Олеся Мудрак
Едем на межі божевілля...

Весняна алея хлюпоче зеленими водами. Три кораблі опиняються на лезі безодні: два із них пливуть назустріч один одному, поволі наближаючись до відстані проникливого погляду, й наче не помічаючи (принаймні, один для одного) зримої присутності третього... Третій же, ніби навмисне обмислив таке-собі театралізоване дійство на течії буття, щоб зі своєї палуби у гирлі алеї спостерігати, як відбувається розходження минулого, сьогоднішнього й прийдешнього... Психологічний вибух тотожний штормовим попередженням “Замовлянь”.
А потому штиль. Аритмія сонця. Його тонесеньке жовте коріння вростає у вальяжні післяповеневі води, намагаючись пульсувати у кожному звукові й слові, котрі несуть у собі магічну сутність безодні. І ця безодня, неначе в сутінках загублена янголиця – чи просто оголена жінка – “Пенелопа надозерних прерій...”
Безодня замовляється лише Вічністю: жива душа, що пролітає повз неї, відчувши на собі її льодяний подих, лишає відбитки пальців на воді, що неодмінно розростаються, розходячись все ширшими колами, “мов подихи на дзеркальці ріки”. Вона поглинає поліорганічність чи поліорганність життя, голосу й звуку, як хвиля з неосяжних і незбагненних людським розумом надр океану... “Але їй зась до наших перемов...” – бо ці перемови “іскрять, мов блискавки, енергією зваби!” Вона – сакральна, завжди глибоко особиста, табуйована і за-мов-ле-на (!) прірвою перелітних епох, що повторюються тут і сьогодні, доки розходяться на воді спінені сліди двох кораблів, що розминулися у весняному морі, ледь не зачепивши одне одного розігрітими сонцем бортами. “Вона (в даному випадку мається на увазі безодня смерті) завше поруч, наче тінь, бо отакий її оманний плин – ходити колами, ніби великій рибі...”
Не була б я філологом, якби не зазирнула у тлумачний словник, глянути, що ж пишуть мовознавці про “замовляння” й “безодню”. Замовляння – діяти, впливати на когось заговором... Безодня – а) глибина, яке видається невимірною – тобто виміряти чи досягти її видається неможливим; б) глибоке провалля, прірва, розлом у гранітних породах, горах чи скелях, котрий найчастіше відповідає розлому у земній корі... А в позасловниковому, зрозумілому поетам значенні, безоднею є як глибина океану, пекла, зла й ненависті, так і ніким не виміряна й не осягнута безодня блакиті, космосу, любові та й, зрештою, всеплідного жіночого лона і єства...
Отже, як на мене, Ігор Маленький своїми алюзіями зі східних і західних саг, інтертекстами постійно зіштовхуваних міфологем витворює певну, по вінця наповнену почуттями й емоціями, міфо-кардіо-ліро-епічну глибину, котра під впливом густих, мов імлистий туман, метафоричних нашарувань, знаходячись у постійно збудженому стані, весь час неухильно розкривається, ширшає, глибшає й розпросторюється на увесь досяжний всесвіт та людську й особисту історію “спиняючи його в своїм єстві непевним подихом невгасної надії, яка не промине, як і любов, ще кілька сотень перелітних зим, доки землі відчутний подих листя”. “Подих листя” ледь чутно прокрадається крізь густу символіку текстів, адже за К.Бальмонтом, символісти – завжди мислителі, прихована в них зреченість і невимовна й неявлена краса зливаються так же легко й природньо, як літнього ранку води ріки гармонійно і радісно схлюпуються із сонячним світлом.
Неперебутня символіка образів промовляє у його поезії часом різкими, як квиління чайки, а часом ніжними, як шепотіння хвиль, голосами сирен, і водночас приглушеним хрипом сибіллиних пророкувань, що викликають і накликають передчуття вознесіння... Передчуття й пронизливе відчування “тонкої павутини дівич-літа”. Він, мов осінній павук, вгортається в павутину слова “за райдугою диких виноградів” і очікує чи й своїми замовляннями викликає і накликає “таємні знаки світлих перемог”, найбільша з яких – Любов... Любов у всії її мислимих і немислимих метафізичних, природніх, чуттєвих виявах та взаємопроникних відображеннях.
Українська міфологія сповіщає, що спочатку людина не мала статевих ознак – була єдиним цілим, а після гріхопадіння її розділено на жінку і чоловіка, а їх взаємний потяг є вічним прагненням до первісної цілісності. Лобов нагадує вихор чи смерч, що невблаганно огортає тебе у вітряний кокон, наче лялечку шовкопряда, з якої має народитися щось принципово інше – прекрасний у своїй скороминучості метелик, котрий, за буддійською притчею, є вільним від кармічних провин своїх попередніх втілень – гусені й лялечки. І людина, що несе й сповідує справжню всеосяжну любов є також уже чимось принципово іншим. Можливо – надлюдиною, янголом чи напівбогом?
Нещодавно, переглядаючи старі публікації, натрапила на газету «Молода гвардія» за серпень 1990 року, де у передмові до майже неймовірної у ті пізньоперебудовні часи першій публікації еротичної лірики Мстислави Чайки її «хресна мати» й прихована авторка – Вікторія Стах акцентує увагу на «еротиці задля еротики», як поезії задля поезії, у “сходознавця Ігоря Маленького”. Себто, любов ліричного героя його поезії шукає свого висловлення і втілення не лише у пейзажно-сугестивній, автологічній ліриці, а насамперед, неначе витворює матеріальний контур об’єкта захоплення. Як говорила англійська дослідниця: «Я є істотою слів, а тому – істотою бажання…»
Лірику Ігоря Маленького, на мій погляд, попри всю її міфологічну, епічну та конкретно історичну сутність і наповненість, можна віднести до окремого різновиду інтимної лірики – до лірики буттєво-еротичної, наповненої еросом буття подібно до того, як, скажімо, прозу Генрі Міллера можна класифікувати, як особливий тип ліричного монологу, котрому проситься назва – лірика буття. Адже автор у своїх ліро-епічних полотнах буття переживає міжтекстуальний екстаз. І ми кожного разу, тамуючи подих від несподіваних емоційних, метафоричних і чуттєвих завертів поетичного плину, спостерігаємо, як йому «на межі божевілля» вдається станцювати немислимий і часом незбагненний духовний стриптиз для вічної сутнісної Жінки. На відміну від сентиментальності та домінування меланхолійності в інтимній ліриці, еротичне в літературі і, перш за все в поезії, стверджує гедоністичне світовідчуття людської психіки. У Маленького це гедоністичне життєстверджуюче начало виявляється в міфологічному осмисленні законів світобудови через одвічно присутнє людській природі «рослинно-любовне» інтимне начало, яке самою своєю сутністю неухильно заперечує і відкидає зужиті стереотипи поетичного мислення у світі поета, що походить саме з того цілісного, досвітнього, едемського стану людської душі:

“…де все досвітнє, наче у едемі…
і листяно дрімнулось на плечі,
у напівсні звільняючись з одеж
у лагідній поривчастості змій,
що обвивали ясеновий пагін…
і сокотились леготом у трави,
заковтуючи сонними вустами
роз’ятрену голівоньку тюльпана…”

Природа і природність його поетичного доробку поєднані з праматерією слова. Він надзвичайно земний та конкретний, невіддільний від своєї епохи й покоління світоблукальців, витвореного надто швидким в історичній перспективі розпадом одного світу й кривавого й слізного народження іншої сучасності, і водночас блукає у якихось всесвітніх, поза- чи, радше, до-історичних, космічних емпіреях: «Аго-о-ов, Ігоре, Ви де-е-е?»
Зашморг нашого буденного існування не має шансу хоча б на якусь перебіжну мить не відшморгнутися, почувши з безодні голос поета-пророка, котрий кожною своєю фразою вистрілює в яблучко мішені єства пронизливими стрілами безсмертя: «…якісь слова у збризках мови злетів – пронизливих і певних, наче звуки, з якими виривається вогонь з-під листя каменю, що крешеться об камінь…»
І все на світі наповнюється єдиним первинно-незайманим змістом. Ми повертаємося обличчям до природи – до вічнозеленого й могутнього Ковчегу спасіння й сп’яніння:

“…чимось подібний до того ковчега,
яким перепливала в сьогодення
залітна жменька річкових стрижів,
що й наднесе у дзьобиках вогонь
всій решті звіренят і худобині,
яка в театрі вересневих тіней
вилизує долоні човнярам…”

Не зайвим, як на мене, видається по кілька разів перечитувати строфу Маленького – його розлогий сповідальний епос – по вертикалі, читаючи окремо перші й другі сходинки його періодів. Чому? Це має свій досить несподіваний прихований ефект, додає якоїсь особливої феєричності текстові, що тримається на щільному зчепленні самодостатніх образів та метафор, котрі навіть «перечеплені» в іншому, не авторському порядку, набирають несподіваного поетичного змісту.
Калейдоскоп пасій авторського пера, водоспади аллюзій у тісних порогах метафоричних коловоротів переростають в екзистенційне відчуття своєї самоти, самодостатності й нетутешності, де на човні, який виколисує наші фантазії в примхливій течії скипілої ріки буття залишається лише твоє природнє й людське єство… а перед тобою – «…неосяжний океанських простір усіх неперебутніх закохань, що тягнуться за тінню корабля, яку не витрусити в берег молочайний…»
Але щось зрозуміти в цьому світі можна лише «дурячи свою химерну долю бджолиною завісою театру в собі самім…» Щоб вийти на авансцену присутності-відсутності свого правічного «замовляння» ліричний герой, за прикладом Данте, проходить через дев’ять підземельних і піднебесних кіл свого натхнення, в якому він одноосібно вирішує долю кожного рядка і може собі дозволити записати намислене завтра чи позавтра, бо все-одно цього не минути, і всі дев’ять частин «Замовляння безодні» мусять бути видані на-гора, чого б це не коштувало авторові, і що б не відбувалось у цей час довкола нього…
Хоча навіть йому – творцеві справжньої (!), пророчої, надто несподіваної й немислимої поезії, наче дитині, прагнеться повернень, в яких «стрімкі відгомони любові здаються леготами сонячних вітрів…»
…Ось так відбувається «Замовляння» на замовлення безодні, котра, насправді, парадоксально прагне самознищення й анігіляції, як у пристрасному первинному вибуху взаємного притягання анігілюються протилежно заряджені елементарні енергетичні частинки матерії бо, можливо, і в безодні є душа, котра не може надто довго існувати в обезлюдненій та обезлюбовленій порожнечі.
«Замовляння безодні», наче первинний чи найостанніший вихор, що здіймається над пустельними обріями передпотопного й загибельного чи нововитворюваного, кожного разу від першопочаткового Слова знову й знову ословлюваного світу невимовно манить запаморочливим злітанням над прірвою:

“…бо зміст злітання – в ревнім замовлянні
цієї перелітної безодні,
що відслоняється в розтулених вустах…”