Хтось розірвав боа прямо посеред подвір'я. Різнокольорові пучки яскравого пір'я заполонили все навколо. Наче Бразильський карнавал тричі обійшов навколо будинку — ошатно цвіли гортензії. Далі, вздовж стежини, мрія парфумера — лілові флокси. Здавалося, просочували у повітря свою невидиму кров. У вікна заглядали опалені сонцем лісові лілії. Такі помаранчево-строкаті , наче одяглися у тигрові шкури. Не давав спокійно пройтися попід парканом лілейник — ліз під ноги гострим листом… Щодня одна квітка на ньому гинула й одразузмінювалася іншою. Не знати було може лілейник поспішав лишити по собі цілий рід.
На високому порозі сидів чоловік, поруч ночви з довгими стручками. Сині квасолини створювали мозаїку на старому простирадлі.
Сонце крокувало до заходу — близько дев'ятої вечора. З-під кашкета воно нагадувало величезну червонясту калюжу над горизонтом. У повітрі солодко пахло абрикосовим варенням. На веранді вишикувалося у рядок вісім баночок із трап'яними кришками.
У будинку жив вдівець дід Дем'ян. Ще не такий старий як для діда, всього шістдесят, проте у селі його по іншому не називали. Хоча б за бороду, довгу і чорно-сиву. Дружина померла давно — років десять тому від пневмонії. Дітей так і не довелося зростити. У молоді роки жінку свою дуже поважав, тому й пристав на прохання не народжувати. Згодилися жити заради власного комфорту. Підтримували та плекали один одного. Чоловік все життя пропрацював вчителем у сільській школі, дитячих забавок набачився тому й не прагнув мати власних. Потім із жалем згадував, як вчителювання вбило в ньому всю любов до дітей. На схилілітможе й хотів би стати батьком та запізно отямився. Не розумів, чому дружина отак просто відмовилася залишити по собі нащадків? Може щось приховувала? Не усвідомлював чому пристав на її прохання, і як міг прив'язатися до самотньої, нерішучої й трохи егоїстичної людини?
Старого вчителя у селі пам'ятав кожен, хтось за семестрову двійку, хтось за розпухле вухо… З Дем'яном Петровичем віталися, допомагали піднести важкі сумки, але без усякої щирості — з обов'язку.У перші два роки опісля смерті дружини довго страждав, не міг заснути, наче зробився неповноцінним... Але рани швидко загоїлися, й Дем'ян зітхнув із полегшенням : «Раніше жив для двох — часи змінилися, тепер житиму заради власного спокою».
Завершив вчителювання й надумав здійснити давню мрію — привести до ладу садибу... Але не так як зазвичай у селі, а по-казковому. Дах будинку покрив різнобарвною черепицею, димар вимурував у вигляді вигадливого звірка, почорнілі вікна замінив на нові, широкі, з віконницями, стіни розписав яскравими пейзажами,ще й на горищі обладнавзатишний куточок. Туди заніс старі, плетен із соломи крісла, килими та скрині, домашнє начиння…
Рік за роком Дем'ян Петрович плекав свій сад-город: насадив рідкісних сортів плодових дерев. Обгородив квітники. З ранньої весни і аж до першого снігудідове подвір'я буяло яскравим квітом: з першими променями — проліски й тюльпани, потім півонії та ромашки, влітку — троянди, настурції, космеї… І допоки перший сніг не покривав трепетом пухнасті комірці хризантем. Проте найбільше дід Дем'ян плекав свої виноградники. Аж тридцять сортів винограду давало щедрі плоди. З гордістю колекціонував статті про свої успіхи, бо вже не раз обласні газети писали про вмілого виноградаря, який розробив власну методику в догляді за лозою.
Час від часу в гості до колишнього вчителя забігала сусідка. Валі нещодавно виповнилося сорок. Діти роз'їхалися хто куди. Сама вела господарство, всьому давала раду. Іноді й діду натякала, що могла б стати доброю порадницею у справах. Аби не осоромитися , що він все ще не дід, Дем'ян старався як міг: пив настоянки із селери та петрушки, щодня загартовувався, навіть один раз на повен місяць читав заклинання для чоловічої сили. Проте як на біду нічні візити сусідки давалися не легко. Потай проклинав невсипущу Валю. Іншим жив…
Не встиг згадати — жіночка тут як тут.
— Дем'яне, — визирнула з-за паркану, — молоко питимеш? — у руках кухоль.
Хотів відмовитися, але вправна долоня вишикувала посудину на стовпчик. — Я забіжу до тебе, тільки курей порахую. Посидимо, потеревенимо…
Чоловіче обличчя вмить посіріло. І хочеться їй цілий вечір базікати із… Самотністю. Краще вже вести діалоги самій із собою. Або ж із котом, навіть домовиком… Тільки не з ним... А ще ж попереду ніч.
— Валю, зараз приїде чоловік із обласного супермаркету за виноградом. Бачиш оті ящики — тицьнув пальцем на ганок,— поїдемо в місто.
А у самого в голові одне-єдине: сьогодні доведеться спати на горищі аби Валя не вгледіла в хатині ввімкненого світла. І повечеряти теж доведеться на горищі яблуком та жменькою смородини. А думки рояться, пліткують одна із одною, готують господаря до мігрені:
— Валя ще ж не стара. Якихось сорок років. Могла б ще народити…
У ковані ворота хтось постукав. Сусідка перехилилася через паркан щоб подивитися. Хвіртку прочинив незнайомець. « Не обманув . І справді хтось приїхав!» Пішла до хати. Дем'ян провів чоловіка до оселі. Через прочинене вікно Валя довго спостерігала як чоловіки щось записували у блокнот, рахували — перераховували … Через півгодини світло у будинку вдівця погасло й молодиця пішла спати…
Дем'ян Петрович прокинувся на горищі. Яскраве сонце пробивалося крізь щілини даху, падало на босіноги. Свічка на столику догоріла і зачорнила прозорий підсвічник. Пригадалося, що всю ніч не спав, не міг заспокоїтися — вже навіть хотів посеред ночі йти до сусідки і просити пробачення за те, що обманув… «Як підліток тікаю від ласки і щирої людяності.» Пригадалася дружина… Здалося, що вкотре зраджує. В думках змарнів: «Як же можна зрадити ту, котру навіть не любив? А Валю хіба люблю?
А кохав хоча б раз в житті?»
Зліз із горища. Поправив драбину — по ній плівся яскравий кущ малинових троянд. Одне щастя в житті — квіти… Вмився холодною водою з криницій наповнив дві металеві лійки — гайда поливати свої врожаї. Ще тиждень тому посадив рідкісні канни, які привезли з міста давні друзі. Присів на землю поруч із квітами. У траві знайшов п'ять суниць — поживився. На годиннику п'ята ранку. Всюди сухо. Аж піщинки де-не-де порепалися, а на ділянці із декоративною капустою , наче дощ пройшов — мокрий грунт. А ще ж не підливав. Підійшов ближче, поглянув на фіолетові голівки… Легкий вітерець одурманював. Листки зібгані, наче хто взяв у жменю. А на нихпрозорий шар клейкої рідини. І сяє на сонціота «слина», наче зрослася зкришталем… Дуже схожа на воду, лишень густа-густа.
— Дивина! — метикував. — Дивина.
У серцевині ошатної капустини згусток«води»… Дід міркував, чесав потилицю. Нагадує вишневу смолу, лишень прозора і завбільшки з кулак. Пригледівся. У водяному кулаку — немовля. Дрібне, як мишеня. Роззирнувся… Не спить, не марить… Знову почесав потилицю:
— Занадто довго думав про дітей… Може галюцинації?
У кожній капустині лежало по прозорій краплині. У кожній краплині — немовля. Швидко порахував — всього десять немовлят. Не вірив своїм очам.
— Дітей не знаходять в капусті!
Довго розглядав, пробував пальцями чи то не шматки скла, не звичайнісінькі намистини, бо хтось із дітваків запросто міг підкласти отакий жарт.
— На пластик не схоже — занадто м'яке, клейке і тепле... На шкло теж. Може новий вид шкідників? — перепитав сам себе, наче запевняв, що так і є. І швидко рушив до хліва за отрутою, бо ж не гукати у свій квітник односельчан, не консультуватися у місцевого ветеринара. І так всі в селі вважають старого вчителя диваком, бо не вирощує картоплі, не тримає поросят. Не господар…
Прийшов до тями під виноградною лозою. Нестерпно боліла потилиця. У головівідчув легке поколювання. На розрихленій землівалялися зелені листки. Як у осінньому парку. Ледве згадав, як перечепився і впав.
— Що діється? — не міг зосередитися…— Може я втрачаю останній глузд?
Світ зробився велетенським. На мить Дем'янстав розрізнятищонайменшу пилинку. Опустив очі й побачив на своїх пальцях дрібні завитки. Сам собі здавався маленьким-маленьким, мов комашина.А під лозою — замилувався…Зелені парасольки листків, округлі прозорівиноградини, гнучкі стебла, тонкі «вусики». І пружний чорнозем під ногами, наче хтось посипавожиною. З-зарізьбленого листувизирнула маленька голівка. Поруч інша… Четверо різнокольорових людей дивилися на садівника. У кожного обличчя завбільшки із невелику сливку… Витончений тулуб, вузькі плечі, тонесенькі рученятапо дві пари у кожного. Не знати юнаки чи дівчата?Шкіра одного чоловічка блідо-жовта, просто тобі яблуко «білий налив». У іншого, що тримався поруч із жовтим , тіло відсвічувалося барвою карамелі. А поруч ще одна маленька людина, блідо-рожева, як нестигла суниця. Четвертий чоловічок, певно був найбільш боязкий, бо ховався за юрбу. Його тільце нагадувало оливку. У всіх довге волосся, наче з шовкових ниток. Дід Дем'ян помітив — всічетверо парами трималися за руки.
Повисовувалисяіз синіх мушель, як равлики…
Садівник напружував зір аби розрізняти риси обличчя кожного із малюків.Ледь-ледьпомічав, як скорочувалися м'язи їхніх тоненьких ручок. Слідкував як маленята кліпали блакитними віями, подібними до волохатої гусені… І доброзичливо посміхалися.
Господар садиби почувався Гулівером, який потрапив у пастку. Мимоволі розглядав багатогранні будиночки істот. На кожній впадини і випуклості, завитки і дрібні візерунки. У одного кубічна мушля переходила у ріжок і закінчувалася сферою. У рожевої істоти — схованка нагадувала корону із трьох пірамід. А у жовтого — найсміливішого — бо він наблизився до Гулівера ближче від усіх, мушля імітувала виноградне гроно. Зроду-віку садівник не бачив таких яскравих синіх відтінків.
— Ельфи? — подумав.
— Равліди! — почув у відповідь. Може істоти прочитати Дем'янові думки?
— Не знищуй крапель, — сказав жовтий чоловічок із нефритовими очима — Це наші діти.
Три години Дем'ян не вірив здоровому глузду. Все щипав себе за руки та ноги — потай аби не помітили равліди . Розпитував у них про все, що спадало на думку, й записував до блокнота. Чоловік вирішив досліджувати невідомих істот. Знав, своєї праці не покаже нікому аби не видати існування дивних чоловічків. З ним трапилося таке омріяне диво — боявся навіть глибоко вдихнути, розігнати збудження по тілу — не сполохати — себе.
Із дідової чернетки
Равліди оселилися на моєму подвір'ї, коли я засадив ділянку-пустку виноградом. Широким листям ці істоти живляться, але полюбляють куштувати й ягоди. Крім винограду не їдять майже нічого. Від їхньої присутності лоза краще росте і більше родить. У центрі виноградника, під землею кольорові чоловічки збудували свій замок із трави, каміння та гілок. Там і зимують усі гуртом. А влітку живуть під листям. Мушлелюдиспілкуються з допомогою звуків, дотиків, жестів і подумки. Є у них й своя писемність. Пишутьна власних будиночках. Кожен равлід сам створює його з ґрунту, слизу та крейди і декорує на власний розсуд.
На моїй садибіживе сорок равлідів. У них немає лідерів і правителів, лише старші та молодші. Старожилів поважають і підтримують. Живуть мушлелюди по п'ять років. Серед них не існує поділу на чоловіків і жінок. Кожен равлід за життя відкладає один прозорий камінь, з якого з'являється дитинча. Спочатку камінчик маленький, завбільшки з макове зернятко, але за місяць «виростає» до розмірів великого яблука. Згодом отой «фрукт» репається з усіх боків, і з нього з'являєтьсядорослий равлід.
Після появи на світлюдиноравлик має десять днів аби освоїтися, знайти собі виноградний лист і відростити мушлю. Потім ще десять аби серед таких же новоприбулих віднайти собі пару. Зі своїм обранцем равлід живе впродовж всього життя. Помирають одночасно...
Шлюбний процес проходить по-особливому. Двійко равлідів протикаютьсвої тіла гострими голками. Ці голки — спеціальні органи, щось на зразок рук. І відростають вони в обох —аби обранці не втратили один одного. У равлідів не існує сумнівів, самотності, зрад, лише двоє в довічних обіймах.
Я довго розпитував у равлідів про все на світі. Про буденне й магічне… Навіть про себе. Дізнався, що ці маленькі істоти вміють читати думки, бачать родовід людини, пророкують майбутнє…Можуть впливати на клімат і вчинки людей.
Багато цікавого повідали менімушлелюди. Розповіли, що на тополі, поруч з парканом живе стара дріада, їй сто п'ятдесят років і вона сліпа… Скоро дерево впаде і дріада засохне разом із гіллям. З собою тополя може забрати життя двох перехожих. Равліди порадили спиляти дерево аби попередити біду. Про русалок у цих краях вони нічого не чули, хоча в океанах їх дуже багато. У річці за селом живе невидима німфа-лебідка. А час від часу будинок провідує привид старої прачки, яка жила тут століття тому. Проте дізнавшись, що за подвір'ям доглядають равліди, прачка заспокоїлася і відлетіла у інший світ.
… А вчора я забув вимкнути електричну плитку . До равлідів спустився Янгол і попросив зберегти мені життя. Довелося маленьким чоловічкам лізти в будинок через прочинене вікно й вимикати прилад.
А більше у нашому селі чудес немає…
Сусід Федорчук продавав будинок разом із садом і городом… Збирався переїжджати до міста. Для Дем'яна той день став святковим. Дістав зі стола усі свої заощадження. Ще й у Валі позичив. Дуже вже хотів викопати на місці Федорчукового городу став. Про сріблястих коропів та червонястих карасів мріяв не один рік. Валя позичила останнє — все ще сподівалася на взаємність.
В той день Дем'ян не сторонився сусідки. Запропонував разом поїхати і закупити начиння для ставка. У місті ставився до сусідки привітно, радився як із дружиною,навіть попросив підібрати нові штани, а під кінець дня пригостив морозивом.
А якось у одну із ночей, коли Валя особливо постаралася, пообіцяв що невдовзі зареєструють шлюб… Проте перебиратися до його оселі не дозволяв, скільки жіночка не просилася… Часто відмовлявся проводити з «кумонькою» ночі й рідко вітався, коли зранку зустрічалися поглядами з-за паркану.
Дем'ян на власні очі бачив як із каменів з'явилося десять равлідів: сірі, кремові, фіалкові та лазурні… У своєму блокноті записав: «Я бачив як народжуються діти.» Спостерігав за тим, як маленята робили перші кроки, жували листя, вимовляли перші слова на всіх чотирьох мовахі поволі ростили мушлю… Не раз чоловік виносив людиноравликаммиску із молоком, і вони охоче припадали до блідої речовини. Виявляється казкові чоловічки обожнювали молоко.Більшої насолоди не відчував. З равлідами спілкувався частіше, ніж з людьми.
Валя сопіла уві сні і похитувалася аж скрипіло ліжко. Правою рукою зачепила дверцята шафи… Нові штани зіскочили з вішака. Дем'ян важко дихав. У кімнаті душно. Не спалося… Хотілося тихцем піднятися з ліжка й вийти на подвір'я, але чоловік не наважувався навіть поворухнутися. Тільки б не розбудити Валю, бо ще прокинеться і почне голубитися. А можливо й інтиму попросить… Вдруге за ніч. За вікном шумів сад. Повний місяць пестив шибку. Темрява лягала нерівномірно, наче блукала серед гілок.
… Зранку прокинувся, а на східцях вологий слід — равліди вночі приходили…
Підійшов до виноградника, дав умовний знак, із-за листя виповзли двоє найстарших серед роду — жовтий Лооа і карамельний Івоа:
— Біда, Дем'яне, наш молодий равлід загинув…
— У нас такого не буває… У дитячі літа ніхто не помирає.
У садівника затремтіло підборіддя... Тихо перепитав:
— … що трапилося?
— Самогубство…— жовтий Лооа затих, а потім продовжив розповідь подумки. Дем'ян вже вмів розмовляти й так. — Минуло десять днів… Усі молоді равліди виростили собі по мушлі. Вчора вночі, якраз у повен місяць, вони обиралисобі пару. Усі восьмеро розділилися по двоє і лише найбільш здібний та вправнийсеред наших нащадків, сніжно-білий Яй, відмовився бути із равлідом, який йому дістався… Мушлечоловічок, якому відмовили,покінчив з собою…
— А що буде із Яйєм?
— Залишиться одиноким на все життя…
Знайоме відчуття … — Подумав, — Ох, же й знайоме…
Минуло два місяці.Дем'ян вперше скупався у власному ставку… І хоча вода здавалася люто холодною, аж кістки крижаніли, чоловіка гріла гордість: « Ставок — мій!»
Листопадосів на дні водойми… Кінець осені… Равліди поволі готувалися до зимової сплячки. Дядько потоваришував із самотнім людиноравликом. Носив Яйя на ставок. Разом із дивним товаришем грілися: чоловік розпивав чарчину, а равлик — молоко… Маленький друг розбавляв дідове нудне життя. Чоловічок виявився таким же тихим і поміркованим. Мовчання двох набувало більш глибокого змісту, бо здавалося, що мовчать навмисно, по-філософськи, а не від того, що бракує слів. Іноді кидали пару фраз про виноград, вино і бізнес, обговорювали, сперечалися… але двома-трьома реченнями.
Одного дня Яй попросив: «Залиш мене на озері… Хочу побути на самоті…»
Дем'ян суворо, по-батьківські попередив:— Тільки без дурниць!
Чоловічок посміхнувся у відповідь: — Я тут спатиму.
Яйя не було сім днів і стільки ж ночей. Равліди нічого не запитувала у старого садівника. Не просили знайти дивака, не скаржилися, не ображалися — вони все знали… Через два тижні Дем'ян не стримався. Опівночі прийшов до лози, приніс миску пареного молока. Розридався…
— Я заніс Яйя на ставок… Певно він загинув?
Равліди мовчали.
— Яй живий… — промовивжовтий старійшина, — а карамельний продовжив.
— На ставку живе наяда. Ти сам поселив її у став, коли привіз із міста рибу. Маленька чаклунка сиділа у пащі найбільшого коропа. Наяда дуже вродлива… Така ж попелясто-білява як і наш Яй. У неї тіло дівчини: тонкий стан, стрункі ніжки,сліпучо білі коси… А ще сріблясто-сірі плавці рибини, сяючі крила бабки, що вночі палають, мов діаманти, і оксамитовий панцир черепахи. Красуня самотня і жорстока. Вона вміє чаклувати і накликати розпач. Коли Яй побачив цю дівчину, черепашачий панцир нагадав йому щось рідне, ніжне, близьке… Дівчина теж помітила Яйя і захотіла розважитися. Равлід обхопив наяду у міцні обійми і голкою приростив до себе. Коли обоє стали єдиним цілим, німфа затягнула равліда у став… Тепер у нашого родича немає іншого життя… Вдень він сидить на дні ставка, поки німфа спить, а вночі витягає дівчину на берег…
Atargatis_by_GENZOMAN
— Отак і мучаться? Терплять один одного… — гарячково вигукнув Дем'ян. — Заберіть його додому!!! Розірвіть цей союз, бо гадаю можете вплинути своєю магією на чари німфи й на мозок равліда… Він же там голодний, знесилений… Змучений такою любов'ю…
— Ми приносимо Яйєві листки винограду, щоб не отруївся водоростями.
— Але ж зовсім скоро ви заснете…
— І Яй помре… — опустив голову найстарший равлід.
— Я носитиму йому виноград і молоко…Не дам загинути… Він нещасний!
— Він не самотній… Не одинак… — тихо прошепотів наймудріший жовтий равлід.
Класика
