Олекса Гай-Головко
КОХАНІЯДА

Лірико-сатирична поема

Галині ГОЛОВКО — моїй дружині й порадниці —
складаю щиру подяку за фінансове видання цієї книги.
Автор

КОХАНІЯДА

КЕЛЕХ ДРУГИЙ

1
Тож справдився віщунок мій,
Навислий наді мною:
В своїй кімнаті голубій
Живу я з Самотою...

Вона прийшла і поклялась
Навіки буть моєю,
Коли ти зникла звідсіля
З невірністю своєю.

Вона рекла: “Коханий мій,
Ти згасиш хуртовину,
Якщо візьмеш у терем свій
Таку, як я, дівчину”.

Тепер, як темрява густа
Охопить до безтями,
Мене цілує Самота
Гарячими вустами.

Або далеко від людей
В безсонні я конаю,
Вона пригорне до грудей —
І серце засинає.

І з нею я щасливий став
З смеркання до світання...
Ніколи я в житті не мав
Такого ще кохання!

До смерти віддана вона
Сидить і дні, і ночі,
І в світі лиш одна... одна!
Ллє пестощі дівочі.

2
Як ще сон розквіта на устах
У моєї палкої коханки,
Я дивлюся на стоптаний шлях,
Я дивлюся у закрути ранку,
Щоб побачить коханої тінь,
Чи почути ходу золотую...
Всюди тихо... лиш неба червінь
Кропить землю кропилом святую,
І співа вітерець у кущах
Лебедину нескінчену пісню...
Боже милий! Який же це жах.
Що на світі твоєму так тісно!

3
В садку гуляють марева зелені
І жовтий сум регоче на землі...
Нас вирвали із пристрастей шалених
Недолюдки погані, люті, злі,

Недолюдки погані і негідні
На світі жити! Що ж тепер робить,
Коли танцюють тіні жалюгідні
На вівтарі любови і шумить

Холодний вітер синіми устами
Та плачуть на дорозі ясені?..
І знов доводиться незнаними шляхами
Іти мені...

4
Не можу я заснути, ні!
У цій безмежній ямі ночі...
То весь звиваюся в огні,
Що підо мною аж клекоче,
То раптом сині язики
З багаття цього виринають
І вістрями, немов клинки,
Зболілу душу протинають,
То знову вітер прошумить,
Неначе коні над полями,
І тіло змучене умить
Зіб’є важкими копитами.
Вогнем горить душа моя
І закипає кров у серці...
Невже впаду убитий я
Мечем кохання в цьому герці?

5
На долині, де в’яне чебрець,
Промовляє мій брат-вітерець:
“Милий друже, хвилини не гай
Утікай”.

“Утікай, бо кохання тебе
У могилу живого гребе”...
Так говорить мій брат-вітерець
На долині, де в’яне чебрець...

6
Ти питаєш — чому я сумний
І чому в мене очі запали,
Звисли брови, а погляд ясний
Тіні мук і утоми залляли?

Розкажу тобі, клене, про це,
Як умиється зірка росою.
Як розкине рожеве сільце
Молодик над рвучкою рікою,

І в кущах задзвенить вітерець,
Що від нього і боляче, й млосно...
Та у тебе вже рветься терпець,
Як та ниточка біла на кроснах.

Добре... добре, люблю я її,
Як любив тому рік, як учора,
Засмутилися очі мої,
Що зазнав у любові тій горя.

З її уст, як із квітки бджола,
Я весь трунок хотів зачерпнути,
А вона на сторожі була,
Щоб налити у мене отрути,

І сказати вже знане вперед,
Втягши мозок увесь в поцілунок:
“Пий, коханий, це ж липовий мед,
Пий, коханий, від серця цей трунок”.

Та як пам’ять вернули мою
Промінці несподівані знову,
Я кричав на весь голос:
Люблю! І тікав від цієї любови.

І забіг я у землі сумні,
Де світанки на небі невмиті,
Щоб в холодній, тяжкій чужині
Від любові цієї спочити.

7
Коли ідуть дощі нудні
І в чужині огорне туга,
Сиджу при білому вікні
І виглядаю з світу друга,
Що вимріяв давним-давно
У серця тайниках гарячих...
Нема... У світі холодно
І серце виплакане плаче,
І квилить щось в душі моїй,
Аж кров холоне, терпнуть жили...
І знов кажу я ще одній —
Що лиш вона бажана й мила.

8
Наближається вечір, мов тінь,
Червоніє ясна голубінь,
Сон тріпоче крильми по землі, —
Відлітають у світ журавлі.

І курличуть-курличуть вони:
Чи повернемось ми з чужини,
Чи удома зустрінемо знов
І кохану, і вірну любов?

Притулившись до серця верби,
Я стою без печалі й журби,
Бо моє все далеко у млі,
Про що думають так журавлі...

9
Приснилися очі кохані,
Приснились гарячі уста
В діброві на тихій поляні,
Де липа співає густа.

Із заздрости мліли дубочки,
У жилах їх стукала кров.
Застигли палкі голубочки,
Уздрівши такую любов.

Квітки запашні поп’яніли
І пристрасть шаліла у них,
Захопленням очі горіли
У яблунь та груш молодих.

І шепіт котився з діброви
Степами, де сонце плило:
“Такої палкої любови
На світі іще не було”.

10
Клекочуть думки без упину,
У серці не гояться рани...
Неначе до сонця стеблина,
Я тягнусь до тебе, кохана,
I млію, як тільки згадаю
Тих ранків солодкі хвилини.
Розтерзаний ними докраю,
Я жить — не живу і не гину!

11
Укинуть би чорної муки,
Укинуть на дно небуття,
Узятися б міцно за руки
І знов мандрувати в життя,
Пильніше дивитися в очі
Життю, що навколо шумить...
І серце згодитися хоче,
Та мозок уперто мовчить.

12
Коли між нами буря пронеслася
І сонце бризнуло із голубих палат,
Ти плакала і плакала, й клялася,
Що нашого життя не всохне сад,

Що скоро листя, вітром перем’яте,
Розвинеться і забуяє знов,
І на минулих днів високому розп’ятті
Воскресне замордована любов,

І ми відчуєм те, чого ще не відчули
В глибинах раю, де немає зла...
Але, сказавши це, ти голову зігнула
І шляхом вивченим до пекла побрела.

13
Співати б нам пісень дзвінких
І сонце келихами пити
Та по просторах голубих
Із гордим поглядом ходити,

І славити могутні дні
У цій дорозі правим ділом,
Щоб квіти мліли запашні
І небо з радости ясніло, —

Та чорні сили потягли
Тебе на дно пустого шалу
І ти не стямилась, коли
Маленьку душу згандлювала.

14
У тихі дні та вечори бездонні
З небесної я кликав висоти:
Прийди... прийди, божественна Мадонно,
І ясним сонцем душу освіти.

Подай мені живучого нектару,
Перста мої на ліру поклади,
Нехай багаття викрешеться з дару,
Що ним Господь мене нагородив.

Щоб під мій спів розвинулись дерева,
Набухли квіти зоряним огнем,
Щоб дні мої схрестилися сталево,
Немов той меч на полі із мечем.

І ти прийшла — п’янка і похітлива,
Яку в журбі я вимріяв давно.
Приспала чарами і ліру перебила
Та й кинула на шлях через вікно.

15
Вже не буде нам у хаті шити
Любе сонце золотий узір,
І каштан похмурий сумовито
Рознесе по тобі поговір.

Він розкаже і траві, і зелу
Скільки ти носила в серці зла,
Що ти завжди ходиш невесела,
Бо віночок вірности зняла.

А тепер сумними вечорами,
Як шепочу я оті слова,
Ти стоїш у мене біля брами
І сивіє в тебе голова.

Що ніяк не можеш запалити
Свій давно уже погаслий зір..
Вже не буде нам у хаті шити
Любе сонце золотий узір.

16
А мрійні очі резеди
Налилися журбою...
Твої малесенькі сліди
Покриються іржою.

І не відіб’ються вони
На неба теплій сині,
І вже хмаринок табуни
Не понесуть на спині.

І не скупає сонце їх
Веселкою уранці
І вітерець уже на них
Не спиниться у танці.

Твої малесенькі сліди
Покриються іржою...
Тому так очі резеди
Налилися журбою.

17
У садку моєму вітровій...
Відцвіте кохання смуток мій,
Відцвіте, як вишня на весні,
Відійдуть барвінкові пісні.

Та на вишні сонце й голубінь
Викрешуть принадливу червінь,
Свічка пісні знову спалахне,
Оживе оточення сумне.

А мого кохання пустоцвіт
Не потішить жадібний цей світ,
А зів’яне, зсохне, облетить,
Щоб на купі стліти і зігнить.

18
Відлетіли за обрій пісні,
Відшуміла любов бистрокрила...
Ти у сонцем напоєні дні
Не любила мене, не любила.

Похилився каштан до землі
Від зітхань і зеленого суму...
Всі палкі сподівання мої
Відлетіли далеко без шуму,

І хмарки відпливли у журбі
До якогось незнаного моря...
Не лишили сліди по тобі
Ані радости в серці, ні горя.

У долині підвівся туман
І спустився під кленовим гаєм...
Після тебе не маю я ран,
Та здоров’я також я не маю.

Відлетіли за обрій пісні,
Відшуміло на обрії жито...
Хто не зміг полюбить на весні,
Той не зможе в зимі полюбити.

19
У байраці — гомін повноліть,
У байраці — дикий шал стоїть.
Хай шумують в пристрасті кущі,
Захолонуть наші любощі.

Захолонуть, згинуть, пропадуть,
В небуття поволі відійдуть,
І вони по собі, як та тінь,
Не залишать плеканих стремлінь.

А те місце, вибите й пусте,
Моріжком зеленим проросте,
І ніхто не скаже пару слів,
Що колись вогонь отут горів...

20
На доріжці тихій золото розлито.
Відступає, серце, лебедине літо.
Журавлі курличуть в голубіні неба —
Тож нічого серцю і душі...
не треба!

[ ПРЕЛЮДІЯ КОХАНІЯДИ 1940-1941 ] [ КОХАНІЯДА 1947 ПРИСВЯТА ] [ КЕЛЕХ ПЕРШИЙ ]
[ КЕЛЕХ ДРУГИЙ ] [ КЕЛЕХ ТРЕТІЙ ] [ ТІНЬ КОХАНІАДИ 1945-1946 Новий Ульм ]