Класика Проза Усяка всячина Прислів'я, приказки Перевiр себе! Хихітня Відгуки

Любовно-eротична лірика



Hosting Ukraine


*

БІЛА КНИГА КОХАННЯ

Антологія української еротичної поезії
Упорядкування Івана Лучука та Вікторії Стах

Іванка Ангельська

ДОЧКИ ГАЗДРУБАЛА

Згасити потяг, певно, не під силу
Ні цілісним, ні вольовим особам, –
Як він завладарює. Кожна спроба –
Пуста. Уволить слід жагу ожилу!

Зімліти від уявної розкоші,
Зайнятись від експльозії фантазій.
Немає змоги стриматись наразі,
Як сни наснилися такі хороші.

Цимбалів звуки, дримби і трембіти
Зливаються в мельодії бажання.
Сягнути піку самомилування:
Усім єством чуттєво затремтіти,

Піднестися на гребені натхнення,
Спізнати дію жагодайних струмів
І розчинитись в змисловій задумі –
В собі замкнути коло одкровення.

26.11.1991

Емма Андієвська

Із циклу «Ліхноса»

* * *

Якщо ти мене зрадиш,
Я тебе каструю.
Я останній раз кажу тобі:
Не задивляйся на того бородача
З короткими ногами,
Що бахвалиться величиною свого фалоса,
Як м’ясник,
Що вихваляє м’ясо, засиджене мухами,
Поплескуючи по ньому долонею.
Запевняю тебе, його фалос
Не вартий старої підошви.
Все це лише видимість і бахвальство.
Він профан,
І йому задовольняти хіба що овечок.
Вір мені, я його знаю,
Він не тямить навіть абетки кохання.

 

* * *

Він, з гронами винограду в голосі,
Нехай залишить свою флейту
І підійде до мене.
Сьогодні я його любитиму,
Я, ім’я якого бояться вимовляти.
Нехай він скине одяг,
Що поганить його тіло,
І перестане червоніти, як дівчина,
Затуляючи руками
Свій божественний фалос.
Сьогодні я його любитиму,
Я, ім’я якого соромляться вимовляти.

 

* * *

Твоє тіло, як глечик крижаної води у спеку,
Що полискує між оливами
В полудень, коли все втрачає
Окреслену форму і ціпеніє.
Але якщо ти кожного разу
Вимагатимеш від мене
Щораз більшого захоплення,
Юначе, я боюся,
Що цілюща вода обернеться в дошку,
На яку сідатимуть відпочивати
Дідки з молодечими спогадами
Замість ковіньок.

 

ПЕРЕДРАННЯ

Я слухаю кроки на смітнику,
Де валяються подерті півні,
Статеві органи і гниль усього міста,
Яку завозять ранками
З пристані, з палаців і вулиць без каналізацій.
Я знаю на розі того перукаря,
Що голить бородатим повіям
Перед і пахви для любови,
Я знаю всіх, хто збирається в підворотнях,
Чекаючи матросів
З виразками всіх морів, всіх звичаїв.
Я слухаю кроки, що входять і виходять,
І далі.
Я не знаю навіть, чи мені сумно,
Чи це тільки мій слух віддаляється
Від мене.

 

* * *

Ти прийшов на моє ложе.
Ти, якого я чекав від інших.
Ти прийшов і лежиш,
Сховавши фалос між ногами,
І виглядаючи зовсім, як жінка.
Але ти помилився.
Я сам, і твоя присутність
Проходить крізь мене, як простирало.
Я сам, і ти з жахом дивишся,
Як від тиші
Твоє тіло розпадається на помаранчеві голуби,
Що зникають за вікном.

Іван Андрусяк

* * *

я ненавиджу цю істоту
цього теплого м'яса кусень
ці невипиті болем соти
неспокушеної спокуси
дотягнувся би я рукою
і потроїв би веремію
балерино мого спокою
я сьогодні терпіти вмію
ні на вічність ані на йоту
не поглинути — проковтнути
божевільну мою істоту
одержимого мого брута

Юрій Андрухович

* * *

А це така любовна гра:
кружіння, дзеркало і промінь! —
тивсе одно підеш за грань,
у чистий спомин, чистий спомин.

Кружіння!.. Ніби й неспроста
миттєвий дотик (чудо стику!) —
на луг життя і живота
покласти б руку, теплу й тиху...

Ми надто близько — марний знак,
той запах Єви — не інакше!
Ми двоє в дзеркалі, однак
усе не так і все не наше.
Бо вийду із дзеркальних меж —
розвалиться хистка будова.
Ти в чистий спомин перейдеш,
слонова кість, роса медова...

 

ЛЮБОВНИЙ ХІД ПО ВУЛИЦІ РАДЯНСЬКІЙ

це хід весняних звірів це парад лемурів
мальовані роти палкіші свіжих ран
це час коли жага струмує навіть з мурів
це марш нагрітих тіл жагучих мов коран

це танці потіпах під солодовим небом
ясновельможна кров темніє мов чифір
дівчата з медучилищ пахнуть млосно медом
прозорі наче спирт летючі мов ефір

це вихід гультіпак під шелести акацій
похід під ліхтарі лоліток і моргух
мов піонерок плин у дні шкільних вакацій
повз вигуки афіш про м'ясо і про дух

повз біржу казино мелодію міліцію
пастушки з вітражів упирки з вар'єте
дурепи осяйні вогненні янголиці
ці малпи трохи мальви кожна з них цвіте

це час дерев і змій духмяний і такий
що виростає з ніг сурма хрипка і грішна
вони ідуть а ти як той більярдний кий
не в силі проказати навіть харе крішна

або ось ти поет улюбленець планет
що бачиш то щоку то вухо або кліпсу
заряджений такий увесь мов пістолет
готовий розрядитись влучно в першу ліпшу

або ось ви вуйки набичені буйтури
атлети з-під вітрин деталі від скульптури
або ось ти флейтист весь голубий аж синій
що трешся між купців з якихось абісиній

або хлоп'ята ви безвусі шкуродери
зелені королі вологі від жадань
уродженки весни пантери і ґетери
повз вас ідуть у сни в липку бездонну хлань

і потім розтають і недосяжні знов
тікають у гаї повітряних небес
над вулицею ніч
помада туш і кров
я так я так я так
я так тебе тебе

Богдан-Ігор Антонич

СХРЕЩЕННЯ

Об хмару хмара, мов об дошку дошка,
ударить глухо, й небо затріщить.
З лопати хмари сиплються дощі,
немов пісок дзвінкий.
В зелену ложку
листка бере калина дощ, мов юшку,
і п'є, і п'є, мов струмінь щастя жданий,
мов бризки сім'я, мов росу цілющу,
відкривши ягід гроно полум'яне,
як віяло червонопере гроно,
аж рветься дощ, як втятий посторонок,
і вітер звільнений вирує колом.
До чорних уст припавши спрагло,
мов палиця, у смерч скрутився й коле
обличчя наші, наче розкіш нагла.
Вузли долонь — у ритміці кохання
ключі музичні, й ти — ляклива ланя.
Не в біблії, не на троянднім ложі,
пий бурю плідну і цілющу.
Може,
землі замало навіть для кохання,
хіба зрівнятись з бурею всією!
Гей, відходить буря, проспівавши лунко,
лиш грім із громом, мов змія з змією,
ще раз сплелись в останнім поцілунку.
Не знаючи, віддаш себе всією.
Так що ж,
ні, не ламай долонь, ні рож.

16 травня 1936

 

МОЛИТВА ЗА ДУШІ ТОПІЛЬНИЦЬ

Ми — зводники дівчат, коханці перемовні,
ми, що любок міняли, мов квітчасті мушлі,
за тих, що нас поїли дурманом любовним,
за наших жертв молімось нещасливі душі!

На дні слизький і мокрий місяць — шлюбний перстень,
і сонце тут холодне, мов загаслий камінь.
Танечниці підводні, наші давні сестри,
дельфінів обіймають мертвими руками.

О ти, що стелиш море зорями і мохом,
у небо не бери дівчат з цвітучих мушель,
зішли найбільшу ласку — забуття усього,
в коралі заміни топільниць білі душі!

17 грудня 1935

До БІЛА КНИГА КОХАННЯ Антологія української еротичної поезії

*
Нагору