Олекса Гай-Головко
КОХАНІЯДА

Лірико-сатирична поема

Галині ГОЛОВКО — моїй дружині й порадниці —
складаю щиру подяку за фінансове видання цієї книги.
Автор

КОХАНІЯДА

КЕЛЕХ ТРЕТІЙ

1
Я палко дівчину кохав,
Що мала очі, як тернини,
Та з кароокою я мав
Тривожні і сумні хвилини.

Такі ж тривожні і сумні
Були у мене з голубими...
Чи не знайти іще мені
Якусь з зеленими очима?

2
Як прийшла, то сідай вже, небого,
І сиди вже до білого ранку,
То в облудних очах я святого
Не знайду, як в тієї циганки,

Бо сьогодні до мене прийшла ти,
Чарівнице смаглявої масти,
Щоб любов з мого серця не взяти,
А при слушній нагоді украсти.

3
Так! Признаюся... Біля тебе
Хвилиною пройшов би вік...
І я благав щоночі небо,
Щоб розквітав зірниць потік.

Пощо ж, навіщо і для чого
Спалила ночі золоті,
Коли так мало золотого
Трапляється у нас в житті,

Коли в розпечених обіймах
Ми відцвітаєм, як бузок,
І ждем кінця меланхолійно, —
Як вітром зірваний листок?

4
Ще раз... ще раз тебе обняти
І впитися в твої уста,
І в тиші місячній стояти,
Аж поки зірка золота
Не згасне в небесах, бо далі,
Коли розквітне брунька дня,
Коли на сонячних скрижалях
Наш буйний сяде на коня,
То й поцілунок цей загасне
І полетить у небуття,
Як і кохання те нещасне,
Якому не було пуття.

5
Гуляла пісня на просторі,
І ліс пахучу казку лив...
Ти в пелену збирала зорі,
Я шаблю місяця гострив.

Отак би вік увесь прожити.
А ти наважилась скоріш
Із неба сонце ухопити,
Щоб ще було тобі ясніш.

Та тільки глянула угору, —
Погасло сонце... Ясна річ:
У пелені поблякли зорі
І поміж нами стала ніч...

6
Чи у вечірній тихий час.
Чи в час світанку малиновий,
Між нами — твердиш ти не раз —
Горів святий вогонь любови.

Про це хотілося мені
Давним-давно уже сказати:
Чи був святий вогонь, чи ні,
А диму то було багато...

7
Немов свята серед святих,
Облита Божим фініямом,
У райських преріях густих
Гуляла Ева із Адамом.

Долина в ріках трав плила,
Від співу янгольського мліла.
Дружина ніжно, як бджола,
На вухо мужеві бриніла:

“Адаме, любий мій, клянусь
Ребром твоїм, що з нього злита, —
Тобі в усьому я корюсь,
Для тебе вік свій буду жити.

Ніхто не взнає чарів тих,
Що ти сьогодні взнав зі мною
На ложі квітів золотих,
Під осокорою ясною”.

“О, цвіте папороті мій, —
Сказав Адам, — я вірю, вірю...
За це віддам тобі одній
Усе життя своє в офіру”.

Сказавши це, пішов Адам
У поле до волів і плуга.
Зривала квіти тут і там
Його божественна подруга.

Десь гілка тріснула... і Змій
З’явився в образі людини,
І, глянувши у вічі їй,
Він промовляє лебедино:

“Красуне сонячна! Та ти ж
Від янгола святого краща...
Не варт Адам тебе... залиш
І йди зо мною, люба, в хащі

“О, ні! Не підступай сюди,
Адамові я дана Богом,
Його я є... З очей іди,
Бо крикну мужа на підмогу!

Розпусник збуджений упав
На похітливі райські шати
І в дикій пристрасті почав
У ноги Еву цілувати:

“Він створений — клянуся я,
Волами землю цю орати,
А ми, лебідонько моя,
В раю повинні панувати...”

“О, Боже, Боже, Боже мій,
Його люблю... його довіку!”
“Нема ж його, — шепоче Змій, —
Нема твого тут чоловіка...”

...І оп’яніли дерева,
Від їх пекельної любови...
Та враз скрутилася трава —
Адам стоїть, спустивши брови:

“Візьми її”... почувся крик
Страшного болю і розпуки.
Та Змій у темні хащі зник,
А Ева встала й ломить руки...

8
Коли уперше ти зійшла,
Я переповнився тобою,
Бо ти,здавалося, була
Із бронзи вилита ясної.

Коли ж побачив душу я
У серцем вимріяній плоті,
То хвалена душа твоя
Сиділа гордо у болоті...

9
Гуляє двоє в час нічний,
А третього морозить туга...
І в ревнощах суперник злий
Ножем свого вбиває друга.

Чи дівчина під лютий сміх
Свого коханця відбирає,
Цілує очі, потім їх
Сірчаним квасом заливає.

Або розгніваний юнак
Бере зрадливую коханку,
Горить... і в огнищі відтак
Перегризає їй горлянку.

Було так, є... то й буде знов,
Любови крику не спинити!
То що ж тоді таке любов?
Любов — це право володіти.

10
Не знала бідна голова
Ні горя, ні мороки...
Та раз до мене забрела
Русявка синьоока

І в жовтій спазмі боротьби
Сказала бідолаха:
“Що хоч, укоханий, роби
А я не зійду з шляху.

Якщо відмовиш ти мені
І не порадиш цьому,
То вивезеш мене в труні
На цвинтар з цього дому”...

На красну дівчину з лиця
Я глянув без вагання:
“Їй-Богу дівчина оця
Родилась для кохання”.

Іще раз глянув на зорю
Що заломила брови:
“Їй-Богу з нею я згорю
На вівтарі любови”.

Змагалась ніч із хижим сном
До чорної безтями.
Зелені клени під вікном
Махали рукавами...

Відважна дівчина моя
Нічого не сказала,
Коли собі привласнив я
Усе, що обіцяла.

А як додому вже ішла,
Спитав я у дівиці:
“Нащо усе ти віддала
З дівочої скарбниці?”

І заспокоїла мою
Цікавість Дульцінея:
“Усе із ревності роблю
До першої твоєї”...

11
Присяги меч любовний свій
Тримав я скільки сили,
І вірний був тобі одній
До чорної могили.

Коли ж нарешті в світлий час
Тобою став порожній,
То склав присягу я ураз,
Що вірний буду... кожній.

12
У любовному похміллі
Ідучи із сонцем в парі,
В час веселий на дозвіллі
Я тинявся по базарі.

Чорний демон рік гуркоче,
Дикий шум паде з загір’я...
На базарі сліпить очі
Яблук сонячне сузір’я.

Кожне сяйвом душу пестить,
Кожне пахом серце тішить.
З-поміж яблук цих чудесних
Вибрав я найзолотіше,

Та й поніс його додому
З співом пісні на роздоллі
І, здавалось, молодому
Усміхаються тополі.

День і ніч не їв, не спав я,
А, зігнувшись, без угаву
Довго-довго розглядав я
Цеє диво величаве.

Та заглянув я, одначе,
Під шкуринку золотую,
І під нею я побачив
Серединку прегнилую.

13
Чому це, зірко чарівна,
Така ти невесела?
Чи щастя випила до дна,
Чи юність перевела?

Чи у душі, колись ясній,
Вже порожньо і голо,
Чи вже погас вогонь святий
І серце охололо?

Мовчиш? Мовчи... Твоя вина,
За гріх свій терпиш муки,
І, як монета роздрібна,
Ти ходиш з рук у руки...

14
Живе неспокій у добрі,
Добро у безталанні...
Бідняк у хаті і дворі —
Багатий у коханні.

Ні мук безсоння, ні журби
Не знає бідачина,
Бо біля нього завсігди
Близенько половина.

Дзвінкого золота потік
Однак душі не тішить...
В добрі багатий чоловік —
В коханні найбідніший.

Чи гне низесенько поклін,
Чи лиже любій ноги,
Подякою від неї він
Волячі носить роги...

15
Чудовії сни попливли з верховіть.
Щасливе подружжя сп’яніло і спить.
І сниться дружині: з коханцем вона
Напилась кохання, неначе вина.

Та шерех... О, Боже! Нещастя гряде..
“Тікай, лебедоньку, бо муж мій іде!”
Зрадливому мужу стає холодно:
З кімнати своєї тіка у вікно...

16
Дві жінки у чорній знемозі
Ридають на битій дорозі...
“Що сталося, серце, з тобою?”
Питаюся я у одної.

“Я мужем сьогодні побита”...
Сказала вона сумовито.
“І серце моє відчуває,
Що любий мене не кохає”.

Хитаючи їй головою,
Питаюся я у другої:
“А ти, моя радосте мила,
Чому оченята залила?”

“Тому я ридаю, соколе,
“Що любий не виб’є ніколи,
А пестить лише і голубить,
То, значить, давно вже не любить”.

Зарубай собі на носі,
Добрий чоловіче,
В світі білому і досі
Все у протиріччі...

Западає тиша в горах,
Значить, буде буря,
Хто про рай земний говорить,
Той вжива тортури.

Ворог часто з сили рветься, —
Що він друг єдиний,
І у вірності клянеться
Невірна дружина,

Переймайся цим не дуже
І не вір їй двічі,
Бо у світі, любий друже,
Все у протиріччі...

18
У шуканні без кінця,
Я зайшов до мудреця:
“Що, кажу, робить мені,
Чи женитися, чи ні?”

Довго-довго жрець сидів
У тенетах моїх слів...
І сказав, подавши знак:
“Пожалієш так і так”...

19
На синім виднокрузі
Горів огонь в імлі...
У залі двоє друзів
Сиділи при столі.

Бриніли звуки танго,
Шовковий шал стояв...
“Моя дружина — янгол”,
Друг другові сказав.

А другий сумно глянув
У плесо Дністрове:
“Моя, сказав, кохана,
На жаль, іще живе”...

20
У яблуневому блуканні
Бліде дівчатко полюбив
І на квітковому майдані
Червоних рож йому купив.
Та, ідучи, ці квіти дивні
Віддав чорнявці молодій,
А та мерщій дала хлопчині,
Що в сні привиджується їй.
А той віддав їх любці милій
Згоряючи в палкім вогні,
А та, голубка сизокрила,
Мої квітки — дала мені...
Усе життя у цьому роді:
Реrреtuum mobilе... та й годі

[ ПРЕЛЮДІЯ КОХАНІЯДИ 1940-1941 ] [ КОХАНІЯДА 1947 ПРИСВЯТА ] [ КЕЛЕХ ПЕРШИЙ ]
[ КЕЛЕХ ДРУГИЙ ] [ КЕЛЕХ ТРЕТІЙ ] [ ТІНЬ КОХАНІАДИ 1945-1946 Новий Ульм ]