Класика Проза Усяка всячина Прислів'я, приказки Перевiр себе! Хихітня Відгуки

Любовно-eротична лірика



Hosting Ukraine


*

Олена О’Лір
Олена О’Лір

* * *

На мури ці, що я звела сама
Довкруг свого палацу чарівного,
Дивлюсь крізь сльози: нині замість нього
Мені глуха ввижається тюрма.

Цих мурів людська сила не злама,
Ні магія не вдіє їм нічого,
Тож ти дарма ведеш свою облогу –
Надії на звитягу тут нема.

Дарма стоїш ти табором під муром,
Дарма мій слух дратує клекіт сурем, –
Ані мене, ані себе не муч.

Хіба що, впившись тугою, як нині,
Я зраджу мимохіть своїй гордині
Й тобі сама від брами кину ключ.


З наслідувань Блейка

Коли тобі казала «ні»,
Здавалося, що я – в броні,
А щойно вимовила «так» –
І панцер мій, як віск, розм’як
І сам у мене спав із пліч,
Віщуючи солодку ніч.
Та на світанку день у день
Я обертаюсь на мішень –
Бліда, беззахисна й нага, –
І бич пліток мене шмага.

* * *

Моя рука – на узголів’ї.
До чого тут багатослів’я?
Величну стриманість чола
І ніжне, вдавлене міжбрів’я
Твого обличчя я взяла
Як найдорожче. І спроквола
Моя рука малює кола,
Де мусить бути голова...
Не доберу потрібних слів я.
Моя рука – на узголів’ї.
До чого тут іще слова?

* * *

Не розмикаймо пристрасні обійми,
З розкритих уст саму солодкість пиймо!

Зі сліз, пролитих нами в самоті,
Любовний приготуємо напій ми!

Хай розлітається на друзки світ –
В єдину душу наші душі злиймо!

Єдиними, мов погляд двох очей,
Нас Вічність у свої обійми прийме.

* * *

Дарма, що твій щоденник – вічну драму,
Розіграну акторами двома, –
Хтось жадібно проглянув крадькома
І дорогу побачив криптограму.

Так волоцюга проника до храму,
Коли нічна усе покриє тьма,
Й гамує голод, що його дійма,
Святими з дароносиці дарами.

Про святотатство не кажи. Невже
Ти думаєш, що око те чуже
Змогло твою святиню осквернити?

В своїх зіницях крізь життя усе
Той тать, посвячений у неофіти,
Її пречистий відблиск пронесе!

Старателі

Ми віднайшли покинуту ділянку
На березі бурхливого струмка, –
І каламуть хлюпочеться мулка
У нашім решеті безперестанку.

Не знаємо, що завтра нас чека…
На золоту ми хворі лихоманку…
Жага прадавня нас єднає п’янко,
Й між працею шука руки рука.

І в мерехтінні переливних цяток
Ми на майбутнє щастя ловим натяк,
І нам, безумцям, ніби й невтямки,

Що тут, на цьому березі, в цій тиші
Запаморочливо ми щасливіші,
Ніж золотом набивши капшуки.


Після літературної імпрези

По одному, по одному словечку
Вивчаю мову люблячих сердець,
Які складаються насамкінець
В демінутивів плутану вервечку.

А ти, відточеного слова жрець
(Твій спіч я чула, сидячи скраєчку),
Збираєш подумки бібліотечку,
Щоб на безлюдний взяти острівець.

І запитання вирватись готове,
Та краще я його перекладу
З м’якої непричесаної мови

На мову помірковано-тверду:
Чи знайдеться, мов раритетній книзі,
Для мене місце у твоїй валізі?


Бажання

Любий, давнє те бажання,
Що плекаю нічно й денно,
Виконати – що я вдію! –
Маєш змогу тільки ти.
Не кажи лише зарання:
«Неможливо! Нездійсненно!» –
Нащо мріяти, як мрію
Легко й просто осягти?

Хай нечасто й надто сухо
Я про бажане просила, –
Це щоб ти не почувався,
Ніби в мене ти в боргу,
Щоб не вдався ти у скруху,
Щоб у добрий час до діла
Взявся радо – а слова всі
Мають замалу вагу.

Я, слабка й немудра жінка,
Змусити тебе не можу
Вволити моє бажання –
Тут природа не сприя.
Та не знаючи спочинку,
Ласку випрохаю Божу,
Щоб запрагнув нездоланно
Ти того ж, чого і я!

* * *

Я стою на кучугурі
І питаю: «Де ви, де ви,
королі і трубадури,
що у гербі мали лева…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Куніґунди, Есмеральди,
де Брунгільди і Сіґурди,
що про них співали скальди?
Де священні всі абсурди?..»

Порфирій Горотак,
«Туга за романтикою»

Родом – з долин Авалону,
Серцем – у світі минулому,
Ми таємничу запону
Десь у музеї відтулимо –

І на омріяний берег,
Подих тамуючи, ступимо, –
Навіть без віз у паперах,
Не з екскурсійними групами, –

І в зачарований замок
Млистою стежкою підемо, –
Без театральних програмок,
Не за всезнавцями-ґідами…

Зробишся ти трубадуром –
Стану і я трубадуркою:
Спів наш під замковим муром
Царство оспале розбуркає.

Здумаєш стати трувером –
Згодна я бути труверкою:
Нашим ліричним химерам
Трохи додам феєрверку я.

Схочеш піти у ваґанти –
Зробиться з мене ваґантиха:
Гарних нашию я мантій
Нам зі старенького лантуха.

Зробишся ти менестрелем –
Я обернусь менестрелькою:
Плащ наш у лісі розстелим,
Вогник притрусим земелькою.

Зробишся скальдом – відтоді
Буду твоєю скальдихою:
Хай у зимовім поході
Хуґа в обличчя нам дихає.

А подасися у барди –
Слідом піду я бардесою:
Душі суворого гарту
Хай наша пісня обтесує.

Та як запахне євшаном,
Крук на кургані закаркає,
Вернем додому і станем
Ти – кобзарем, я – кобзаркою.

Царевич-жаба

Упали наші стріли в різні боки:
В сестер чоловіки, як у людей,
Твоя ж оселя – твань і чорний глей,
Дитя боліт, слизьке і вирлооке.

Нехай мудрує батько Берендей –
Виконуєш ти всі його уроки,
Преображаючись у тьмі ночей.
І хто ти – я сама не знаю поки.

Але ця учта… Як перенесу,
Що ти при всіх явив свою красу?
Та не спалю я жаб’ячої шкіри,

Щоб, кинувши і прядку і кудель,
Не довелось моє кохання щире
Шукати аж за тридев’ять земель!

* * *

Nie sollst du mich befragen*…

Як звуть його – про це ти не запитуй:
Коханець, Наречений, Частий-Гість
(Фальшиво-щирим подругам на злість
Приборкай сумнів свій несамовитий), –

Ні звідки, без найменших передвість,
Прибув він, таїною оповитий,
Чи там багато знав щасливих митей…
У кращім разі він не відповість.

А в гіршім – щойно запитаєш, хто він,
За ним приплине лебединий човен
І сумно скаже він, що тайкома

Пресвітлій служить, неземній святині,
Яка не зносить сумніву ні тіні.
І зникне. Й ти залишишся сама.

* Лоенґрін до Ельзи: «Не питай мене…» (Ріхард Ваґнер, «Лоенґрін»).
За сюжетом опери, головний герой обіцяє героїні захищати і любити її лише за однієї умови – вона ніколи й нізащо не повинна питати про його ім’я і походження.

* * *

Я – Ельза, що ніколи не спита,
Хоча питання обпіка вуста, –
Бо зна вона історію стару
Про іншу Ельзу, про свою сестру.

З наслідувань Ахматової

Ні гострим словом, ні важким мовчанням
Я спокою твого не отрую,
Лишень у діалозі нашім рванім
Відлунюватиму любов твою.

Не попрошу тебе про зустріч перша,
Лише колишні в пам’яті складу
І думатиму, всі антракти стерши,
Про цю любов, довіку молоду.

* * *

«Просіть – і буде дано вам», – навча
Писання, й людність просить стоязика.
А що, коли в котрогось прохача –
Чиїйсь іще усупереч супліка?

От раб, що волі він бажа, хоча
Бажа ще одного раба владика;
Дві жінки – хай і кожна ще дівча, –
Що одного бажають чоловіка.

То чи не справедливіше обом
Відмовити, щоб раб лишавсь рабом,
Владика – душ не переймався ліком

І щоб у власній кожна самоті
Постаріли суперниці оті, –
Та що з самотнім буде чоловіком?

* * *

Відмовитись – не завтра, а тепер –
Від сну, який мене оце навідав,
І мій самоконтроль на порох стер,
І всю мене із головою видав.

Від несамотніх відректись вечер,
Сніданків нерозлучних і обідів,
А з ними й ще від безлічі химер
І неможливо притягальних видив.

Від засинань на подушці одній
І прокидань під ковдрою одною,
Від поступок твоїх, моїх надій,

Від боротьби з тобою, мій герою, –
Щоб, як на теплий берег серед криг,
Ступав ти іноді на мій поріг.

* * *

Моїй бабусі Софії
й тобі

Я пізнала найвищу любов.
І тебе я любити вчуся
Без вимог, засторог і умов –
Так, як любить мене бабуся.

Я зідхаю – й вона зідха.
Хай, бува, й відповість непідхоже,
Та, до цілого світу глуха,
Як ніхто мене вислухать може.

І хоч як я від неї таю
Свої болі, щоб їй не боліло,
Та вона таємницю мою
Відгадає, немов сивіла.

І ніколи не запита,
Чом так довго я не приїжджала, –
Чи безпам’ятна, чи свята,
Ні на що, крім любови, не здала.

І ніколи не дорікне,
Що її я забула, ледащо,
І про те, як чекала мене,
Не розкаже ніколи й нізащо.

І хоч де я, хоч з ким, хоч яка –
А вона все чека і чека.
Ось як любить моя бабуся.

Попоплачу я й попосміюся…

З наслідувань Кіплінґа

Сто тисяч болючих «навіщо?»,
Сто тисяч гірких «як він смів?»
І мільйон «як могла я довіру найвищу
До його відчувати слів?».

Обернулись вони брехнею.
Перетерплено сцену німу.
«Дружина? Я мав розлучитися з нею
Ще десять років тому».

А я ж гадала, що ницих
Немає в нього личин
І навіть у щонайдрібніших дрібницях
Не може збрехати він.

Плям не шукала на сонці,
Що високо в небі гра.
А то в золотій бутафорській коронці
Зяяла чорна діра.

* * *

Я не впізнала Києва вві сні:
Замість асфальту – трав зелений килим,
Попереду ти підіймався схилом,
Простягши руку човником мені.

Збулось: ти вів на схили чарівні
Сім літ мене, твою душею й тілом,
І руку простягав мені в ті дні
Тим самим жестом, таємничо-милим.

Ще доля нас не розлучила зла –
Я місце те, зі сну, сама знайшла:
Глухі задвірки, збиті сходи, й поряд –

Сміттєві баки й на землі сміття,
І над усім – нестерпний, вбивчий сморід...
Сон справдився. Та не збулось життя.

* * *

Не розгадала я Твоїх послань,
Спізнилась на побачення з Тобою,
Сім літ блукала слідом за маною
Й моїм вином була вода з ковбань…

А нині древня розгорілась брань
І в кожнім серці – власне поле бою.
І я прозріла. Господи, чи встою?
Прости й суворим докором не рань!

Не чуєш… Поміж полум’я і льоду
У ворогів бруківки мечеш град…
Я ж мовчки до підніжжя барикад

Свою дрібну поклала несвободу.
Та вірю: як закінчиться війна,
Ми вип’ємо весільного вина!


Олена О’Лір (псевдонім)поетеса, перекладач, літературознавець. Народилася 1976 року в Києві. Авторка поетичних збірок «Моя рука – на узголів’ї…» (1997) і «Прочанські пісні» (2006). Перекладає з англійської мови (твори Дж. Р. Р. Толкіна, поетів-метафізиків та романтиків, британських поетес ХІХ ст., англомовних ірландських поетів), з давньоанглійської («Беовульф») і давньоірландської (середньовічна лірика), а також російської (вірші поетів «срібного віку»).
Кандидат філологічних наук з фаху «теорія літератури», науковий співробітник Національної академії мистецтв України.
Лавреат літературних премій ім. Бориса Нечерди (2008), ім. Григорія Кочура (2012). Член НСПУ та АУП.

*
Нагору