Олекса Гай-Головко
КОХАНІЯДА

Лірико-сатирична поема

Галині ГОЛОВКО — моїй дружині й порадниці —
складаю щиру подяку за фінансове видання цієї книги.
Автор

КОХАНІЯДА

КЕЛЕХ ПЕРШИЙ

1
Як світанок гукне з-за воріт
І налиє всі келихи рута,
Я спішу обійняти весь світ
І до серця свого пригорнути,

А в долині, де липа густа
Вихваляє літа молодії,
Я цілую шипшину в уста
шовкові травинки у вії,

І, припавши грудьми до землі,
В небеса із молитвою лину,
Що послали в обійми мої
Найсвятішу у світі дівчину...

2
Чи з зірки ясного чола,
Чи з сонця дивного склепіння
Ти раптом в серце увійшла,
Мов сніп весняного проміння,

І вкоренилася у нім,
Як корінь дуба молодого,
З вінками співу золотого,
З струмком кохання вогняним.

3
Як ішов я від тебе,
Моя зірко ясна,
Місяць виплив, мов лебідь,
Із небесного дна —

І крізь нічку погожу
Просилив промінці...
Я стиснув твою рожу
Скільки сили в руці,

Я стиснув її знову,
Аж пішов з неї сік,
Щоб не зблід пурпуровий
На листочках потік,

Що полився... полився
твоїх уст вогняних...
Я ж згорів... спопелився,
Ледве глянув на них.

4
“Чому повітря так багато
В моїй малесенькій кімнаті,
Немов у синім дзвоні неба?”

—Тому, що я прийшла до тебе...

“Чому так ясно і привітно,
І сонячно, і кленоквітно,
Немов у лузі над водою?”

— Бо я наповнила собою...

“Чому у всій моїй будові
Звучать мелодії чудові,
Немов оркестра дивна грає?”

— Це так душа моя співає...

“Чому у серці так буяє
Життя і сила молодая,
Немов у джерелі гірському?”

— Бо я тепер живу у ньому...

5
Наближається день...
Прокидаються кленові хащі.
Людям добре іде,
А мені ж... а мені ж бо найкраще.
Я кохану веду —
Випить келех терпкого повітря,
Оброситись в траві,
Що звучить, як Еолова цитра.
Пелюстки молоді —
Усміхаються з гілок рожево,
Бо у них і у нас
Розквітає любов яблунево,
Бо у них і у нас,
Під пташині нескінчені звуки,
Набухають уста
І сплітаються жадібно руки!

6
Не шуми так, вітре, не шуми,
Не махай прозорими крильми,
На травиці судженая спить,
Можеш її, вітре, розбудить!

Не співай так, пташко, не співай,
І вогню у серці не здіймай,
На травиці судженая спить,
Можеш її, пташко, розбудить!

Не світи так, зірко, не світи,
І віночка з срібла не плети,
На травиці судженая спить,
Можеш її, зірко, розбудить!

На травиці суджена лягла
З повним серцем ніжності й тепла,
І такою хочу я в цю мить
На весь вік у пам’яті відбить.

7
В садку на долині туман устає,
В садку на калині зозуля кує.
Циганко-ворожко, ану ж відгадай.
Чом в серці моєму колишеться май?

Маленька ворожка сміється на те:
“У серці твоєму кохання цвіте...”
В садку на долині туман устає,
В садку на калині зозуля кує.

Циганко-ворожко, скажи ти мені,
Чом в серці буяють солодкі пісні?
Дивлюся, вслухаюсь... як в чаді стою:
“Ти любиш до смерти кохану свою”...

В садку на долині туман устає,
В садку на калині зозуля кує.
Циганко-ворожко, скажи — не відмов,
Чи довго палатиме наша любов?

Туман замикає... Калина тремтить.
Зозуля замовкла... Зозуля мовчить.

8
Зів’яла вишня молода...
(Чи не почула крик тривоги?)
Зелений смуток припада
Грудьми до битої дороги.

Зігнулись тихі явори...
(Чи не втягнули часом горя?)
Поблідла радість у дворі
І жде нещастя у покорі.

Насупив брови білий дім...
(Чи не напився часом туги?) ...
В потоці страху вогнянім
Біжу до любої подруги...

9
На ясну землю впала мла
І вітер сумно завиває...
Ти ж вранці тут іще була,
Тепер тебе нема... немає.

Ще й тіней привиди лягли,
Немов розірвані вітрила...
Чи чорні хмари надійшли
І в пелену тебе схопили?

Чи бистра повідь потягла,
Чи проковтнула блискавиця?
Чи може... Ні! Ти лиш зайшла,
Щоб ще ясніше розіскриться

І бризнути промінням знов,
Як із-за хмари сонце ясне...
Чому ж холоне в мені кров
І серце журиться нещасне?

10
Не заходь у хащі, світанку мій,
Може оп’янити звіробій,
Може пташка роздряпнуть лице,
Може налякати деревце.

Не шукай в болоті світляків,
Можеш в сонця викликати гнів,
Можеш в зірок лютість запалить,
Можеш в небі ласку загасить.

I тоді настануть чорні дні, —
Де горіли райдужні вогні,
Де співав у танці хор квіток,
Де пісні плелися у вінок...

11
— Як немає тебе біля мене,
Я у прірву лечу темноти,
І в тій прірві так чорно... студено...
А ти?

“Як немає тебе, мій жаданий,
Я не можу спочинку знайти,
Просто нидію, сохну і в’яну...
А ти?”

— Як не бачу тебе я хвилину
І не чую твоєї ходи,
Я тремчу, божеволію, гину...
А ти?

“Як не бачу тебе, мій соколе,
Я в труні, а навколо хрести,
І, здається, не встану ніколи...
А ти?”

12
Хай свідком буде сам Господь, —
Тебе я не покину,
Але, коханий, не відходь
Від мене й на хвилину.

Тривожать привиди сумні,
Весь час мене тривожать...
Вночі приснилося мені,
Що я препишна Рожа.

Стою, радію: день дзвенить.
Любуюся тобою...
Аж чую: шепіт шелестить
На грядці, що за мною:

“А чий це квіт, що сонце п’є?”
“Для кого він вродився?”
— Та це ж дружина люба є
Бурлаки-Чорнобривця...

“Нещасна, бідна голова, —
Гуде якась примара,
— Ця б Рожа гідною була
Ясмінові до пари!”

“Ясмін у нас король духів,
З багатих він багатий,
Зазнала б з ним солодких днів,
Була б реrsоnа gгаtа.

“Ясмінові? Дурниці! Сміх!
Попала пальцем в стелю,
Віддать Ясмінові — це гріх,
Вона підходить Хмелю!”

“В руках у Хмеля монополь,
У нього правда й сила,
Тож він правдивий є король”, —
Повійка закінчила.

“Дурне, дурне! Рицинус їй
Підходить в чоловіки,
Бо він аптекар світовий, —
Могутній і великий”.

“Вона у нього засія, —
Гукнула Чемериця, —
Вона у нього — певна я,
Блистітиме, як жриця...”

... “Це правда любі... Хто ж хотів?”
Сказали батько й мати,
І в’ялі коси пелюстків
На собі стали рвати:

“Він любу донечку убив
Отрутою кохання,
Замучив, знищив, погубив
У прірві безталання”...

...І я у дикому плачі
Схопилась, заридала,
І довго-довго уночі
Тебе я цілувала...

Тепер навколішках стою
І прошу: “Квіте милий,
Не дай, щоб квіточку твою
Квітки занапастили”...

13
Заспокойся, кохана, засни,
Хай тривожна душа відпочине,
Не зморозять тієї весни,
Що із неба веселкою лине,

Не розділить нас заздрости дим,
Не торкнеться нас пісня осіння,
Ми з’єднались, мов краплі води,
Ми зрослись, як дубове коріння!

Хай шаліють Квітки в табуні
І клекоче річище зелене,
Ти навіки належиш мені,
Бо ж ти створена тільки для мене...

14
Як огорне лише тебе птах
І заснеш ти, моя ненаглядна,
Я пливу по глибинних морях
І ходжу по шляхах міріядних.

Я проходжу в думках городи
Від рахманного краю до краю,
Я цілую по тобі сліди
І твоєю душею співаю.

Я впиваюсь промінням твоїм,
Що торкнулось тебе, лебедице,
Я у космосі йду огнянім,
Що тобою зірками іскриться.

Я вмиваюсь водою, що ти
Пелюстки своїх уст дотулила,
Я шукаю... бо хочу знайти
Все, що слідом своїм позначила!

15
Кожний прагне, щоб щастя впіймати,
І впірнає в любовную зливу...
Хто впіймає його забагато, —
Почуває себе нещасливо,

Бо, діставши із щастям неспокій,
В забутті не купається в ньому,
А на чатах не зводить він ока.
Щоб не дати украсти нікому.

Я ж — як ясен отой на дорозі,
Що вітри в боротьбі зустрічає...
День-у-день кам’янію в тривозі,
Бо у щасті — нещастя я маю.

16
Починає вечір догоряти,
Відпливає небо голубе...
Не виходь, кохана, із кімнати,
Не губи у темряві себе,

Не виходь у ніч несамовиту,
Поки ясне сонце не зійшло,
Бо у ній ти можеш загубити
Нашого кохання джерело,

Збитися з дороги,заблукати
І ніхто не виведе тебе...
Не виходь, кохана, із кімнати,
Не губи у темряві себе,

Не виходь, бо трапиться, що, може,
Ти не вернешся уже сюди...
Не виходь! Благаю... Боже... Боже...
Ти ідеш?! Іди!.. Іди!.. Іди!...

17
Під замком у любовній в’язниці
Я молюсь до верби-жалібниці:
“Вербо... вербонько! Як мені жить?”
Мовчить...

У тенетах недолі страшної
Я молюсь до землиці святої:
“Земле... Земленько! Як мені жить?”
Мовчить...

У кайданах передвісника злого,
Я молюся до сонця ясного:
“Сонце... сонечко! Як мені жить?”
Мовчить...

18
Нема вже ради... Пізно, пізно
Шукати згублені ключі
На битій площі уночі,
Де так шумливо і завізно,
Де в площі крику повен рот
І скреготу літають галки,
А із обвуглених широт
Повзуть ліниво тіней валки,
І молодик на небі згас
Від пилу, що піднявсь до неба...
Не варто ж, люба, і не треба
У цей сумний, похмурий час
Шукати згублені ключі
На битій площі уночі...

19
Ця ніч, нестерпна до безтями,
У жовтій задумі лежить...
Неначе шпиль стрімкий між нами,
Розлуки чорний хрест стоїть.

Чого ж іще нам сподіватись
В житейській спліснявілій норі,
Хіба того, як зробить напис
На цім хресті перо зорі,

Як напис заблищить ясніше
І, освітивши маняки,
Гукне до нас: ідіть скоріше
У протилежнії боки!

20
“Чому так сумно дзвони дзвонять
У сонцем вимріяний день?
Чому кричить так гайвороння,
Де все сміялось від пісень?
Чому проміння щире злото,
Що розквітало у танку,
Лежить побите-поколоте
На сірих і сумних широтах
І на погаслому ставку?
Чому нещастя радість змило
І загніздилося само?
Бо з любою ми веземо
Своє кохання до могили...

[ ПРЕЛЮДІЯ КОХАНІЯДИ 1940-1941 ] [ КОХАНІЯДА 1947 ПРИСВЯТА ] [ КЕЛЕХ ПЕРШИЙ ]
[ КЕЛЕХ ДРУГИЙ ] [ КЕЛЕХ ТРЕТІЙ ] [ ТІНЬ КОХАНІАДИ 1945-1946 Новий Ульм ]