Класика Проза Усяка всячина Прислів'я, приказки Перевiр себе! Хихітня Відгуки

Любовно-eротична лірика



Hosting Ukraine


*

БІЛА КНИГА КОХАННЯ

Антологія української еротичної поезії
Упорядкування Івана Лучука та Вікторії Стах

ГРА В БІСЕР ПО-ЛІТЕРАТУРНОМУ

«Біла книга кохання» – моя найрозтягнутіша в часі мрія (йдеться, звісно, про літературний контекст). Здійснення цієї мрії було то зовсім близько, то віддалялось, набуваючи вигляду блідих ефемерій і несусвітньо-нездійсненних, а часом, здавалося, геть непотрібних бздурів. Але завдяки цілковитій відсутності продюсерського та інших комерційних хистів, а часто через банальну лінь, об яку моя мрія перечіплювалась і шпорталась, маю тепер щасливу нагоду спокійно, відсторонено та менш-більш ретельно її окреслити та пригадати причини її виникнення.
Адже матеріалізувавшись у теперішньому вигляді, ця майже приватна мрія перетворюється на артефакт. Тож бодай коротко викласти історію її виникнення вважаю за необхідне перш за все на те, щоб убезпечити українську літературу від, можливо, не значних, не надто вагомих і нехай не конечних, але – порожнин. Зрештою, саме ця мета й керувала юнацькими максималістичними амбіціями авторки ідеї цієї книжки багато років тому; саме ця мета випрозорилась у назві – «Біла книга кохання».
Народилася мрія влітку 1990 року разом зі своєю «однояйцевою сестрою» – еротичною поеткою Мстиславою Чайкою. За ці майже два десятиріччя спливло багацько води; українська література позбулася табу не лише в царині любовної лірики, але й непомітно взялась обростати новими табу, зовсім іншого, часом глобальнішого і не надто приємного ґатунку. Та почавши зараз аналізувати і доскіпуватись, що ж справді якісно набуває чи втрачає сьогоднішня українська поезія за майже цілковитої відсутності тематичних, стилістичних, візуальних, світоглядних etc. перепон, ризикую з’їхати на глухі манівці і виставити себе в непривабливому світлі буркотливої снобки. А мені цього не хочеться.
Отже, двадцять років тому я, юна, але доволі затребувана в сенсі публікацій і творчих вечорів поетка, для якої одначе ця затребуваність ніколи не була принциповою і життєво важливою, захотіла утнути якусь чудасію. Імена поетів «розстріляного відродження» активно і, так би мовити, офіційно поверталися тоді в українську культуру (варто зауважити, що зараз ті імена якось знову встигли призабутися чи й не дужче, ніж у заборонні совєцькі часи). Молоді поети без особливих перешкод успішно взялись за «бурлеск, балаган і буфонаду». В столичному видавництві «Молодь», через посади редакторів якого тоді саме пройшла ціла плеяда яскравих літературних імен (В. Герасим’юк, І. Римарук, І. Малкович, А. Могильний, а в 1990-му році посаду редактора обійняв О. Бригинець), уже практично зникла практика, коли збірку віршів конче мав тягнути на собі патріотичний «паровоз». Нагадаю, що«паровозом» називали текст-агітку на початку книжки, в якому автор неодмінно мусив згадати партійного керманича, комуністичну совість, полум’яний комсомольський квиток чи іншу ідеологічну нісенітницю.
Бракувало якогось концептуального явища. Хотілося гри. Легкої, без нашарувань ідеології, вікової національної скорботи, без озирання на авторитети і без дотримання святенницьких правил хорошого тону. Хотілося інтриги і свята.
На щастя, існувала тоді обласна газета «Молода гвардія». Ще школяркою я вправлялася на її шпальтах, друкуючи безпорадні й неоковирні юнкорівські репортажі, а згодом – чималі добірки власних віршів. Так склалося, що цей «орган Київських обласного та міського комітетів ЛКСМУ», розташований на восьмому поверсі видавництва «Молодь» на тодішній вулиці Пархоменка (нині – Дегтярівській), був у кінці 80-х та на початку 90-х років справжнім осередком культури.
Головними ідеологами «молодогвардійського прориву» були Віталій Коцюк (трагічно загинув через так і не з’ясовані обставити улітку 1997 року) та відомий сучасний театральний критик, журналіст і колумніст Віталій Жежера.
Поряд із перекладами і статтями опального перекладача Григорія Кочура вони друкували пародії на тодішніх офіційних літературознавців, рясно й усебічно представляли молоду українську літературу, присмачуючи її вряди-годи передруком «Кама Сутри». Тобто у шпальту культури формату А-2 хлопці тоді намагалися, як казав перший спікер Верховної Ради Іван Плющ, «впихнути невпихуїме», долучити читачів до високого мистецтва, ознайомити зі світовими культурними надбаннями і водночас по-естетському похуліганити.
Тому «просканувавши» літературний ринок (правду кажучи, я не знала тоді, що таке сканування, та й порівняти святая святих – літературу (!) – з базаром мені теж би не спало на думку), одначе таки «просканувавши» (промоніторивши, дослідивши) те, що відбувається в сучасній поезії, і помітивши очевидний брак відвертості та життєвої правди у віршах про любов, я вирішила негайно цю нішу заповнити.
Оскільки установку мала на гру, то й вирішила «народити» поетку однієї теми. А що мала сентимент до імен давнього слов’янського походження, то назвала поетку Мстиславою. Прізвище Чайка було обране з перспективою. Адже існує кілька різновидів цих птахів, а відтак – кілька їхніх українських назв. А я намислила створити невеличку «поетичну птахофабрику», щоб кожна «пташка»-поетка оспівувала інший тип любові (за Д. А. Лі – людус, ерос, сторге, агапе та інші). Так згодом виникли менш «розкручені» і помічені сестри Мстислави Чайки – Мотря Чуйбіска, Жирка Зигзиця, Яніра Мева, а також їхній зведений «брат», автор паліндромонів Віктір Остап.
Але то було згодом. Поки що ж, увійшовши в роль поетки однієї теми, я написала кілька неримованих віршів (боялась, що з римованих занадто «світитиметься» Вікторія Стах), принесла їх у «Молоду гвардію» і, позичивши у Сірка очі, збрехала Віталію Жежері, що Мстислава Чайка – то моя сором’язлива знайома. Жежера вдав, що повірив. А за якийсь тиждень в «органі ЛКСМУ» на шпальті культури в рубриці «На межі дозволеного?» вийшла велика добірка Мстислави Чайки з назвою (цілком «Стахівською») «Готель для бомжа».
Після цієї публікації Мстислава Чайка на кілька років стала літературною сенсацією. Справжнє ім’я несподівано виниклої поетки достеменно знали тільки я та Олександр Бригинець, поет-верлібрист, який, як вже згадувалось вище, обіймав тоді посаду редактора відділу поезії видавництва «Молодь», де саме готувалась до виходу перша збірка моїх (Вікторії Стах) віршів «Побачення біля трансформаторної будки». З новим редактором мене познайомив приятель із часів літстудійної юності, поет, фантаст-початківець, а нині кіносценарист Володимир Жовнарук, і це знайомство виявилось досить цікавим та продуктивним. Сашко Бригинець був людиною авантюрною, і значним чином саме завдяки його авантюризму ця весела містифікація почала набирати обертів.
Публікації віршів Мстислави Чайки, інтерв’ю з нею та публікації, присвячені скандальному як на той час феномену, обійшли мало не всі українські видання, починаючи газетами «Голос України», «Молодь України», журналом «Ранок» і закінчуючи андеґраундними часописами, що їхні назви вже стерлися з пам’яті. На зустрічі зі спраглими сенсаційного матеріалу журналістами приходила я, ретельно і дбайливо обвішуючи їхні довірливі вуха макаронними виробами про те, чому Славця не змогла прийти особисто.
Пригадую, як у скверику біля метро Дарниця – там, де нині збудували «Макдональдс» – сидять на лавочці троє: я («близька подруга» Мстислави Чайки), Олександр Бригинець (тоді ще не депутат Київради і навіть не музичний продюсер, а «приятель Мстислави Чайки») і Юлія Мостова (тоді ще не серйозний політичний журналіст, а студентка і позаштатний кореспондент молодіжного блоку московського тижневика «Собеседник»). Худенька, аж прозора Юля Мостова розчарована відсутністю героїні свого майбутнього матеріалу для «Собеседника». Але ми з Сашком розповідаємо (насправді – наввипередки вигадуємо) про Мстиславу Чайку такі детальні історії та ще й пригощаємо Мостову її, як виявилось, улюбленими на той момент цигарками «Femina». Тому Юлія цілком задоволена зустріччю. Невдовзі «Собеседник» друкує матеріал Мостової з назвою «Чудо бессовестное» і добірку перекладених російською віршів.
Історія Мстислави Чайки заслуговує на невеличкі мемуари. З цією літературною містифікацією пов’язано багацько цілком різних і доволі далеких від еротичної поезії людей. За неї проголошував перший тост на святкуванні п’ятої річниці «Товариства Лева» Віктор Морозов, її вірші напам’ять цитував сивочолий поет-десидент Ігор Калинець.
Багатьох причетних до літератури людей поява цього «безсоромного дива» спершу страшенно обурила, але зрештою надихнула на відверту любовну лірику. Іван Малкович, який спершу емоційно і досить різко висловлював мені обурення віршами Мстислави Чайки, років за два, коли я вже працювала в журналі «Лель», усміхаючись, простягнув мені кілька своїх вишуканих і відвертих еротичних віршів, сказавши, що в них є дещиця Славциної заслуги.
Швидко почали з’являтися послідовники й епігони. Були й поети, які під впливом Славці цілком перекваліфікувалися на поетів суто еротичних. Багато хто й собі почали писати еротику під псевдонімами, ховаючись за ними хто від дружин, хто від «пристойної» громадської думки.
Можливо, це й дивно звучатиме, але я чомусь ніколи не ототожнювала себе з Мстиславою Чайкою. Двійниця? Так, можливо, вона моя двійниця. Але точніше було б це назвати роллю, яку я сама вигадала й сама зіграла. Тому після втрати мого інтересу до цієї ролі, коли Мстиславу Чайку поволі й не без моєї згоди почали розсекречувати, я завжди дивувалась і трохи обурювалась, коли мене називали еротичною поетесою.
Потроху колекція текстів послідовників Мстислави Чайки перетворилася на доволі грубенький стос і я замислилась над упорядкуванням антології української еротичної поезії ХХ сторіччя. Та знову ж таки, хотілося не академічної антології, а авантюрної, з парадоксальним набором текстів, де імена класиків української літератури співіснуватимуть із іменами маловідомими. Де буде надрукований вірш реального учасника літературного процесу, а через кілька сторінок цей же автор постане у зовсім нехарактерній для свого письма манері, і текст буде підписаний ім’ям химерним і не відомим не лише читачам, а й поважним дослідникам літератури.
Оголошуючи, де тільки була змога, про підготовку антології, мені вдалось заохотити до участі в цій авантюрі чимало відомих письменників. Є в «Білій книзі» й кілька текстів відомих сучасних прозаїків, які написали зухвалі вірші (під псевдонімами, звісно ж) винятково для цієї антології. Можливо, їхнє авторство назавжди залишиться таємницею. А можливо, колись, хтозна, якийсь заповзятливий дослідник розгадає цю літературну загадку.
Вже на початку 1991 року в якійсь коморі видавництва «Молодь» Олександр Бригинець надибав грубу теку, в якій зберігались другі примірники віршів із виданої вже на той час антології любовної лірики «Оріон золотий», упорядником якої був Володимир Лучук. Крім опублікованих текстів, я надибала там вірші, які не увійшли до згаданої антології чи з цензурних міркувань, чи з якихось інших причин. Для мене та течка стала чудовим навігатором. Вона допомогла сформувати перелік імен, які неодмінно мали бути представлені й у моїй майбутній антології. Завдяки їй я також «вираховувала» авторів, у яких гіпотетично могли б бути значно відвертіші вірші, ніж ті, що їх звикли зараховувати до інтимної лірики.
Так згодом я знайшла майже на той час невідомі широкому загалові вірші Павла Тичини. З Тичиною навіть виник певний казус. Анонсуючи майбутню антологію в газеті «Молодь України», я подала добірку еротичних віршів різних авторів: починаючи тим-таки Павлом Григоровичем і закінчуючи Мстиславою Чайкою. Мстислава Чайка разом із іншими класиками та сучасними еротичними поетами пройшла, а Тичину редактор зняв, пояснюючи, що такий відвертий вірш його дискредитуватиме.
Пізніше я почала листуватися з Марією Ревакович, поеткою українського походження, що мешкає в Нью-Йорку. Пані Марія неабияк допомогла мені, надсилаючи для антології вірші поетів української діаспори.
Щоб зрозуміти, настільки марудною справою було тоді збирання віршів з усіх усюд, не варто навіть згадувати про відсутність у мене подібного досвіду і якихось налагоджених контактів і знайомств із солідними письменниками чи літературознавцями. Достатньо нагадати про тодішню цілковиту відсутність такого звичного нині побутового атрибуту як Інтернет.
Влітку 1991 року в Будинку творчості письменників у Ірпені я випадково познайомилась з Іваном Лучуком, молодшим сином письменника, чию картонну теку разом із чималою частиною других примірників віршів антології «Оріон золотий» я безцеремонно «прихватизувала». Іван вирахував, що вірші віддруковані на їхній домашній друкарській машинці – через вади шрифту: деякі літери чи то западали, чи не чітко відбивалися. Хай там як, але Іван Лучук щиро перейнявся ідеєю «Білої книги кохання», ще й активно узявся до популяризації в львівській періодиці маловідомих антологійних авторів і до творення нових колоритних псевдонімів.
Саме завдяки Івановим зусиллям «Біла книга кохання» нарешті зараз побачила світ після багаторічних мандрів рукопису з міста в місто і з одного помешкання в інше. Кілька разів, переконана, що її так і не вдасться видати, або, що видавати не варто, бо вона, як мені часом здавалося, втратила актуальність, збиралася викинути рукопис. Але не наважилась.
***
Нині, перебираючи публікації 90-х років, що їм дивом вдалось зберегтися у розпанаханому й невпорядкованому домашньому архіві, з приємністю зауважую, що моє ставлення ні до концепції антології, ні до добору авторів не змінилось. Легкості та віртуозності гри й амплітуді почуттів, яку демонструють представлені в антології поети, можуть позаздрити найрозкутіші й «найвідірваніші» поети наймолодшої ґенерації.
Читаючи зібрані в антології тексти, усвідомлюєш, що еротична тематика – чи не найкоротший шлях до розуміння гармонії (хоч і не варто цим шляхом обмежуватись). Антологія не ділить поетів ХХ сторіччя на поетів «розстріляного відродження», поетів (прости Господи) «доби сталінізму», «хрущовської відлиги», «перебудови» чи незалежності. Сама тема виключає подібну дискретність. Тим більше, коли йдеться про містифікації. А для мене саме містифікації – найспокусливіші шматочки в «Білій книзі».
Саме перевтілення творчих особистостей, літературні псевдоніми дають змогу глибше збагнути психологію митця читачам і дослідникам, а самі митці знаходять у цій грі додаткові точки опори і джерела наснаги. Зрештою, кращі зразки літератури – це гранично наближене до життя акторство; це те підсвідоме, що викликає пізнання і множить досвід.
Попри все, мистецтво, хоч би яке герметичне воно було, потребує реципієнта і розраховує на нього. В театрі глядачам байдуже, чи в особистому житті актора існували аналоги того, що він зображає на сцені. Головне, чи талановита гра.
Розглядаючи еротичну поезію з погляду психології, розуміємо, що кожен текст побудований на перверзіях, інакше мали б перед собою не мистецькі твори, а сухі вказівки щодо конкретної дії.
З погляду біології, щоб вгамувати голод, людині зовсім не обов’язково не лише сервірувати стола й усіляко його прикрашати, користуючись безліччю кухонного начиння. Не конче навіть готувати страву. Якщо ти вегетаріанець, можеш піти пожувати зелень. Якщо м’ясоїд – вбити свою жертву і, роздерши, спожити її на місці. Та ми все ж сервіруємо стіл і ретельно обробляємо свою їжу. З погляду біології – це збочення.
Чомусь перевтілення в поезії загал сприймає насторожено або й вороже. У прозі ж змалювання кримінальних елементів чи осіб із розладнаною психікою – річ нормальна. Містифікації і псевдоніми ще дужче інтригують читачів. Адже інкоґніто автора інтригує та лякає більше за найстрашніші змальовані в його творах «збочення».
Хоча містифікації й невідривні від літературного процесу, самі творці цього процесу, його споживачі й ті, кому за родом діяльності належить бути його охоронцями, часто неуважні, легковірні або просто мають коротку пам’ять.
1991 року у Москві був виданий збірник еротичних танка «Ночи Комати». Книжка продавалась і в Україні. Деякі літературні критики досі посилаються на неї в серйозних статтях, не зауваживши, що на обкладинці поряд із ім’ям автора Рубоко Шо стоїть набраний курсивом заголовок: « Эротические танки». Термін «танка» не відмінюється. А з заголовку виходить, що в книжці йдеться про еротичні бойові машини. Та й поета такого – Рубоко Шо – ви не знайдете серед сонму японських письменників. Рубоко Шо – ніхто інший, як сучасний поет, представник російських куртуазних маньєристів Олег Борушко (а Рубоко Шо – анаграма від О. Борушко). Та й перекладача з давньояпонської Пітера Енгра, який начебто переклав танка, не існує. Насправді Пітер Енгр – колега Борушка по «Ордену куртуазних маньєристів» російський поет Віктор Пєлєнягре. Хоча мудра, чарівна і талановита поетка й гетера Коматі – цілком реальна дійова особа давньої японської літератури. Купився на цю містифікацію і знаний поет-пісняр Богдан Стельмах, видавши нещодавно книжку своїх переспівів із Рубоко Шо «Ночі Коматі» (2007).
Того-таки 1991 року з-під пера Мстислави Чайки вийшов вінок сонетів, присвячений містичному любовному трикутнику за участі Коматі, Рубоко Шо та української поетки Чайки. Цей вінок переклав російською той-таки Олег Борушко, створивши таким чином потрійну (чи навіть чотирикратну?) україно-російсько-японську літературну містифікацію.
У травні 91-го в Києві у Спілці письменників України мав відбутися творчий вечір Мстислави Чайки та франківської поетки Марії Микицей. Марія приїхала, а Мстислава «надіслала» факс із Лондона, начебто затримується на зйомках фільму. Факс із туманного Альбіону організував Олег Борушко. І прочитав тоді на вечорі свій переклад Чайчиного вінка сонетів.
Нині Олег Борушко мешкає в Англії. Він автор проекту та голова журі щорічного Турніру Поетів «Пушкин в Британии». Нещодавно в Інтернеті я натрапила на сторінку Олега, де серед інших його творів розміщено 14 віршів із вінка сонетів для Рубоко Шо. Щоправда, там не зазначено, що то переклад із Мстислави Чайки. Цілком можливо, 17 років тому я той Славцин вінок подарувала Олегові. І забула. А можливо, це він забув, що то все-таки переклад, а не оригінальний твір. Хай там як, добре, що ці вірші залишилися бодай в перекладі російською мовою. Бо оригінал вінка сонетів я успішно посіяла. Лишилися тільки чернетки в старому записнику.
У «Білій книзі» відсоткова пропорція справжніх прізвищ та псевдонімів приблизно 70 до 30. Хоча упорядникам на цих пропорціях не залежало. Залежало на авторському (упорядницькому) баченні картини еротичної поезії ХХ сторіччя. Там, де на їхню думку, фарб бракувало, вони додали власних поетичних мазків і дали змогу зробити ці мазки іншим цілком реальним учасникам літературного процесу, які захотіли погратися у маскарад.
До речі, представлений в антології гомосексуальний цикл «Ліхноса» Емми Андієвської поетка багато років тому презентувала літературній громадськості як переклад з давньогрецької. Бо лише так пуританська громада могла його сприйняти. Лише згодом авторка «покаялась» і включила його до збірки як свої власні вірші.
Можливо, хтось із неідентифікованих в антології авторів невдовзі захоче сам розкрити таємницю свого псевдо. Головне не це. Головне, що, як на мене, ця літературна гра, замішана на щирій правді (чи щира правда, замішана на грі), може бути цікава ширшому колу читачів. Дуже хочеться, щоб так воно й сталося.

Вікторія Стах
Київ, 18 квітня 2008

До БІЛА КНИГА КОХАННЯ Антологія української еротичної поезії

*
Нагору