом
У тихім полум'ї трави.
І не покличеш, тільки мовиш
Слова гарячі, наче віск,
Гріхи мої собі відмолиш,
В тобі, либонь, я пізній гість...
... Ітиму долами, узліссям,
Туди, де свічку світиш ти,
Блукатиму, та ти не бійся,
Бо міст постане золотий.
Але ступити не посмію,
І запалить забракне сил,
Я лиш гірку траву посію,
Яку до ночі дощ косив.
Не докосив, лишив на ранок
Тобі, мені чи нам обом?
Туман пострушуй із фіранок
Крилом, як білим рукавом.
* * *
Тарасові ШЕВЧУКУ
Надвечір'я. Сутінки. Дощі
У волоссі плутаються лячно,
Наче пальці. Утікай мерщій,
Не губи півслова необачно,
Не лишай сполохані сліди —
Човники, що відпливають в Лету;
Утікай, та тільки не туди,
Де дощі, запряжені в карету,
Повезуть узасвіт поза віч,
Жадібно спиваючи губами
Молодого тіла сіль. А ніч
Сутінки із нашими слідами
Позгортає в пазуху твою,
Мов на пам'ять, що усе минає...
І дощі на вікнах дограють
Щось своє. Лиш нас уже немає.
* * *
Колись — не колись, як ніколи,
Неначе пливли ми в човні,
Минаючи гори і доли,
Минаючи ночі і дні,
Як очі холодні й порожні;
Пливли ми, та все задарма,
Бо на бездоріжжі й вельможні —
Самотні та й весел нема.
Лиш весело схлипує хвиля,
І човен лишає сліди
Маленькі, мов чайчині крила...
Пливли ми кудись. Не туди.
* * *
Слова вночі лякливо-потаємні,
Виразні, наче талії свічок,
Самі в собі невинні і непевні
І не гадають, що десь поряд — чорт
Чатує чи вичікує очима,
А кров — уже вода із чорторий,
І ночі ледь прозора сорочина
Виблискує. Ти нею ся покрий,
Не розбуди... Але лукаві рибки
Пливуть на світло жадібне, гірке,
Туди, де чути голосіння скрипки,
А може, лиш поскрипує паркет?
Та байдуже в обіймах божевілля.
Слова німі, як вигаслі свічки...
І місяць посипа рудою сіллю
Тіла й на клапті рве нешлюбні сорочки.
ЖІНКА Й ОЖИНА
Лячно зриваєш холодну ожину,
Скапують соки у сонний поділ,
Очі гойдають самотню крижину,
Роси колючі рояться навкіл.
Роси чи оси, чи осінь спросоння
Жінку питає: чому ти сама?..
Легко танцюють ожини в долонях,
Ягоди згірклі, солодких нема.
Ти й не шукаєш, ти просто зриваєш,
Грієш губами ожину гірку,
Ти вже солодкою навіть не мариш,
Просто шукаєш якусь не таку.
І гіркота відступає, а губи
Знову і знову шукають її,
Мов забуття або зради чи згуби
Там, де ожинові роси-рої.
* * *
З усіх підвіконь позлітаються губи
І сядуть на крайчик твоєї долоні,
І щось ворухнеться в неторканім лоні —
Іде перелюбник. Для зваби? Для згуби?
Ще вікна вологі від продиху ночі,
Ще ангельські крила на шибках біліють,
А губи повільно і ніжно міліють,
До крику і зойку німі, неохочі,
Уже й підмальовані соками вишні,
Готові злетіти, втекти, розчинитись,
Та їх ще вполює ошуканий витязь
І кине у води шалені, всевишні.
Та випливуть аж у підземному лоні...
Тепер утікайте крізь шибки та очі,
Такі невгамовні, до зваби охочі,
Гарячі, солодкі, холодні, солоні.
* * *
Єство, повите диким хмелем,
Тече у незвість голубу,
Де вітряковий кремінь меле
Нудьгу-недолю на судьбу.
Не мливо сіється над світом,
То вже сніги, як молоко,
Пливуть неторкані над літом,
Мов янголяточка з ікон,
Цнотливо-чисті, поранкові,
А може, то літа твої
Забуті, давні та святкові,
Мов не твої. Тоді чиї?
Спитай у хмелю чи у снігу,
Не перемелених іще,
Тобі на смуту чи на втіху,
Лише єство тече й тече
І десь у незвісті зникає,
Де янголяточка крильми
Сніги у відчаї змітають,
Аж тверднуть втомлені дими.
II
НОЧІ З АМАЗОНКОЮ
Цикл
* * *
Якби ж то загоїлось, Боже, якби,
Чи, може, забулось, втопилось неначе...
А ти ще й не випив — лишень пригубив
Щось темне, безтямне, мов світло незряче.
... Із фосфору очі, і груди, й уста,
І пусткою темрява світ огортає.
Під небом, за небом цвіте блекота,
А сонце застрягло в іржавій гортані.
Зриваєш цей позір, шукаєш вогню,
Лиш кров стугонить, застигає, клекоче,
Ти — камінь холодний, та я не виню,
Ми — тіні на днищі бездонної ночі.
І не розгребти ні тобі, ні мені
Цей хаос лукавий, стрімку чорторию...
Над нами дощі затяжні нерясні,
І чим я тебе в опівніччі покрию?
... Болить, не болить, а лиш ниє, та так,
Мов цвяхи повільно вганяєш у скроні,
І цей переляк поза нами закляк,
І темінь. Біліють лиш груди і рами віконні.
* * *
Ми вибираємось із ночі, мов із глею,
Та тільки стрягнем глибше, глибше, гли...
Немов зростаємся з розпухлою землею,
Немов запитуєм: були чи не були
Ми там, над нею, де уже Покрова
Досвічує свою одвічну суть,
Мов осипається важка небесна крона
Туманами, й роса, неначе ртуть,
Повільно застигає і звисає...
Аж ніч засмоктує, уже не видно й віч,
Лиш обриси грудей і сяєво сусальне
Свічок далеких. Та єдина свіч
Зостанеться для нас на денці ока,
Тремтітиме, неначе свічкогас
Стоятиме од неї упівкрока
І дихатиме важко раз у раз.
Яка ця ніч невидихано тиха,
Немов земля опісля породіль...
О, Боже, вборони її від лиха
І двох мурах, що забрели у хміль.
НА СВЯТОГО ВАЛЕНТИНА
Із холоду світла смутних ліхтарів
Втікають у вічі дзеркал мотилята
І гаснуть на хвилях неторканих брів,
Та груди наповнює лагідна м'ята
Із літа, із плину лугів і отав,
Де наші тіла — золотаві ромашки,
А може, то просто ще сніг не розтав,
І б'ється, мов тіло безтямної пташки,
У шибку нечутно твоя самота,
Лиш очі навпроти — як ранні ставочки,
Дорогу до них не шукав, не питав,
Я небом упав у сполохані очі.
І п'ю — не нап'юся, вини — не вини,
Розгублені губи — метелики в леті.
Святий Валентине, ти мить зупини,
Допоки вона ще не канула в Леті.
* * *
Неначе втікаєш од когось,
Неначе шукаєш когось,
І чийсь нерозпізнаний голос
Покликав чи, може, здалось.
Найтяжче збагнути, що пізно
Уже, розминулися ми...
І смішно тобі, а чи слізно,
Що ляжуть осінні дими,
Й нести уже буде несила,
І голос озветься не той...
Ти свічечку вже погасила,
Щоби не постукав ніхто.
* * *
... Ми пливемо кудись, немов на кризі,
Відтяті геть од неба і землі,
Не відаючи, що там у пониззі,
Чиї обличчя, руки — у золі?
Слова між нами бродять випадкові
Й чужі, опорожнілі, як сади
Опісля граду, й плач у сповиткові
Грудей стверділих вже чекає.
Йди
У божевілля без турбот і болю
І ласки безберегої, мов хміль,
А я тим часом перемолю долю
Й дивитимусь у тебе звідусіль.
* * *
... Із уст в уста напій од Бога,
Хмільна різдвяна голизна,
В очах жевріє осторога,
Але тебе ніхто не зна
Такою чистою — липі вітер
Лягає поряд горілиць.
Та хто студені сльози витер
Із наших вже не наших лиць?
Чому калина забуває,
Яка у неї кров густа?..
Чому в мені тебе немає?
Лиш гіркота із уст в уста...
* * *
Я все забув, посмів забути,
Немов знічев'я, знехотя,
Немов зірвав із шиї пута,
Але тяжке це забуття...
Бо легша й плита мармурова
І гріх найбільший — тільки звук,
Усе в житті — лишень полова,
Якщо в мені немає мук
І слів, і сліз, і крихти солі
З твоїх долонь, з твоїх очей...
Ми граєм ролі, різні ролі, -
Коли ж цей біль, як віск, стече,
Тоді нічого, тільки темінь
В закуттях уст, німих уже,
Вночі спитає: "Де ми? Де ми?"
"Ніде", — щось вимовить чуже.
* * *
Уже лизнули сутінки вікно
І запливають лагідно в кімнату,
І допивають вигіркле вино,
Немов святкують випадкову дату.
Влягаються в поділочок тобі
І огортають руки, плечі, груди,
І застигають легко на губі,
Вони в тобі усюди, всюди, всюди.
І я долонями згортаю їх туди,
Де хтось чужий, немов годинник, ходить,
Невже й од них зостануться сліди?
Але зімкнуться сутінки, як води.
І тільки час тектиме поруч десь,
Але повз нас, не з нашими тілами,
І я в тобі, як в сутінках, увесь,
І ти — в мені, і сутінки між нами.
СВІТЛЯКИ
У пазусі твоїй два світляки,
Мов потерчата, бісики пускають:
То липнуть до зухвалої руки,
То світлом покрізь пальці утікають.
Медовим світлом дивним і хмільним,
Отим, що бджоли ронять понад вечір.
Ти чуєш, як співає херувим
І як туркочуть дзвоники овечі.
Ти чуєш і не чуєш, бо твоя
Маленька пазуха палає світляками...
Я дам тобі просвітлене ім'я,
А ти мені — важкий, великий камінь.
Але дарма. Ловив я шпиком їх,
То пальцями німими, то устами
(Бо що на цьому світі є ще гріх?),
Я мчав за ними, падав, знову біг,
Неначе біг за власними літами.
* * *
Нас викине на берег жовта хвиля,
Блищатиме на місяці луска,
Тоді огорне болісне безсилля,
Що не дотягнеться і до руки рука.
Уста, мов човники, гойдатимуться плавно,
Повільно віддаляючись туди,
Де самота вирує непоправно,
Стираючи невиразні сліди.
Бо слово вже до слова не озветься,
А тільки ляже каменем німим,
Й не порятують нас молитви й меси, —
Не змиють з лиць прилиплий сірий грим.
Але відкотить хвиля проминуща,
У неї вдруге не вступити нам...
Підземні ляди тиснуть дужче й дужче, —
Не буде там ні драм, ні мелодрам.
* * *
Крижмою білою нас огорни,
Плечі покрий і сполохані груди,
І голоси поверни з далини,
Ті, у яких нас довіку не буде.
Ця чистота — як свячена вода,
Крапелька кожна, кожніська спасенна.
Тільки упитися нею не дай,
Най нас ошпарить летюча, студена
До божевілля, до крику ріка, —
Крижма дістанеться іншим, мудрішим, —
Ми — проминущі. Нас правда ляка,
Ось і втікаєм у вірші.
* * *
Тіла сріблясті на краєчок суші
Прибилися із течії ночей,
Немов човни, в яких блукали душі,
І крізь які вже час не протече.
Гармонії жадаючи такої,
В котрій і крихти болю не було б,
Вони руйнують Божою рукою
Щось вічне, сокровенне. Тільки щоб
Душа в душі купалась. Проминуле
Щоби не підступало там, де ми
Немов забулись чи немов заснули
Й поогортали нас рясні дими.
Щоб не блукав нерівними слідами
Ніхто й ніколи, ніби замело
Усе, що не допилося губами,
І що лягло печаллю на чоло.
* * *
... не та, яка уста штовхнула
Човнами в річище нічне,
І не згадала — не спімнула,
І втихомирено засне;
Не та, яка свічею стане
У запітнілому вікні,
Розлиє срібло олов'яне,
Неначе сльози в полині;
А та, яка рясний свербивус
Тобі насіє на путі,
Щоби вовік не розлюбилось,
І щоб усі були не ті...
* * *
Це сон студеної роси
На білій ружі соромливій.
Над ним — роїв бджолиних зливи
І мотилі, і голоси
Колючі, лагідні, крихкі,
І наші тіні вечорові,
І сонце, наче згусток крові,
І ми — такі і не такі,
Яких зіслав на землю Бог
У сон роси, у тишу часу,
І дав гірку важкенну чашу,
Затям собі, одну на двох.
* * *
Дві свічечки гойдаються в мені
У такт не подиху твоєму, а мольбі.
Яка ж ти невпізнанна в глибині,
Яка принадна в стишеній журбі.
Шепочуть руки, розгортають ніч.
До божевілля — найкоротша мить.
Але не йде. І тільки віч у віч
Дві свічечки. І липами шумить
Крадливий вітер. Липи вже цвітуть,
Немов чаями напувають світ...
Якщо ми збожеволіємо тут,
То посадіть над нами хоч би глід
Або тернівку, дике грушеня
З листочками лакованими. Й ми,
Вертаючись із голубого дна,
Освятим вас ангельськими крильми.
* * *
Порозгортаймо зелене латаття,
Лілії білі на волю пливуть.
Хутко зриваймо надумані плаття,
Наче незнаного таїнства суть.
Плине вода, і розплавлена магма
Лагідно всмоктує срібні тіла,
І глибина всупокорено-спрагла
Нас од сваволі жадань визволя,
Дико впивається в кожну клітину,
Кров очманіла стискає гортань —
Божа спокута за ясну провину —
Без каяття і холодних ридань....
... Тільки зітхання і зойки, і стогін,
Магма в собі поглинає тихцем,
Тіні лишає безрукі, безногі,
Наче налиті осиним свинцем.
Тільки латаття і лілії білі, —
Білі чи жовті? — цвітуть на губах,
І на тіла золоті онімілі
Сяде спочити бронзова бджола.
* * *
Зупинись. Так безбожно пече
Тінь моя у твоїй оболонці,
І крізь прорізи чистих очей
Я вклоняюсь чужій амазонці.
Тільки тіло твоє говірке
Розтікається в срібному плині,
Наче буде воно ще таке
Неосяжно-лякливе, як нині,
Тільки голос втікає кудись,
Він нікому із нас не належить:
Бо для нього ошпарена вись,
Як шпарина самотньої вежі.
Зупинись. І крилом приголуб,
Амазонко з чужого сторіччя,
Остуди гордим доторком губ
І втікай у своє позаніччя.
* * *
З долонь в долоні світло витікає,
Ряхтить між пальців синім пломінцем,
Вогонь студений очі випікає
І сніг малює чорним олівцем,
Малює тишу, губи і волосся,
В якому я неначе розчинивсь.
І шаленіє кров у безголоссі,
І марно хтось благає: зупинись...
Але танцюють пальчики шалені
І губ шукають губи на льоту,
Та дозрівають персики черлені,
Лиш ніч ховає срібла наготу.
І чорний сніг до шибки прилипає,
Немов до лиць неублаганний грим.
Уже ж не світло з рани витікає,
А я — мов дим — нечутен і незрим.
* * *
Останню ожину покриють сніги
Непрохано-ранні, високі.
У нори глибинні заляжуть пструги
До повені першої. Соки
Шипшини і терну, і яблуні-дички
Іще догорають плодами в снігах...
Даремно до себе мене ви не кличте —
Я в небі німим жайворятком зачах,
Холодною грудкою, де вороння
Чаклує печально чужими очима;
І погляд ожини в снігах вирина
Десь поруч, так близько, немов за плечима.
... Отут зимуватимеш, у терновинні,
Задушливі нори, авжеж, не для нас.
То я розчиняюсь у синьому плині,
То соки пульсують в мені раз у раз.
* * *
Уже ридає кінь несамовито
І б'є копитом снігу пелену.
Комусь летіти в далеч несповиту,
Комусь — у сонну радість полину.
А ще сніги безтямно голубіють,
Скупаймося останній раз у них,
Нехай лоскочуть око голі вії
І розтинають ніч тонкі човни,
Такі тонкі, що можуть розчинитись
У теплій хвилі місячних снігів,
Не можна ж пити, пити і не впитись,
Бо це питво без меж і берегів.
Комусь — на волю, де снігів багаття,
Комусь — туди, де тільки попіл-тлін...
Та кінь ридає, тишу рве на шмаття,
Лежать сніги, неначе шлюбне плаття,
Невінчані, й на них самотня тінь.
* * *
Літо занадто коротке:
З липня — у листопад.
Ягода гіркне солодка,
Крадеться вітер у сад.
Соти холонуть, і соки
Позастигали й мовчок,
Тільки на струнах осоки
Слізно танцює смичок.
Що за жалоба то пишна,
Скільки у ній каяття,
Наче оголена вишня.
Мов поверта з небуття
Літо й не літо, лиш очі,
Повні терпких сподівань,
Хтось поза нами торочить
День поза день. Долива
В келихи трунку гіркого,
Та не відчули ще ми
Присмаку болю німого,
Співу хмільної зими.
* * *
Лідії ЖУК
У себе вже повернення не буде.
Там — румовища, дикі пустирі,
Вітри північні голівоньку студять,
Від осені ідуть поводирі.
Поснулі вікна срібними очима
Дивитимуться в тебе, мов сліпці,
Але ніхто не рипне й не одчинить
Ні погляди, ні двері, лиш ловці
Ще назирці ітимуть за тобою,
А мо' спіткнешся де чи упадеш,
І підберуть, покриють з головою,
І псів бездомних з'явиться кортеж.
Це марево нічного маскараду,
Але вирує крах-самотина,
Немов остання плата конокраду,
Коли безодню випито до дна.
Та що ж іще лишилося? Коритись
Поводирям, які уже прийшли,
Зосталося тобі лиш помолитись,
Вінець узяти слави і хули.
* * *
У дзеркалі листка — тонка постава —
Аж сонечка розпеленає ніч,
З очей тече незаймана отава
Та покриває сяйво голих пліч.
Лиш рук не видно, і зіллялись губи
У глибині дзеркальних мелодрам,
А поза світлом ходять перелюби
І чорну заздрість каркають вітрам;
Зірвіть останнє листя листопаду
І потрощіть дзеркал шалену хіть,
Дощі зітруть небес гірку помаду,
Але тобі в мені не одхмеліть,
Бо руки виростають з задзеркалля
І розгортають світла голизну...
Вночі, мов потай, пізнє листя палять,
І твій вінець за димом промайнув.
З ІНШИХ ЗБІРОК
«Коломия» (1988)
***
Блідий рум'янець поміж білих рам
Лишає місяць на твоїй щоці,
І ти вступаєш лячно, як у храм,
Та ось в твоїй руці
Засвічується пуп'янок рудий.
Грудей і рук фарфорна чистота
Спалахує у дзеркалі води.
Та усміх не зронили ще вуста.
І так ще легко вірити, цвісти,
До вікон припадати крадькома
Й не думати, що подихом густим
Усе позамальовує зима.
***
Як я боявся видати себе,
Зіллявся з ніччю, навіть з деревами
І так стояв нечутно перед вами,
І відчував, як плаття голубе
Чіплялося за втомлені гілки,
Як ви дивились і не впізнавали,
Як нерозсудно листя цілували
І за чужі, й за власні помилки…
… Я вам до ніг
Не чутним листям ліг.
***
Дощ танцював на листі молодому,
Неначе на тарелях розписних,
І нам давно пора було додому,
Та ти благала: тільки б дощ не стих.
І пахли трави, скошені учора,
М'які і теплі, певно, від дощу,
Так, він мине, але пройде не скоро,
Аж поки я усе тобі прощу.
І ти мені пробачиш… Дощ не винен,
Що швидко так своє відтанцював,
І всі слова, які сказать повинен
Я вже давним-давно позабував.
А може, і не знав я їх ніколи,
Якби ж ти зрозуміла все без слів…
О, як немилосердно дощ нас коле,
О, як він долі наші переплів.
***
Цієї ночі буде ще мороз
Освячувати шлях, дерева й воду,
Хрумтітиме осколочками льоду,
Як поспішатиме додому пізно хтось.
Потріскувати буде, ніби хмиз
У буковім осіннім соннім лісі.
Востаннє зазимує в теплій стрісі
І скотиться уже сльозою вниз.
Зима зітхне, і з-під сорочки враз,
Гарячі груди випурхнуть, мов птиці…
Мороз легкий, із присмаком живиці
В твої слова на літо перебравсь.
«ПОКРОВА» (1993)
***
За снігом сніг тихенько йде
І зупинитися не може,
Обличчя ясне, аж бліде,
Розпізнає, либонь, не кожен.
Бо сніг іде, тонкий і рівний,
Крізь наші погляди і час,
Мене зі мною не порівнюй,
Я не горів, тому й не згас.
Сніг тихо йде, та чути крок
Десь поруч, близько, за плечима…
І слів забутих повен рот,
А ми говоримо очима.
За нами сніг і — перед нами,
Це ж хто кого наздоганя?
Із недописаної драми
Втікають двоє навмання.
***
Розлий себе на квітах по краплині,
Щоб я збирав пригірклими вустами
І ми купались мов у шумовинні,
Аж поки не опустяться сутани.
На руки, на чоло і на обличчя,
І на мовчання, наче скам'яніле,
Бо жодне слово більше не покличе
Тебе туди, де тільки рами білі
Окреслюють ще клаптик піднебесся,
Усіяного ніжним ластовинням,
І ти ніколи, звісно, не озвешся,
Неначебто насправді в чомусь винна.
…Ще тихо так, що можна оніміти,
Ще ми самі, неначе дві зірниці
У синім піднебінні не зігріті,
Та вже у вікнах посірілі лиця
І кроки ближче, ближче кроки
Лунають зверхньо і неублаганно,
Мов запитання: доки, доки, доки
Молитимусь на тебе, Анно?
***
Минеться втіха проминуща,
Бо сказано ж: усе пусте.
Горить шипшини голий кущик,
Ось-ось покрова одцвіте.
Із гілля яблучко останнє
Зіб'є набряклий перший сніг
Боліти лиш не перестане
Твоє невигойне в мені
Чи слово, чи півслова, може,
Легенький продих, наче сніг
За межі осені, за межі
Цих невагомих ранніх літ.
***
У помаранчевому світлі гасне тінь
Твоя нахилена до ночі золотої,
Та спалахнуть мільярди мерехтінь,
Це ми, малі, розсипані на хвої.
Нема вже губ, ні персів, ані рук,
Лиш темна мага, вилита із форми,
Що східцями стікає аж на брук
І хтось її там крижмою огорне.
Але погаснуть виспраглі вогні
І ми зітхнем: була тут смужка світла ж.
Твої нерозполохані пісні
Отямлять нас і порятують світ наш.
***
Ти чахнеш, чахнеш на очах,
Немов одчахнута галузка,
Й німе наївне потерча
Люстерко розіб'є на друзки.
І ти осколочки дрібні
Не позгрібаєш, наче сльози,
Щоби за даллю вдалині
Чиєсь обличчя на морозі
Не розпізнати, перейти
Крізь очі променем чужинним.
О, так зумієш тільки ти
Вколоти, наче кущ ожини.
Але хіба ти голос мій
В собі не носиш потай досі?
Не смій вертатися, не смій,
Бо хто ж ми в цьому безголоссі.
***
Як терен зацвіте, то буде пізно,
Затям собі! Стелитиметься дим.
Та буде пізно вже просити слізно,
Не пошкодуй сльози.
Бо ти один
Не визбираєш ані ті пелюстки,
Оббиті примороженим дощем,
Ані слова, розбиті геть на друзки.
Бо ти — один.
Але не пізно ще
Дивитися у вічі, як у себе,
Розгадувати болю таїну,
Й раптово зрозуміти, що усе це
Ти не умістиш навіть у труну.
А ти збирав, вимолював до краплі
Ще й обхитрити думав сам себе.
Тепер стоять ці терни, димом вкриті,
І у сльозі — лиш небо голубе.
***
Не проганяй посеред ночі
Чужу людину в темний плин,
Нехай сидить собі, як хоче,
Жує гадок своїх полин.
І гірко їй а чи не гірко
Від слів порожніх і німих,
Які спалахують, як сірка,
І так же гаснуть і яких
Тобі ніколи не збагнути,
Бо ти й самотній — не один.
Є телефон — ковток отрути
І тінь чиясь на тлі гарди.
***
Видиш, ба й не видиш, бо й не чуєш,
Як стікає з неба падолист,
Ніби тінь з чола твойого, ніби
Ще усе повториться колись:
Ці гарячі золоті тунелі,
Ці пресвітлі мудрі дерева,
Так чи ні, все байдуже для тебе,
Все холодна пам'ять забува.
Ніби й не було уже нічого,
Наче день вчорашній — довга тінь…
Зупинися хоч перед порогом,
Як не словом, каменем хоч кинь.
***
Неначе світлий привид уночі,
Ти крадьки перейшла мені дорогу.
І стан твій — золочена тінь парчі
Не затремтить, чи так завгодно Богу,
Щоб не мене ти сонна пригортала
Та огортала листом не мене,
Немов не ти мій світ перегортала,
Але вже знала, що і це мине,
Як падолист оголеним крилом
Війне туди, де ходять наші душі,
І я піду товченим дрібно склом
Крізь води, сльози і камінні суші.
***
Ти жінку зі сну, мов рибину з глибин,
Які не протнуть навіть сонячні списи,
Візьмеш на долоні, бо ти не один,
Упав на коліна, неначе упився
Голодними водами вуст і очей
В тонесенькій пінці, немов позолоті…
Триматимеш доти цей сон не стече,
І ми не відродимось в крові і плоті.
І тільки не наші, чужі голоси
Ходитимуть важко за межами плину,
Як лячно і легко — проси не проси —
Я знов переходити буду у глину,
З якого світочки і сей, і «не сей»,
Котрі зустрічаються в темному лоні…
Невже ти всевладець, що смієш усе
Укласти в свої спорожнілі долоні?
«МІСТЕЧКОВІ МІСТЕРІЇ» (1999)
* * *
Овечі сльози у траві
Розсипав дощик ненароком,
А сам пішов неквапним кроком
Кудись у хащі лугові;
Лишив тебе на самоті
Збирати сльозенята в жмені,
Але смагляво-золоті
Од перших доторків студені,
Тремтіли груди, і вода
Лизала їх солону спрагу,
І я тихенько закрадавсь,
Як дощ, бо мав уже відвагу...
А Черемош черемхи цвіт
Переполіскував на броді,
В очах горів зухвалий глід,
І ти благала: "Годі, годі..."
Але губилися слова,
Як сльози струшені овечі,
І лоскотала нас трава
У груди й плечі.
* * *
І при свічі, бо темно на душі,
Немов на дні невипраного ставу,
Бо я уже забув твою поставу
І надто довго йдуть і йдуть дощі.
Аж наскрізь, наскрізь у сльозу ся цілять,
А попадають ставові в уста,
Напровесні літа щороку білять,
Висушують у душах болота.
Та при свічі, бо дуже-дуже темно,
Дощі не знають — дзеркало криве,
Ну, як це так поночно і поденно
Щось у тобі невигойно пливе.
Й не відпливає, бо душа теменна
Лежить на дні порепаних сторіч.
Впади мені дощами на рамена,
Бо ще горить, горить остання свіч.
* * *
Засни на високій черемсі,
У купелі білій розтань,
До сходу, до світу й, нарешті,
Втопися в суцвітті ридань
Нечутних і богобоязних,
В яких ще себе не знайшов,
Хто в промені першому гасне…
Та блякне уранішній шовк,
І не зупинити нікому
Холодного плину води,
Хіба що упасти самому
Безтямно і гордо туди,
Де в'яжуться в квітку пелюстки,
Де вища за все таїна
І хвиль нерозгаданий плюскіт,
Як присмерк терпкого вина,
Бо наче бджола недопила
Черемхових білих жалів,
Лиш крильця прозорі умила,
І світ перед нею змалів.
* * *
Вигреби з лахміттячка ожину,
Хай вона дозріє на долоні,
Ми такі у смутку безборонні,
Просимо когось: "Поворожи-но".
Хоч навіщо ворога чи друга,
Хтось давно від нас уже відрікся,
Нібито ожиною обпікся
І повитікала осоруга
І з грудей, що мали би співати,
Наче опівночі німотіні;
Виспимось на сіні в голосінні,
Де цвітуть ще скошені блавати…
… Ворожила нам німа циганка,
Ворожила жваво на ожині,
Наче танцювала на крижині,
Ми ж недочекали до останку,
Бо дозрілі пуп'янки рожеві,
Ти мені дозволила зривати,
Соками безтямно напувати
І губити краплі в споришеві.
Та не відчувати, як минає,
Мов ожина, смуток поміж нами,
Ніби тиша поза цвіркунами,
Що понародились копилами,
Та ніхто про це іще не знає.
* * *
У глибині снігів опалих
Нам тепло й затишно удвох,
Повз нас вітрила пропливали
І правив нами сонний бог.
Слова топилися у хмелі,
Що розтікався поміж віч
І ніч мостилася в постелі,
Чужа не наша пізня ніч.
Та ми шукали до знемоги
Гарячих витоків снігів,
Нам ніч влягалася у ноги,
І снились шати дорогі.
Лякались тільки сніготалу
На дні непізнаних глибин,
Та прокидалися помалу
І ти — одна, і я — один,
Бо нас ніщо вже не єднає,
Сніги розтанули, втекли
І сонний бог перетинає
Ріку, що котиться з імли.
…Я лиш сльозу забуту витру,
Що не схотіла висихать.
І гомонять вітрила вітру,
Сніги за снами шелестять.
* * *
Утіка від сонної ріки
Темрява голодна та оката,
У горішки котяться зірчата
І танцюють з ними світляки.
Лиш тобі не грішно горілиць
На горішках білих кучерявих,
І стікає із грудей смаглявих
Переляк запізніх відданиць.
Наче хто чатує в кропивах,
Видивляє небо в поночів'я.
І давно би повінь перебрів я,
Та тримає спінена трава,
Не пускає в темінь божевіль.
І лоскочуть лагідно горішки
Очі, руки і тремтливі ніжки
Аж танцюють світляки довкіль…
* * *
Поза жовтим — тільки голубий
Витікає в ранішнє надбрів'я,
І воркують тихо голуби,
Горлиці летять у зазимів'я…
Рано ще. І пізно вже. Зима
Зизирає в сині і чорняві,
Ти минулась наче задарма,
На тобі фарбів, немов на паві.
На лякливе тіло в позолоті
Ліг уже осінній туманець,
Ти ще є на присмак і на дотик,
Як пташине око в сторонець.
…Божество чи жінка проминуща,
Я тобі ще імені не дав,
Відпущу, а може, не відпущу
Плоть твою у сивину отав.
Скинеш одіж на стежки, дахи
І його змітатиме до ранку,
Як мої непрощені гріхи,
Вітер крізь білесеньку фіранку.
* * *
За листопадовою даллю
Пливуть каштани золоті,
Покриті сивою вуаллю,
І панна голубою шаллю
У незглибимій чистоті
Заступить світло перелітне,
Що вже згасати почало
Крізь личко сонечка тендітне,
В якому все таке ще літнє,
Немов насправді й не було
В'язкого схлипу передзим'я
І перших спущених вітрил,
Бо навіть продиху не ймив я,
Лиш тільки — шаль і шал. І крил,
В яких сховалося півсвіту,
Легенькі помахи крізь нас,
Крізь даль тремтливу не зігріту,
Ти наче чуєш: аве, літу,
Немов шукаєш Аеліту…
Та хтось до тебе не озвавсь.
* * *
Мені невільно засвітити
Усі каштанові свічки,
Щоб роздивитися й допити
Вино крізь чаші перелите
На не весільні сорочки.
Та спалахне одна-єдина
У світлій заводі очей
І завирує у судинах,
Крізь пальці лячно потече
До губ, що втомляться чекати,
Мов два метелики, тепла
Та очі, наче в потерчати,
Ще не навчилися мовчати.
А ніч ожинова втекла,
За нею — я чи за тобою,
За нами — тихо свічкогас
Несе щось чисте із журбою,
Що загубилося між нас.
* * *
Катерині Міщенко
…Колись минуться, перетруться
І страх, і слава, аж тоді
Надійде щось незнане третє,
Як тінь вигнанця чи судді…
Богоподібне й нелюдиме,
З холодним присмерком в очах
І крізь безсонні душі йтиме
Із дитинчатком на плечах.
Горітиме трава зелена,
Та попіл з димом одлетить,
І ляже скрізь імла імленна,
Щоб нас од себе захистить.
Невидимість, нечутність, бездиханність —
Скафандри, саркофаги приміряй!
Бо це — не мряка, це не є туманність,
Це — всеосяжний, всеохопний рай.
Дуга між вододілом й водолієм,
Така собі невидима вага,
Якої ми не бачити волієм,
Але й вона потоне у снігах
Чи метастазах голубого світла,
Вогнях, зачатих в чистій голизні;
Повідлітають на худеньких мітлах
Усі, хто не поміститься в труні.
Та ні, та ж ні — до раю вам, до раю,
Де третє щось, подібне на ніщо.
Я вам на дримбі мовчечком заграю,
І буде вам, напевно, х о р о ш о.
Як ні, то й ні! Але скрипить і кряче
Безсонне, безневинне дитинча,
І хто собі цей плач його пробачить,
То тому не дістанеться свіча.
* * *
Украдь мене з німої божевільні
Туди, де бджоли і терпкий чебрець —
Не вічні, позачасні, та нетлінні —
У закутець — незримий острівець;
Куди ніхто й ніколи не пристане,
Тут прихисток, повір, лише для двох
Зі скреслими затерплими вустами,
Які не знали меду перемог;
Які спивали знадливу отруту
Без болю і гіркого каяття.
А бджоли їм несуть сумну спокуту,
Аж крильцями шовково шелестять.
* * *
Цілуй квапливо і невміло,
Як тане сніг на оці вод,
Але тремтить затерпле тіло
Чи спозарань, чи запізніло,
Та утікає з позолот,
Мов ґнотик, і втекти не може,
Бо вже засмоктує вогонь.
І понад тисяччю вагань —
То крові гук, то сніжне ложе,
То доторк губ — як рання грань.
* * *
Бери за руку і веди
Туди, де буки пурпурові,
Як ранні лики вечорові,
На голім дзеркалі води.
Допоки ще не відцвіли
Персидський без, японські вишні.
Мені тут ложе постели,
Нехай пелюстки дивні пишні
Покриють нашу голизну,
Я їх згортатиму губами
І прокидатиму зі сну
Пташат, що вляжуться між нами.
Вони ж налякано втечуть
У пурпурове шелестіння,
Де кажани терпляче тчуть
На тлі ночей самотні тіні.
* * *
Дивлюсь, боюся — і не бачу.
Таке розвиднене чоло,
Якого в світі не було, —
Нічого перед ним не значу.
Боюсь боятися руки,
Боюся хмизом спалахнути
І дивен погляд одсахнути
На недоміряні віки.
Та оніміти устократ
Боюся крізь камінні очі,
Лиш полум'я уже регоче
І спалює усе підряд.
Чи поглинає нас на втіху,
Мов непарованих птахів,
Що повертаються з верхів
У лоно сну під спраглу стріху.
Але досвічує чоло, —
І я боятись не боюся,
Бо вже лице, як біле гуся,
Мені прострелює крило.
* * *
Ти не питаєш, бо знаєш,
Хто з нас метелик, а хто
Гнотик свічі, що палає
В темному лоні листком.
Холоду більше немає,
Доторки крилець лише,
Наче смутної вуалі,
Хто ж нас іще стереже,
Як од вітрів — од сваволі,
Свічечко, ще не згасай,
Крильця ламаються кволі,
Скапує чорна роса.
Ми не повинні торкатись,
Бо згоримо і тоді
Тільке лукаве окате,
Те, що не вміє зітхати,
Ляже на груди тобі.
* * *
Медами майськими течуть
Неквапні сутінки у вічі,
Та навіть кроків ще не чуть
Того, хто ходить в передніччі
І наливає молоком
Твої невипиті ще груди,
Мов обпікає кип'ятком,
Але шукаючи остуди,
Ти розповиєшся уся
І проти місяця білієш,
Коса звисає в небеса,
Та ти торкнутися не смієш
Ні тих медів, що затекли
В твої сполохані зіниці,
Ані схололої золи,
Що сповиває сонні лиця...
* * *
У сивій сорочці свіча
Тече, витікає крізь вічі,
Неначе з чужого плеча,
Неначе в ненаше сторіччя.
У сутінках легко текти,
Торкаючись лиш полозками
Загуслої вже суєти
І перегортати руками
То німби, то тиші єство,
Але догорає сорочка,
Тече пурпурове питво
Із чаші німого листочка.
Надломлене тіло горить
Чи може, то тільки омана,
Бо ти спалахнув лиш на мить,
А далі — пітьма бездиханна.
* * *
Примхливе світло уночі —
Роса на жовтому тюльпані,
І ходять нишком збирачі,
Недремно чемні у чеканні.
Сумної панночки портрет
У тій росі ти не побачиш,
Зітреться навіть силует,
Та тільки звично-необачне,
Лукаве гостре бровеня
І погляд, мов роса, студений,
Що й мертві очі одчиня
І кров аж надриває вени.
Та світло, світло не згаса,
І збирачі таки в чеканні,
Коли докотиться роса
До губ німих
Чи упаде в поділок панні.
* * *
Місяць голодний засмучений,
Лінія темна густа,
Хвиля завмерла під кручами,
Наче жадані вуста.
Звуки далекі притишені
І нетривкі кольори,
Мов небуттям позалишені
Ці мовчазні вечори.
Важчають сутінки, глибшають,
Місячний шлях мерехтить,
Ти позливалася з тишею,
Що на руці твоїй спить.
* * *
Ночував я у саду з дощами,
Та минались яблука на Спаса,
Просто так — не з жалями-плачами
І ніхто спинити не старався
Ні дощі, ні яблука. Ще тільки
Повівало в небі упівзвука,
Наче самозречення сопілки,
Мов на все приходила розлука,
Лиш ніхто не відав: а настільки…
…Я у сад утік дощі сіляти
Крізь нічне старе дрантиве сито,
Поглядом німого немовляти
Хтось дивився, навіть гордовито
Не питав, бо знав: прийшов зі Спаса
Випити усі дощі теменні.
Я покликав — він не одізвався,
Наче молодик на Борисфені,
А поклав на яблуко долоню,
Мов промовив: ми усі — зі Спаса
Й полетів собі над Оболонню.
Аж вві сні Дніпро тоді затрясся.
* * *
Ми сотворили рай з тобою,
Маленький рай для двох персон,
Де не було ні сліз, ні болю
Й серця німіли в унісон.
Свічки тремтіли, та не гасли
Між нерозумних наших губ,
Зорю самотні очі пасли,
Та світ небес нам був не люб.
У ньому все крихке, мов крига,
Тонка, підступна, молода,
І довга тінь Архистратига,
Як стеженятко у садах…
…Отут би, тут, на підвіконні,
Вузенька смужка сподівань,
Мов засвітки на оболоні —
У Божій жмені — чиста грань,
Ми потопилися без ляку,
І руки врозтіч навмання.
Це — рай, це — рай! Ти Богу дякуй,
Щоби лише не виганяв
Туди, де кригою ламкою
Чужі жадання і гріхи
Течуть нечутною рікою
Поза віки, поза страхи.
* * *
Проковтнути вишеньку черлену
Я тобі чомусь не допоміг,
Лиш зітер сліди сліпого трену
І до ніг твоїх приліг як міг…
…Та про що мовчали губи спраглі,
Розповиті, наче пташечки
Без гніздець, а начебто на кахлі
Догорають втомлені свічки.
Нам уже нема про що казати,
Хоч не надто виріс наш поріг,
Та вирує хмілля тричі кляте,
Як до ночі ляже синій сніг.
Чим би ми потішилися завтра —
Відродили вишні та й дарма.
Бо й нічого мить оця не варта,
У якій мене й тебе нема.
* * *
Ярославові Пасічанському
Ще з вечора, ще з ночі нетривкої
Мені жасмином пахнуло усе
І прагнулось хоч миті не такої,
В яку на завтра світло однесе.
Та щось витало дивне поміж нами
Схололе, недоторкане, чуже,
Ще незбагненне і, либонь, незнане,
Оте, що тіні наші стереже.
Забаглося торкнутися до нього.
Та ти спинила поглядом: не руш!
Не розвівай безтямно та убого
Журливий присмерк перестиглих руж.
Дворушно, незворушно вартувати
Усе — що в осінь, тлінні небеса
І гладити волосся сивувате,
Бо, може, тільки те і є краса.
А поза нею — пахощі жасмину,
Цураве цвіття, очі, голіруч,
І я — між ними цвіркунцем до згину,
Над нами — тільки місяця обруч.
…Та путівець чекатиме терпляче
Без погляду і келишка вина,
Та дивне щось обізветься, неначе
Утратою запахне бузина.
КРИЖМА
Не з каменю, не з мармуру,
а з глини,
Замішаної круто, мов живої,
На крові гарячковій,
непокірній, —
Єство незнадне і незвабне,
ще дитинне,
В прозорому тоненькому сувої,
Як немовля у білій крижмі, —
й зір мій.
Глибинних не освітить почувань,
Не розгада німої таїни:
Чому ви — жінка, а не горда лань
З незайманої світом далини?
Леліють пальці, ніжно
кожен вигин,
Углиблюються в недоспілі
форми
І ледь вібрують у передчуванні
Не з'яви дива, — почуттів.
Й не винен.
Ні ти, ні Бог, що смуток
їх пригорне,
Та одійдуть, мов промені останні.
І тільки крижма легко потече,
Не обів'є — лишень огорне їх,
Немов поверне із таких ночей,
З яких ніхто ще вибратись
не зміг.
* * *
Губи ваші були не для мене,
Поза мною літали вони,
Щось німіло у них безіменне —
Догорали в степах полини,
А спитати неспитого чару —
Стиглі води сліпого Дніпра:
Хто придумав для мене цю кару,
Наче зливище мов із відра?
...Прилипає сорочка до тіла,
Як холодні вітрила до хвиль.
Чорна морва уже переспіла,
Смак її ані люб, ані мил,
Бо тече у мені гіркоталом
Із твоїх споночілих зіниць,
Наче вдосвіта плач на Купала
Там, де губи твої — горілиць.
СОН НА АННИ
Наприкінці холодні ружі,
Самі-самісінькі на сон,
У неземному осоружжі.
І плач німого, наче з крон
Зі скронь уже пооблітає
Чужа, незвідана жура,
Та білим нас пообгортає,
Мов стане поміж нас гора
І перша, й друга, і остання
Ще й засвіт ночі — без вогню,
Але промов безтямно, Анно:
Ти ліг на стрижену стерню,
Щоби зростися навіть з нею
(Уже ж ні коле, ні болить)...
А сон іде собі стернею,
Снує кудись найтоншу нить,
Туди, де Анна безневинно
Живе на поденці ночей,
Де все минає тихоплинно,
Крізь пальці втомлено тече.
Співає хтось мені гортанно
З такої далі-глибини,
І я благаю: Анно, Анно,
Не одступись, не промини.
* * *
…Ця жінка з ночі біла, як смола
На груденятах юної ялиці,
Тобі дорогу раптом перейшла
Й не зупинилась. Лиш терпкі зіниці
Схитнулися на золотій галузці
І покотились покотом кудись.
А ти зоставсь у світі, як у пустці,
Так начебто іще й не народивсь.
І не було ні жінки, ані ночі,
А на вікні — зіниць тонкі сліди.
Чиї вони, сказати не захочуть
Нічні окличні звичні поїзди.
* * *
Згоріло жовте і зелене,
Оранжеве і золоте.
Лежать померлі гобелени
І знову небо безіменне,
І все не те, не те, не те,
У чому, граючись, купалось
Єство зі світла і роси,
Медвяним воском розтікалось
У черешневий гамір-галас.
І ти проси чи не проси,
Воно покинуло, я знаю,
Цей нерозважно-мудрий світ,
Собакоокий первозваний,
І проводжаю до воріт
У поцяткованій хустині
Тебе знайому аж до сліз
О цій безколірній годині,
Що в безвість їде без коліс.
* * *
Удосвіта біліють абрикоси,
Як привиди, як овиди й дива,
І щось у них безмовно-суголосе,
І хтось їх голос в тишу переносить,
Аж хмелями п'яніє голова.
Порозвиднялись лиця, спалахнули
І запалили засвітки німі,
Немовбито од віщої примули,
Вогні якої лячно проминули,
Снігами по запізненій зимі.
Та ще не ранок, тільки просвітління
І душ, і тіл, і помислів-жадань,
Бо крізь усе — ця повінь білопінна
Така земна і водночас нетлінна,
Як перше слово ранніх сподівань.
Хто — навперейми, хто — із головою,
Хто — бродами хутенько навмання,
Хто — з-під землі імлистою травою,
Але у божевілля — мов на волю.
І повінь цю ніхто не перейма.
Бо лиш тоді, коли пелюстка вільна
У наші душі жалем залетить,
Тоді настане хвиля непохмільна,
Бо що ще є життя? Оця минуща мить?
* * *
Сині очі нічних мотилів,
Перламутрові крильця, як вії...
Я тобою до дна відболів,
Сподівання димами розвіяв,
Що танцюють довкола вогнів
І, шурхочучи, шовк обпікають...
Навіть гнів твій уже зворонів.
Тільки очі чого ще питають?
Ні, не плачуть, не тужать, а лиш
Поза бровами в ніч витікають,
Може, й ти з мотилями згориш,
Так ті очі тебе допікають.
...Відболів. Та загусли дими,
Їх не змити з лиця, наче пудру.
Тільки очі чекають зими,
В них не біль, а лиш сум перламутру.
* * *
Ружа наполохана зів'яне
І пелюстки згубить поза летом,
А твоє обличчя домоткане
Вкриють роси над мілким Серетом.
Там лоза глузлива довгов'яза
Вистелить нам ложе тихоплинне,
Кропивою віченьки зав'яже
За усі непрощені провини.
Губи позагублюються в травах,
Пальці лоскотатимуть суглиння,
Поміж нами — ящірка лукава,
А над нами — неба шумовиння.
* * *
Ти заціловуєш мене
До відчаю і до знетями
Крізь божевілля, що мине,
Як плач між нашими губами.
Бо ти — ріка, і водночас
В клітині кожній ти вируєш,
І я в тобі вогнем зачавсь,
Та ти ридаєш і не чуєш,
Як я заглиблююсь увесь
У темне лоно повноводдя,
Я скрес уже і ти ще скресь,
Над нами сонні хвилі ходять...
Почуй мене і поверни
Крізь очі аж до виднокола,
І знов украдь та полони
Без болю, крапельки вини,
Без терновиння й ореола.
ЗІ ЗБІРКИ «ПАНТІР» (2006)
***
Ми згоримо з тобою в листопаді,
Як змовкне листя в чистому вогні,
Хоч не було кохання в Цареграді,
Та щось було не знане ні мені,
Ані тобі з немитого туману,
Щось отаке, мов сіре зайченя,
Крізь досвітку причілочок багряний,
Воно тебе й мене наздоганя.
І шарудить отим, що не згоріло,
І стелиться безпомічно до ніг,
Допоки ще довкруг не білим-біло,
Не розпалімо в душах ранній сніг.
Та вже розгомонілося багаття,
Щоби зігріти змерзле зайченя…
Лежить чуже, холодне, мокре плаття.
Де Цареград? Туди нам навмання.
***
Сині очі — у твойого ранку,
Чорні очі — у моїх ночей…
Розгорни цю заспану фіранку,
Може, щось тебе ще запече.
У пречистій зосенілій далі,
Звідки повертається печаль —
Полиск загартованої сталі
Й запотіла від жури емаль…
Що ж іще, коли усе вже — північ,
А за нею — сам не знаю ще…
І давно відреготали півні
За досвітнім виспраглим дощем.
І давно вже ні кує, ні меле,
Лиш купає у вогні листок,
А коли крізь погляд захурделить
І замовкне за спиною крок,
Я собі в обличчя засміюся,
Як в лице студеної біди,
Аж тоді у сині — задивлюся
І забуду чорні — назавжди.
***
Ти не відаєш, як її звати,
Величати опісля зими,
Лиш позводила синії шати
І благає когось: обійми,
Відігрій перестуджені руки,
Доторкнись до грудей та очей,
Досі гріли їх крилами круки,
Доторк той ще й донині пече…
Я боюся тебе очманіло,
Ти уся із гірких полинів,
Забираєш живцем моє тіло,
Навіть слід в небесах зворонів.
У проталинах крига сміється,
Та вода ще під льодом німа,
Тільки щось аж під серцем заб'ється,
Певно, то помирає зима
І синіють її піднебесні
Щонайглибші завмерлі стави,
Аж гойдає лоза в передвесні
Золотаві свої рукави.
***
Дозволь доторкнутися лона,
Яке спорожніло з осонь,
Де тільки сльозина солона,
Ледача, мов сонний сом,
Сповзає краями ночі,
Із карих, мов кара, віч,
Зненацька грудей доскочить,
А далі — на волю, пріч,
Де піниться шумкою вишня,
Аж мліє голодна бджола,
Що вперше сьогодні вийшла
У гавань твого тепла.
Бо лоно чекає, кличе,
Мов сонного доторку губ.
Який він іще незвичен
Бджолиний хмільний цей шлюб.
На денці смутної ночі
Вустами ворушить трава,
І тихо в тобі шепоче
Осколок мого єства.
***
Овал грудей твоїх сміливий,
Мов зваба райських яблучат,
Ідуть припливи на відливи,
Як зграї буйних потерчат.
Хіба відчуєш, як пульсують
У жилах соки молоді,
Як ніжним доторком косуля
Малює кола на воді.
Тремтиш, боїшся зачамріти,
Як від свавільних чебреців,
Які гойдає сонний вітер,
В луги прийшовши направці.
І ти не вільний зупинити —
Тебе несе стрімкий приплив —
Вогонь у жили перелитий,
І ти уже, як звір, смілив,
Зриваєш одіж, наче пута,
В провалля соколом летиш,
Жага пекуча, мов отрута,
Та не її боїшся, лиш
Зірвати спілі яблучата,
Які вже сутінь омива,
Та біснуваті потерчата
Крадуть грудей твоїх овал.
***
Гори вночі маліють, стають навколішки,
з їхніх тіл зникають смереки і буки,
а терен і шипшина вбирають у себе колючки,
лагіднішають, випрозорюються водою
і течуть за край ночі, де гори
перестають бути горами,
тоді їх можна пригорнути,
як тіло коханої,
яка ще не виїхала за кордон.
Боже, як порожньо серед ночі,
як руйнує мене вседоступність земна,
як зриває фіранку з вікна, за яким
немає ні гір, ні коханої,
тільки безодня і морок,
заціпеніння і прах.
Тоді ти стаєш навколішки, молишся
до гір і коханої, яка ще нікуди не виїхала,
тільки вийшла до сусідньої кімнати
помолитися за тебе, щоби не збожеволів,
коли дізнаєшся, що в гори
ніколи не повернеться день,
а вона виїде за кордон.
Певно, так треба! Боже, але кому:
ні Тобі, ні йому, ні мені, тільки їй,
аби не загубитися в горах,
до яких не повернеться день,
і поїхати за кордон,
та цього я не знатиму, бо вкриюся
теплою сніговою лавиною,
коли безнадійно шукатиму кохану...
***
Ми удвох зігріємо зірницю,
Що завмерла в неба на чолі.
Ти піймала грудочку-синицю,
Я — у журавлята на крилі.
І мені тут затишно і вільно,
Ніби я — пір'їночка його,
Я собі паную неподільно,
Як в очах твоїх хмільний вогонь.
А тобі як — між вогнем і димом,
У чужому просвітку ночей,
Де нема когось між часоплином
І тому й надія не тече?
Та даремно. Нас ніхто не ділить,
Бо єднає зірка молода.
Ось хіба що криком в душі вцілить
Журавель, якого я тобі віддав.
***
Дощ мене застане у твоїх очах,
Радісний, рясний і неквапливий,
Так додолу краплять стиглі сливи
І тупцює тихо бездоріжжям страх.
Хто кого чекає з диких манівців
Із незарубцьованим сумлінням?
Я прийшов з минулим поколінням
Із печаттю кари на смутнім лиці.
Розгорни мене до дна, мов немовля,
І сповий у крижмо домоткане,
Най кричать ще хижо з ночі кані,
Та допоки носить ще мене земля,
Я не одречуся ні гірких кохань,
Ані присолодженої зради.
Хто мене зневірою окраде,
Най втікає, мов осіння лань,
У дощі, у грози, у лляну печаль,
Бо немає іншої остуди,
Б'ють вітри у стоголосі груди,
Відцвітає синім зосеніла даль.
А в очах твоїх вирують сотні злив
І мені в них прагнеться кохати,
Од німого відчаю втікати
У світи, де пахне таїною слив.
***
До ранку ще не списана сторінка,
Біліша від твоєї сивини,
Не зрадила тебе ще гойна Дзвінка
І тіло не поклала до труни.
Ще ніч, і мож' вернутися додому,
Та де він — дім і хата де, і схрон?
Напише хтось на небові лляному:
Це не життя було, а тільки сон!
Але ж ціляла в серце зла денцівка
І куля ж то була таки твоя,
Пекла, як збожеволіла горівка,
Текла на діл роз'ятрена змія.
Шатковані, либонь, не воскресають,
Бо й душу шкаматкують і — на хрест!
Лиш пирко красне вітром за крисаню
І слово болю. Він ще не воскрес...
До ранку ще не списана сторінка...
«ЦІСАРСЬКА ДОРОГА» (2011)
ЧАС ЛЮБОВІ
Катерині Ющенко
Крізь перші сіяні тумани,
Що тепло пахнуть за рікою,
Немов хтось білою рукою
Веде із ночі сонний ранок,
Ще пізня зірка проступає,
Ще сонце лагідне, як ланя,
Дитятко в літеплі купає,
Й пора від зойку до зітхання
Все переповнює жагою
Нектару Божого терпкого,
Того, що серце напуває
Несповідимою любов'ю
До того, світе мій, до того,
Хто пощодень її жадає…
І ні напитись, ні збагнути
Уже не зможе до безтями,
Бо ллються невблаганні нути,
І не зітерти, не забути,
Як вогкий поцілунок мами,
Немов тумани — поміж нами.
…Тумани чахнуть. День минає...
Що завтра лишиться у слові?
Ніхто не відає й не знає,
Та голос неба промовляє:
Це — час прозріння, час любові!
Нас Бог любов'ю сповиває.
***
Напевно, колись я тебе і забуду,
Це трапиться, звісно, в забутому сні,
Зі серця спроваджу найтяжчу огуду,
Та легше не стане від цього мені.
Я в осені очі позичу, а крила
Украду в чиєїсь чужої весни,
Яка мені муки щоденні творила,
Та потай благав я: не промини.
Якби ти дослухалась, ти ж і не чула,
Неначе у ніч темнооку пішла...
Як легко мене ти давно вже забула,
Лиш кинула в серце дві пригоршні скла.
Я дякую, Боже, за ці насолоди,
Бо що там свербивус, і терен, і глід.
І прірви найглибші — застояні води,
А найтепліший — до берега лід.
Зима вже небавом. Її перебуду,
Хоч якби сніги невблаганно мели...
Напевно, колись я тебе і забуду,
Та тільки коли?
СОН БЕЗСОННОЇ НОЧІ
Виходжу на берег, а річки немає,
Втекла в піднебесся ріка.
Під зорями спрагло калину ламає
Чиясь білокрила рука.
Неначе з пітьми солов'ям диригує,
Та співу не чути, лиш подих вві сні.
Вже осінь простуджена листям торгує,
Достиглі тумани підносить мені.
…Ще тіло жіноче на березі ночі
Осиковим листом, як свічка, тремтить,
Та ангел тебе розбудити не хоче,
Той ангел, який уже не одлетить...
...Світає, тремтіння, мов пісня, минає,
Усе утікає кудись навмання,
А річки насправді у місті немає,
Лиш плине нечутно в ліси вороння.
***
Чистотіл замітає зарінки,
Наче сонце тонким гребінцем…
Дописав до цієї сторінки
І припав до рослини лицем.
Дика груша виблискує листом —
Блискавиця в небесних очах,
Глід біленьким колючим намистом
На півсвіту коханням запах.
Дописав і немов стрепенувся:
Жовтий квіт на розлуку цвіте,
Посміхнувся у сиві вже вуса,
Щось озвалось у серці не те,
З чим жилося, немов чистотілу
Щовесни на зарінках цвілось.
Молоді твої очі і тіло
Хтось кохає й ненавидить хтось…
***
Розхристана біжить назустріч осінь,
Гойдає вітер старомодний балахон.
О, незнайомко, так, ми не знайомі досі,
Та хто нам заважає, панно, хто
Спинитися у безпробуднім леті,
Крилом припасти ніжно до крила,
Твій прихисток не в моднім амулеті,
А в слові, хоч його ти не знайшла...
Та буде ще Покрова, і морозки
Покотять синю хвилю під вікном,
І дивні звуки, наче відголоски,
Які не стануть навіть пізнім сном,
Зашарудять услід опалим листом
Чи ніч наздоганятиме сова,
А день украде глодове намисто,
Й до тебе з вирію вертатимуть слова.
...Розхристана біжить назустріч осінь,
За нею листя кумельгом летить.
Дві довгі тіні, босі, безголосі,
На обрії розчиняться за мить.
***
В озерах неба сонце промінь миє,
За пагорбом тугим чатує ніч...
Але ще день, в якому десь і ми є,
І наші губи, і читає з віч
Осіння яблуня своїм останнім плодом
Пришестя малинових холодів,
Напій заправмо дереном і глодом,
Щоби його і ворон захотів,
Який занизько над гайком літає.
Літає все. І ми літаєм теж,
Немов питаємо, чиї ото літа є,
Котрі веде муштрований кортеж
За виднокрай, де пригасає сонце,
І тане день в зіницях наших віч,
Бо це лиш тільки сон короткий, сон це,
Назустріч нам іде простоволоса ніч.
Сон утікатиме, як вітер крізь вітрила,
В які його цей вечір зодягнув...
Зоря до нас, хмільних, заговорила,
І я в тобі лише на мить заснув.
Затерпли крила, стала їм несила
Перегортати сторінки небес,
А ти мене в собі, мов сон крихкий, носила,
Боялася, щоб я не розповився весь.
...Уже не має ради, ні розради,
Червоні сльози виплакав дерен.
Я відчуваю: ніч зухвало краде
Плодів тепло із приспаних дерев.
***
Залопотіло зграями, затерпло
Чи вороння, чи тільки крила хмар.
Ти не бануй, ще буде навіть тепло,
Бо не пірнув у комин ще відьмар.
І ми гайнемо на гіркі горіхи,
Які у травах будуть зимувать,
Їх білка заховає попід стріхи,
Щоби узимку з лихом римувать.
Терпкаві груші випадуть під ранок,
Засвітлякує зоряна роса,
Присяде край межі медовий пряник,
Якого ти у свідки записав
Цієї незбагненної осмути,
Аж ген за нею — стиглий туманець,
Що не дає ні жити, ні заснути,
Лише помчати болям навпростець.
Бо на губах твоїх серпанкокрилих
Горіхова зваблива гіркота,
Дістань один на двох сріблястий келих,
Де спалахнула зірка золота.
***
Ти грайлива, як вода у серпні,
Літепло твоє в мені тече,
Доторки грудей — терпкі, нестерпні,
І пекуче олово очей
Витікає за тісні зіниці —
Повінь коливає виднокрай...
Кланяється олень олениці,
Край же моє серце, доле, край!
Безупинно витікає річка
І впадає в кожного із нас,
Розтуляє ніч вузенькі вічка,
Зупиняє невблаганний час.
Аж тоді сідаємо у човен,
Чуєш, весла листом шелестять,
І переплелися чорні брови,
Та й у вирій пташкою летять.
Розтинає місяць срібні плеса,
Мокрі весла стиха: хлюп та хлюп.
Пов'язали руки перевесла,
А на серці — почорнілий струп.
Тільки губи — виноградні грона,
Спалахнули, де міліє ніч...
І твоя постава безборонна —
Аж на сто несходжених сторіч.
***
Романові Кудлику
Спозаночі білим забіліло,
Розляглася тиша у снігах,
Спалахнуло тіло переспіло,
І жасмином виднокрай запах.
В узголів'ї лебеді зимують,
Чортория їх не прийняла,
А на кризі я один німую —
Без надії, човника й весла.
…Був забув, які у тебе очі,
Їх мінливий колір перебув,
Лебідь стиха колір той шепоче
Й вирушає в далеч голубу.
Що тобі, лебедику, мій брате,
До моїх спізнілих віщувань?
Хто нас буде за цей гріх картати,
Якщо в горні аж регоче грань
І сніги посивіли з морозу,
Засурмила тиша при свічі…
Запитаєш, чи дурний мій розум,
Чи у серце вдарили сичі.
Промовчу, лебедику, безмовлю,
Краще най лютують вороги,
Я ловив, ловитиму і ловлю
За тілами нашими сніги.
***
Вікторії Шуліко
На пероні підступно мовчать поїзди,
Їм — не час, хоч далека дорога,
Наші очі іще завертають туди,
Де не видно розлуки з порога.
Двом ще затишно так, ніби світ — лиш для них,
І нікого довкола немає
Навіть час мов завмер на своїх вороних,
Хтось невидимий їх за вуздечки тримає.
І слова золоті, наче птиці, в яких
Краде сонце останні хвилини,
Поміж ними нечутно на крильцях легких
Намалюють на пам'ять світлини.
Нас — лиш двоє. Й нікого вже більш.
За вікном — ця розгублена осінь.
Поміж ними лише — ненаписаний вірш
І слова — мов каштанчики босі.
…Раптом зойкне — один, бо пора ж і йому,
Мов свинцем враз налиються ноги.
Ти живи — не живи і римуй — не римуй,
Та сумними бувають уже й перемоги.
Лиш Вікторія сміхом сумним обпече
Так, що серце пектиме й пектиме,
І присяде бджола їй на біле плече,
Мов запросить у рай на гостини.
***
Заспівали сади черешневі й вишневі,
Зарясніли, аж гнеться додолу гілля,
Заясніло в очах молодому коневі,
Що везе немовля у візочку здаля.
Аж із Цецино вітер зірветься зухвало,
Затанцюють пелюстки у нас на вустах.
В заметілі оцій нас життя цілувало,
І на серці виспівував ангел чи птах.
Залітали пелюстки в медове волосся
І, мов ангельські сльози, котились туди,
Де кохання твоє і моє відбулося,
Й повели нас у нього біленькі сліди.
Я визбирую цвіт із волосся губами,
Він запахне мені молоком і вином —
Тим, яке поцілунками нишком розбавим,
І сп'яніємо тут, у саду, під вікном...
Та не пізно кохати, любити, радіти
І кричати очима самими: л я м у р!
Доки ти — молодий, молоді твої діти,
У садках жебонять перламутрові цвіти
І ціляє із лука у серце амур.
ПОЗА ЗБІРКАМИ
***
Між нами в'юнять дороги,
Між нами ходять поїзди.
Ти написала надто строго:
«На день народження не жди».
Запрошу осінь я в кімнату
І вип»ю з нею в самоті
Не за народженні і дату —
За те, що стрілась ти в житті.
1974
***
І не пахне жасмин, лиш цвіте
Чи танцює гаряча віхола,
Через мить і дороги-шляхи замете.
Звідки, панно, ти в гості приїхала?
Ти лякливо лягла поміж білих доріг,
Що в нікуди зібрались плуганити,
Ти звалилась на голову, наче на сміх,
Але в серце ще можеш поранити.
Запекла до схід сонця твоя білизна
Губ і рук, і грудей розполоханих,
Та ж минула учора жадана весна
І залишила нас до безтями закоханих.
...Перестояв жасмин, а зацвів-спалахнув,
Забілів серед літа заболено,
Як тепер я при цьому вогневі засну,
Якщо серце не навпіл розколено?
А лиш так, щоб ділити гірке і терпке
Це — без запаху щастя жасминове
І що досі усе нам було не таке,
Як сьогодні, глибоке, мов ультрамаринове.
Пахне тиша і тихо над нами мовчить,
Але раптом озветься горлиця,
Панна ночі додому безмовно йдучи,
Не до мене — до зірки пригорнеться.
***
Із медом горілка уже не п'янить,
Лиш губи солодшають, з квітки на квітку
Неначе бджола соковито бринить...
Чому ти примружився, місяцю-свідку?
Ніщо вже немає земної ваги,
Ні шалу, ні крику, ні відчаю-болю,
До зойку здіймаються ці дві дуги,
В яких я себе замикаю й неволю.
Витьохкує серце, немов солов'ї,
Що наче влилися в сталеві колеса.
І хвиля — на хвилю, бо де ті краї,
Котрі замикають розчахнуті плеса?
Де берег на берег свавільно іде,
Гаряча вода розмиває безтямно
Усе, що вирує в тобі молоде
І рветься на волю розхристаним ямбом.
...Вгамуємо спрагу ковточком лляним
Й на щастя розіб'ємо чару,
Здається, просилися очі у сни,
В'їжджаємо в літо з причілка весни,
Йдемо пити каву до бару...
|