Олекса Гай-Головко
КОХАНІЯДА

Лірико-сатирична поема

Галині ГОЛОВКО — моїй дружині й порадниці —
складаю щиру подяку за фінансове видання цієї книги.
Автор

ПРЕЛЮДІЯ КОХАНІЯДИ

1
Цей місяць веслами гребе
Аж хилитаються хмаринки.
Я почував усю тебе,
Як дотулявся до травинки.
А у листочках резеди
Втягав палке твоє дихання,
I до страшного завмирання
Впивався ним я завсігди.
Твій крок у бурях впізнавав,
Твій голос чув у верховітті,
Твої уста я цілував,
Як не було тебе на світі.

2
Ой, якби то я знав, ой, якби то я знав
Що у вирій з тобою зайду,
Я б такую могутнюю пісню співав,
Що дерева б хитались в саду.
Ой, якби то я знав, ой, якби то я знав
Що ти будеш моєю навік,
Ґрона пісні моєї б до неба підняв
Мій супутник земний — чоловік.
Ой, якби то я знав, ой, якби то я знав
Що в обіймах кохання умрем,
Я б ім’я таємниче твоє написав
На землі і на небі вогнем.

3
Ходить осінь жовтокоса
В ясеновому саду.
Я збиваю срібні роси,
Та дівчини не знайду.
Чи струмком прозорочистим
Виграєш на сон-траві?
Чи калиною намисто
Перенизуєш в рові?
Чи зозулею десь тихо
Перелічуєш літа?
Чи в корі, як світлячиха
Ніжноткана, золота?
Ой, зійди хоч на хвилину
Та й зайди, зайди, зайди.
Може, трішки я спочину
Від досади і біди.
Не поблякни лиш у росах
До майбутньої весни...
Ходить осінь жовтокоса,
Замовкають ясени.

4
Сидить орлиця бистроока
На гострій скелі у гнізді,
А над орлицею високо
Орел кружляє. В боротьбі
У нього кров кипить гаряча.
Здолавши ворога в бою,
Він стрілом паде нетерпляче,
Щоб голову схилить свою
На плечі любої орлиці
І випить з уст її водиці.
Хотів би я орлом літати,
Коли б орлицею була ти!

5
Сумувала річечка
Під шатром байраку.
Дні рожеві танули
В капелюхах маку.
Я у хвилі сонячні
Виганяв корову,
І співав про дівчину
Красну, чорноброву.
Лист тоді шумів-шумів
На крислатім дубі.
Перший раз поцілував
Дівчину у губи.
Та вона промовила:
“Гарний ти хлопчина,
Тільки горе — кажуть ти,
Вражая дитина”.
Поцілунок мій зів’яв,
Як осіння квітка.
І промовила мені
Ясенова вітка:
“Ой послухай ти мене,
Нерозумний сину,
Горе ясенові, як
Покохав жоржину”.

6
Я дуже хотів, щоб сьогодні
В моєму з’явилась ти сні.
Співала пісні народні,
Огрілися у вишині.
Щоб сонце їх обласкало,
І втрачене серце твоє.
Щоб ти вже нарешті сказала,
Що вже у тобі воно є.

7
Привіт вам, зорі малинові,
Привіт вам шлю, палкий привіт!
Я знову зупиняюсь, знову
Біля ялинових воріт.
Зловісних тіней сплять химери,
Ридають у садку сичі.
Я знаю, що дубові двері
Не заскриплять уже вночі.
Та думи линуть золотії
До незабутнього вікна.
Коли людина без надії,
Найнещасливіша вона.

8
Приснилось мені, що на гору ми йшли
По схилу крутому, узявшись за руки;
В проваллі запінені ріки ревли,
У хмарах кресались погрозливі звуки,
Із скель відривалися віщі орли,
Лопочучи крильми з тяжкої розпуки;

Їх крики гриміли, немов водоспад:
Верніться, верніться, верніться назад!
Та віщих орлів грононосні слова
В дорозі цій нас не могли зупинити,
Бо шлях не протоптаний дух порива
Грудьми ще не пройдені скелі пробити.
Ми йшли, бо манила бліда голова
Дійти, хоч би кров’ю її окропити.
Ще й кликала голосом грізним своїм:
Заходьте, заходьте, заходьте в мій дім!
Вставали, мов леза, все вищі шпилі,
Рвучи і похмурі нівечачи хмари.
І падали стрілами аж до землі
Вогнів перехресних могутні удари;
А дівчина йшла, ясні очі її
Безстрашно вбирали пекельнії дари,
І губи шептали під буряний лет:
Ходімо, ходімо, ходімо вперед!
І тіло її кріпше сталі було,
І духу вогонь розгорявсь, як багаття,
І серце вагань в боротьбі не знайшло,
Бо повне було звитяжного завзяття.
Воно на вершину її привело,
Крізь бурю, крізь пекло кипуче, о, браття,
Бо дівчина-чудо зо мною була:
Навіки, навіки, навік їй хвала.

9
Знов несу я на дорогу
Дум тяжкую ношу,
Чи не любої там ноги
Підняли порошу?
В сні глибокім стогне гілля,
Що колись співало.
Ті сліди похолоділі
Вже позаростали.
Та стою я, довго стою,
А її не бачу...
Над журливою водою
Тихо явір плаче.
Ой, коли ти, явороньку,
Моє серце знав би,
Я тебе у головоньку
Та й поцілував би.
Суне хмара із далека,
День слізьми умився.
На розплетену смереку
Явір задивився.

10
Ой, клене, мій клене, мій звихрений друже,
У гостях у тебе душа моя туже.
І сниться кохана, росою умита,
Напоєна сонцем і сяйвом налита.
В руках злототканих, як сонячні весла,
Смарагдами грають в’юнкі перевесла.
Як сонце підійде — пекуче, вогненне,
Кохана підходить до тебе, мій клене.
Підходить, як Мавка, твій стан обнімає
І голову ніжно до тебе схиляє.
райдужна радість у тобі сміється...
Чому ж це у мене так серденько б’ється?
По небу хмарини пливуть блідолиці,
Де ж наша кохана з очима орлиці?
Як це ми зуміли її загубити,
Ой, клене, мій клене, скажи, що робити?

11
Питається мене мати,
Як удосвіта встає:
Чом іду я воду брати,
Як у діжечці ще є?
У віконце я гляджу,
І хутенько їй кажу:
“Щоб ввесь день було що пити,
Треба в діжечку підлити”.
Питаються молодиці,
Що зійшлися у дворі:
Чом я лину до криниці,
Чом я лину назорі?
На долину я гляджу
І хутенько їм кажу:
“Взяв давно собі за звичку
Пить холодную водичку”.
Ще й питаються дівчата,
Обступаючи мене,
Чи сказати — не сказати
Цеє слово вогняне?
У криницю я гляджу,
Правду, правдоньку кажу:
“Виглядають із криниці
Очі любої дівиці”.

12
Як веселка водиці напилася,
Заспівали прибої пісні.
Я так легко заснув, а приснилося
Щось тяжке і болюче мені.
Жду кохану в саду черешневому,
І не видно її і не чуть.
Тіні лиш по піску, по веселому,
Як хмарини, по небу пливуть.
Враз вона, наче вітер буйнесенький,
Мов лебідка у сріблі води.
Місяць-молот... такий молодесенький
Обгорнув її плащ голубий.
Ой, годино, щаслива годиночко!
На лебідку свою я гляджу.
Мов не бачить. “Зажди хоч хвилиночку
“Я спішу, моє серце, спішу”.
Пропливли дні, квітками притрушені,
Наче в сні золоті кораблі.
Повен ніжності, чарів, зворушення,
Я для неї ходив по землі.
Якось йду я по стежечці крученій,
Бачу — люба сидить на пні.
І така і така вже засмучена,
Аж стиснулося серце мені.
“День при дні я тебе сподівалася,
День при дні виглядала з вікна,
І нарешті, нарешті діждалася,
Мій коханий”, — шепоче вона.
Та й схопилась. Я глянув зажурено
На погаслу і змучену вкрай
І промовив зрадливо обдуреній:
“Я спішу, моє серце, прощай!”

13
Згасали золоті вогні
На ранком зрошеному небі,
У тиші я чекав на тебе,
Щоб ще раз ти сказала “ні”.
Гіркого слова знав я смак,
І пив його, немов отруту,
Щоб біль нестерпний позабути
І не почути слова “так”.
Тож весело було мені
Стояти на любовній кручі,
Бо правда та твоя пекуча
Була солодша від брехні.

14
“Я зрубаю ті смереки
І поставлю пишну хату.
Час той, люба, недалеко,
Щоб тебе в ній привітати”.
“Не забуду я хатини,
Що у горах на помості,
Не пройде одної днини,
Як зайду з коханим в гості”.

15
Над байраком ніч спадає,
Прокидаються зірниці.
В сні солодкім вибираю
Соковиті полуниці.
Наче дум далеких спогад,
Солов’їні ллються звуки.
І від соку червоного
Червоніють мої руки.
Б’ють у вухах тихі дзвони,
Мов думок далекі грози.
Полуничний сік солоний
І гарячий, ніби сльози.
Мов серця думок стооких,
Стогнуть верби у діброві.
То змішалися із соком
Крапельки моєї крови.
На доріжці днів коротких,
Там, де люба спочивала,
Вже на ягодах солодких
Остюки повиростали.

16
Я спитав у милої, пташки сизокрилої:
“Де взяла очата ці з спалахом і зливою?”
“Як була маленька,
У садку я спала,
І на личенько моє
Зірки дві упало”.
Я спитав у любоньки, любоньки-голубоньки:
“Де взяла пекучі ці і солодкі губоньки?”
“Як була маленька,
Рожу поливала,
Уклонилася вона
Та й поцілувала”.
Я спитав у кралечки, кралечки-красунечки:
“Де взяла цей стан гнучкий, як в тієї струночки? ”
“Як була маленька,
На бандурі грала,
Обірвалася струна,
Та й підперезала”.
І нарешті в доленьки я спитав поволеньки:
“Де для мене зла взяла — журної головоньки?”
“Як була маленька,
Іншого кохала”.
Похилилася вона,
Тяжко заридала.

17
Ой, як довго ця ніченька тягнеться,
Наче ключ журавлиних пісень.
Хай же ранок погожий рум’яниться,
Хай же бризне веселкою день,
Щоб обняти це сонечко яснеє
І спалити ті привиди сну.
Може, зможу побачить прекрасную,
Ненаглядну, як зірку, ясну.

18
Я питиму воду з криничного дна,
Щоб снилась і снилась мені одна.
Я серце натягну, як срібну струну,
Щоб вік свій кохати лише одну.

Я зловлю негоди страшний буревій,
Щоб душу віддати лише одній.
А інші... а інші? Хай квіти рвуть
І сонячній любці вінок плетуть.

19
Як те небо червоніло,
Зіронька зійшла.

Присвітила, напоїла
Та й зайшла, зайшла.

Цю зірницю-блідолицю
Вік свій пом’яну,
Бо відбилась, як в криниці,
В серці моєму.

20
В Карпатах, де Черемош грає
І тихо смереки шумлять,
Під сріблом важким небокраю
Дві скелі гранітні стоять.
Одна на одну задивились,
І гірко, і боляче їм.
Від дум невеселих схилились
В мовчанні своїм льодовім.
Так нам, моє серце, з тобою
Стояти, журитись, мовчать.
Бо маєм на серці обоє
Болючої рани печать.

21
Коли поклонилась нам сива гора
І в сяйві блискучім заграла,
На камінь прозорий, як ясна зоря,
Ти, руки поклавши, сказала:

Хай правда моя, як проміння зійде,
Як зерно сердечного слова,
Що камінь одвічний за свідка буде
У нашій безмежній любові.

22
Принишкли трепетні листки,
Мовчать осріблені тополі.
Які ж таять вони звістки,
Яку мені віщують долю?

Ще й спів вечірній солов’я,
Мов жар, вливається у груди.
А я стою, хоч знаю я:
Нема її, нема й не буде.

23
Думки летять у дивний чад,
Як журавлі — весни провидці.
Та чи весні оцій я рад,
І чи сміятись, чи журиться?

Чим сповнена душа моя,
Чим серце сповнене? Не знаю.
Увечері жду ранку я,
Уранці вечора благаю.

24
Знаю, знаю: чи пізно, чи рано
Спорожняться ті повні відерця.
Знаю, знаю: колись на світанні
Облетять пелюстки з мого серця.

Знаю, знаю: що їм доведеться
Довго, довго по світі гуляти.
Знаю, знаю: як сонце всміхнеться,
Будуть гучно і дзвінко співати.

Знаю, знаю: та пісня устане
Від землі до глибинного неба.
Тільки ти не почуєш, кохана,
Та тобі її й чути не треба.

25
Та любов, та отрута
Весельцями гребе.
Я тебе не виную,
Не кляну я тебе,
А вигладжую весла
В довжину, в широчінь,
Щоб любов тая несла
У пекельну глибінь.
Щоб її утопити,
Заспокоїть себе.
Я тебе не виную,
Не кляну я тебе.

26
Зеленая намітка,
Пахучий подих трав,
Пливе, пливе лебідка
Рікою та й на став.

Пливе, пливе хороша,
У зарослях густих.
І падає пороша
На неї з зір ясних.

А місяць спить на небі,
Ні шелесту ніде.
За нею тихо лебідь
По березі іде.

“Моя лебідко рідна”,
Шепоче палко він.
А серце дзвонить бідне,
Немов на сполох дзвін.

Він дивиться на вроду,
На лебединий стрій
І плигає у воду...
Ой, смутку, смутку мій!

Зірвалася, злетіла
І зникла із води...
А лебідь ломить крила
Від горя і біди.

27
Дзвеніла пісня на просторі,
Де сонця стяг рожевий ліг.
Навіщо ж я пішов у гори,
Де вічний лід, де вічний сніг?

Навіщо скель тих непокірних
Схиляв я гордії горби,
Навіщо в кратерах загірних
Вогню напився боротьби?

Щоб в перемозі там, на герці,
Нещастя вічнеє знайти,
Щоб у пораненому серці
Кохання камінь принести.

28
Як з тобою, дівчино люба,
Ми зустрілися перший раз,
Я драконові вліз би в зуби,
Щоб лиш виконать твій наказ.

Навіть в пекло пішов би пекуче,
Щоб це пекло на світі було.
Так кохав я тебе жагуче,
Так кохання мене потрясло.

Ти ж була вся така небесна,
Поклонятися б тільки тобі.
І відчув я у серці весну
І позаздрив я сам собі!

Але доле нещасна!..
Потім Заскакали у серці ножі,
Бо в небесній твоїй істоті,
Не було, не було душі.

29
А серце ніяк не змовкає
І мозок кипить в голові,
Неначе у темному гаї
Ходжу я по сон-траві.

Дивлюся: коханої очі,
Де палко сплелися гілки.
Підходжу: в обіймах ночі
Холодні тремтять світляки.

Дивлюся: коханої губи
На місячних шепчуть мечах.
Підходжу: вишкірює зуби
Розбуджений вітер в кущах.

В безсиллі на землю сідаю,
Бо в серці клекоче мені.
Чому ж я, чому не спалаю
У цьому страшному вогні?!

30
Весна, весна! Ми так раділи
І зимові ховали дні,
Як пелюстки квіток одцвілих,
Що плакали в тяжкому сні.

Ми кожен промінь цілували,
Коли ще сонце не зійшло,
А потім серце напували,
Щоб те кохання розцвіло.

І, як бруньки наллялись соком,
І оп’яніли дерева,
І в тиші саду синьоокій
Закучерявилась трава,

У п’яних чарах первоцвіту,
Як місяць за садок зайшов,
Труну зробили ми із квітів
І поховали в ній любов.

[ ПРЕЛЮДІЯ КОХАНІЯДИ 1940-1941 ] [ КОХАНІЯДА 1947 ПРИСВЯТА ] [ КЕЛЕХ ПЕРШИЙ ]
[ КЕЛЕХ ДРУГИЙ ] [ КЕЛЕХ ТРЕТІЙ ] [ ТІНЬ КОХАНІАДИ 1945-1946 Новий Ульм ]